В Україні за роки фатального безгрішшя та байдужості представників влади всіх рівнів до культурних подій багато хто вже навчився не нарікати даремно на обставини та пристосувався обходитися своїми силами. Таке подвижництво схоже на давно забуту «теорію малих справ»: тиха, чесна, наполеглива праця, як сказали б сьогодні, «за фахом» буває ефективнішою і більш значимою, ніж настирливо-галасливі «революційні» проекти. Судячи з усього, цей принцип якраз сповідують у Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному інституті імені Т. Шевченка та Кременецькій школі мистецтв імені М. Вериківського.
З нагоди святкування 115-річчя з дня народження прославленого українського композитора, який, до речі, народився і виріс у Кременці, ректор інституту Аркадій Ломакович і директор школи мистецтв Михайло Заник об’єднали свої зусилля. Вони організували та провели дводенну всеукраїнську науково-практичну конференцію «М. Вериківський у контексті української музичної культури й освіти», а також силами своїх музичних колективів провели солідний концерт, де була представлена як інструментальна, так і пісенна спадщина композитора. Кульмінацією програми стало виконання української симфонії невідомого автора в редакції та оркестровці Михайла Івановича Вериківського.
На ці душевні, майже родинні торжества запросили й художнього керівника Київського театру на Лівому березі Дніпра, відомого режисера Едуарда Митницького, зятя композитора, а сьогодні ще й одного з активних популяризаторів творчості маестро. На урочистому відкритті Едуард Маркович говорив про Вериківського перш за все як про масштабну особистість: «Михайло Іванович був людиною високої ідеї та твердих принципів. Україна для нього була головною точкою докладання духовних і фізичних зусиль. І «дух, що тіло рве до бою» свого часу вселив у мене мій тесть, видатний український композитор. Безумовно, мене сформувало те коло постатей, яке я спостерігав у будинку тестя, — Максим Рильський, Павло Тичина, Юрій Яновський і Пилип Козицький, Леонід Первомайський... Спілкування з цими людьми вимагало дуже багато. Буваючи серед них, слухаючи їхні розмови, я зрозумів, чому вони мріють про незалежність»...
На жаль, у Кременці до цього часу не створений музей М. Вериківського. Зараз будинок, у якому жив композитор, перебуває в жалюгідному стані й вимагає капітального ремонту та реставрації, тому створення меморіального музею — справа майбутнього (про це «День» писав 2 березня 2011 року в №37). До речі, в Кременці народився і видатний польський поет Юліуш Словацький, Будинок-музей якого зараз, через десять років після його створення, перетворився на центр паломництва туристів із Польщі й України та в одну з головних міських пам’яток! Намагаючись хоч якось компенсувати відсутність повноцінного музею, в Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному інституті імені Т. Шевченка планують відкрити кімнату Михайла Вериківського зі стаціонарною виставкою, присвяченою життю та творчості композитора. Можливо, саме цій експозиції пощастить стати основою майбутнього музею.
Можна було би мріяти і про більше. Не лише про музей, але й, скажімо, про музичний конкурс імені М. І. Вериківського. Кременець — казкової краси стародавнє місто, і хоч би на якийсь час зануритися в його атмосферу багато хто з творчих натур, напевно, вважав би за щастя. Зрозуміло, що всі мрії розбиваються об цинічні цифри та бюджети, об непристосованість «матеріальної бази» і школи мистецтв, і навіть інституту для того, щоб провести серйозного рівня заходи. Але де ж іще, як не на дні народження композитора, загадувати бажання? А загадавши, всупереч обставинам вірити, що все здійсниться!
