Галина Дорощук два роки працює на посаді начальника Управління культури Львівської обласної державної адміністрації. Про те, що діється в культурному просторі, про своє бачення ролі творчих спілок, окремих митців і як усвідомлюємо всі ми «національну культуру як цілісність» ця бесіда.
— Культура на Львівщині повинна знайти шлях для свого розвитку — вона має бути національна, зі своїм власним обличчям, базована на глибоких надбаннях минулого, — вважає Дорощук. — А митці повинні бути цікавими для інших, передати те, що взяли від попередників, наступним поколінням, зокрема, ті історичні витоки, від яких залежить наповненість життя силою культури, її живучість. Місія культури — формувати характер, відновити стержень людський, національний, формувати справжній, реальний, практичний патріотизм, людину-патріота... Відсутність загальнодержавної концепції розвитку української національної культури змушувало мене виробляти стратегічні напрями. Треба повернутися до витоків, до того, що нас формувало як націю; до автентичної культури. Ми провели «Бойківські фестини». На Батьківщині Івана Виговського (село Руда Жидачівського району) організували фестиваль «Козацька пісня — злет душі людської». Обов’язковим було виконання або козацької пісні, або пісень козацьких часів. Потрібно зберегти історико- культурну спадщину в рамках установ, які є у підпорядкуванні Управління культури (проведення ремонтно-реставраційних робіт, але не косметичних, а відновлювальних).
— У пресі жваво обговорювали питання про доцільність передачі деяких замків і палаців Львівщини в концесію. Ваша думка з приводу цього?
— Замки роками не фінансуються, а ремонтно-реставраційні роботи потребують великих коштів. Влада шукала шляхи, щоб зберегти ці замкові комплекси, аби вони були привабливими для гостей України. Хоча я розумію, що концесія на 50 років чи 49 — це не зовсім відповідальна дія...
У нашій державі немає виробленої концепції розвитку української національної культури, яка б відображала головні напрями, в яких має розвиватися українська культура. З іншого боку, — позиція і реальні дії конкретних митців. Нині настав період виживання для митців. І кожен, дотичний до праці у сфері культури, існує сам по собі. Художник, скажімо, не цікавиться, що діється в музичному середовищі, а тим паче — літературному. Створено мистецьку раду при Управлінні культури ЛОДА, в яку входять представники різних жанрів: художники, композитори, письменники, театральні діячі, лауреати Шевченківської премії. І коли, наприклад, визначають кращого стипендіата, дехто з «суміжних муз» не голосує, мовляв, ми його не знаємо. Тобто, як скаже керівник конкретної cпілки, так і вирішується справа. По суті, кожен відстроює себе, свою ділянку праці. Тому діяльність тої Мистецької ради для формування цілісного культурного простору досить сумнівна. На жаль, генетичний код нації в різних жанрах мистецтва нема кому нести. Ми поспішаємо кудись до виміру європейського, світового, але забуваємо про свою автентичну культуру, тільки на базі якої й можемо розвивати сучасну. Дуже актуально нині дотримання законів архітектурного будівництва, аби збереження національних архітектурних цінностей відбувалося належним чином.
«НАДТО ОСМІЛІЛИ «ГРОШОВІ МІШКИ»
— Зараз втрачено повагу до місії художника, скульптора, митця взагалі. Вони для влади не є авторитетними. Влада їх або не розуміє, або ігнорує їхню думку. Тому вони не мають впливу на владу, яка формує ті чи інші проекти. Діємо за гаслом: «Після нас хоч трава не рости...». Наприклад, ще повернуся до концесії. Ми не поцікавилися думкою істориків або архітекторів, чи можна віддавати замки, палаци у концесію і на скільки. Може, краще внести державні кошти, зберігши належно пам’ятку архітектури як культурно-мистецьке надбання народу. Тим паче, що відбуватиметься розвиток інфраструктури при цьому (готелі, ресторани, паркінги, дороги).
— Чи все на Львівщині зроблено, аби мова українська належно функціонувала повсюдно?
— Найболючіше питання — те, що сталося з українською мовою. Львівщина начебто П’ємонт утворення і розвитку української нації, її культури, мистецтва. Але нині все це теоретично. Бо творити українською мовою — то не тільки говорити, а й думати. Та ще й думати, що говорити. Не можна декларувати засад політики українського державотворення, коли передусім не знати ролі української мови. Це не суто мовна проблема. Це проблема виживання, розвитку і подальшого розквіту української нації.
У Львові є Національний театр опери і балету. Він мав би бути підґрунтям для мистецтв, найвищою культурно-мистецькою інстанцією. На жаль, досить часто театр віддається в оренду заїжджим гастролерам не найвищої проби, причому 30% російськомовним. Про що можна говорити, про який розвиток? А ми ще запитуємо себе, чому ми не живемо в українській Україні? Бо залежні від нездарностей, від грошей, від кон’юнктури.
На превеликий жаль, ми досить часто не можемо відрізнити зерно від полови. За гарними патріотичними фразами деяких так званих інтелектуалів не бачимо реальних дій.
— Україна за рейтингом індексу розвитку людського потенціалу, як з’ясувалося з доповіді поважного представника ООН, посідає 76 місце із понад 190 країн світу. Чи може культура якось допомогти країні піднятися в цьому дещо вище «по сходах»?
— Має це зробити... Але чи може, то вже інше питання... Не може не тільки за світовою шкалою, а й навіть на своєму внутрішньому рівні.
— Якось Станіслав Лем написав: «Якщо середовище буде кулястим, людина буде кулькою. Якщо середовище буде кубічним, вона буде кубиком». Хіба не така ситуація домінує в суспільстві?
— Звичайно. А звідки ж нині маємо те, що люди байдужі? Не цікавляться ні сферою науки, ні сферою культури. Купуються дипломи. Віддаються в рабство або в чужу державу, або в чужу ідеологію. Кидаємося у сферу розваг низького культурного рівня. Коли віддаємо перевагу телевізору, інтернету... Замість уваги до книжки, яка змушує думати. Якою дорогою йдеш, те й підбираєш. Наприклад, провели художній салон у Палаці мистецтв «Високий Замок». Географія художників, які щороку беруть у салоні участь, розширюється, а цікавість мистецьких втілень не зростає...
Нами було оголошено конкурс на проект пам’ятника жертвам депортації. Подано п’ять проектів, і жоден з них громадськість не визнає, бо їм не подобається. А говориться про пам’ятник уже кілька років. У нас є творчі спілки. Чому вони не беруть участь у цьому? Заперечувати завжди просто, а треба сісти, обговорити питання, попрацювати зі скульптором над удосконаленням проекту, на якому зупинилось око і думка, а головне — якщо цей проект відображав дух події. Тоді на вдосконалення форми можна було б і спільно попрацювати.
«ЗАДОВОЛЬНЯЙСЯ МАЛИМ І БУДЕШ МАТИ БАГАТО»
— Нині Львову бракує виставкових залів...
— Концертний великий зал потребує Львів, аби забрати естраду з академічних установ. Потрібно також створювати у місті нові музеї, адже маємо потужні мистецькі надбання. Треба б мати і літературний музей, і театральний, і музей приватних колекцій. Вкрай потрібен музей сучасного мистецтва, а ще музеї персональні, таких художників, як, для прикладу, З. Кецало, В. Патик... Але для цього потрібно, щоб митці могли вплинути на владу, потрібна відповідальність одних і других. Я не погоджуюсь, що в культурі катастрофа, в культурі назріла революція. Якщо хочемо не тільки говорити, а бути чистими перед совістю і майбутніми поколіннями, мусимо звільнитися від егоїстичних стереотипів. Бо наша мовчанка і наша бездіяльність сьогодні розширює дорогу для корупції, злодіянь, рейдерства.
— Заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха висловився так: «У бідній країні завжди корумповане керівництво... політик не може бути один, поряд із ним повинна бути команда. Так ось, ця команда може бути ще жадібнішою, ніж він.
— Предки наші виживали в найскладніших умовах. А ми отримали від них добру спадщину: характер, який потім розтринькали, як і культуру... Люди, які при владі, керувати хочуть іншими. Історія впливає на поведінку. Наприклад, лемків ганяли по різних землях. Вони затяті, як і бойки. Хапаються за землю, коли є нагода, щоб вижити. Настирливість, амбітність — це добре. Тож, повторюю, історію треба знати. І весь свій шлях звіряти з Богом.
— Дехто з українських письменників, як Юрій Шевельов, дотримувався думки, що українці «шептаються» за добою, за епохою, постійно відстають від Європи. Якщо так, чим би ви це пояснили?
— Українська нація споконвіку була багата. Український феномен багатий душею, емоційний, глибинний, працелюбний народ. Він міг стати конкурентом для всіх народів. Він жив безкорисливо, не був загарбником.
— Ну як, ми ж прагнемо до Європи!
— Сьогодні Америка попереду, Європа... Але чи то завтрашній день, чи те, що має майбутнє? Чи, може, ми повертаємось до тих цінностей, які втрачено там чи й у Європі? Різні природні катаклізми є наслідками накопичення агресії в поспіху жити будь-що, будь-як, знищуючи інших. Декому дуже хочеться дуже швидко збагатитися, ігноруючи і природні закони, і моральні. Я вважаю: на все свій час. Людина чи нація має дозріти до цього. Якщо щось не відбувається, значить, немає передумов. Ми після Майдану повернулись до того, що було: політики не люблять людей. Як не будуть любити, нічого й не відбудеться.
«НА ВСЕ Є СВІЙ ЧАС»
— Чи підтримуєте ви письменницю Галину Пагутяк в її висловлюванні: «Посттоталітарне суспільство демонізує саме поняття творчої свободи, руйнуючи художні чи естетичні орієнтири»?
— Я розумію це так: людина вільна у своєму мисленні. Це сильна людина, особистість. А вони вміють себе протиставити суспільству, коли це вважають за потрібне, протиставитись і владі. А владі потрібні маріонетки. Творча ж особистість не стане маріонеткою в жодному суспільстві. Людина така дивиться догори, в небо. Ще одне. Ця людина бачить весь світ. Той, хто дивиться вниз, бачить лишень те, що під ногами. Він так і мислить, так і діє. У нас, власне, бракує тих людей, що дивляться в небо.
— Чи легко в суспільстві долаються стереотипи?
— На початку своєї праці я поставила собі за завдання зробити певну ротацію кадрів, але на другому році праці зрозуміла, що це нічого не дасть, нічого не змінить. Бо діє загальна система, система стереотипів...
— Де? В області, в низових ланках?
— Чи в області, чи в Україні взагалі. На зміну одним приходять інші. Але ні в одних, ні в інших не вирощений ген відповідальності, щоб працювати задля людей. А працюють тільки на себе, для себе. Не відчувають відповідальності, що від тебе залежить доля людей, моральний стан тих людей, які працюють в культурі. Забувають, що в людині має існувати почуття самоповаги. Для мене пріоритетом є людина, яка працює в культурі. І для неї потрібно створювати умови. Бо ми взяли на себе цю відповідальність, визначили себе тими, що можуть керувати. І це все треба пережити. На все є свій час.
— Яке майбутнє в культурної індустрії?
— Якщо подивитись на те, що маємо зараз, яке у своїй суті закидає тимчасовість, але дуже шкідливу і руйнівну тимчасовість, то мусимо визнати, що такий стан речей руйнує і психіку молодої людини. І на певний час зіштовхує її з правильної дороги до освіти, до утвердження себе в житті, до вибору способу самореалізації, не дає можливості утверджувати моральні цінності. Це накидає свої сіті на людей, і в ті сіті потрапляє несвідома або й здеградована частина населення. Трансформуються здобутки європейських держав так, як свого часу багато хто хотів стати росіянином. Оце нині такий перехід деградаційного процесу відбувається. Він псевдоінтелектуалами підігрівається у Львові...
Змінювати ситуацію в культурі, переконана, треба не поверхово, а глобально. Взагалі парадокс: кайдани ми, українці, скинули, а значущості не набрали, нема віри в те, що можеш вплинути на іншу людину як на фізичну особу... Знаєте, в чому ще біда України? У нас у владі надто багато замаскованих українців. Ніби маємо українську владу. Але вона не українська.
