Катерина Білокур і Франц Кафка у столицях бували рідко, міського життя не любили, у своїх глибинках досягли вершин світового визнання. Мистецтво сучасної України вочевидь долає довготривале дороге нам хуторянство. Щоправда воно вправно міняє свої форми, і сьогодні «моя хата з краю» застилає око і зав’язує у вузол язики на явища, які здається своєю демонстративною нахабністю сягають значущості моральних випробувань. Побори, торгівля посадами, штамповка, велике переселення керівників і бізнесменів не за освітою, досвідом або талантом, а за місцем народження свідомо чи ні, але закликають «заходиться вже будить».
300 найвищих російських посадовців мають велику перевагу — вони були знайомі з В.Путіним за його допрезидентського життя. У порівнянні з нашими реаліями — посміхаєшся — всього 300!
На цьому тлі неочікуваною, але глибоко вмотивованою радістю виявився потужний культурний рух місцевих громад.
Зосереджений на театральній справі радо інформую, що практично в кожній області України є достойний театральний фестиваль Homo ludens (м. Миколаїв), «Тернопільські театральні вечори. Дебют» (м. Тернопіль), «Золотий лев» (м. Львів), «Мельпомена Таврії» (м. Херсон), «Міжнародний театральний фестиваль жіночої творчості імені Марії Заньковецької» (м. Ніжин), Міжнародний фестиваль театрального мистецтва «Театр. Чехов. Ялта» (м. Ялта)... Кількість мистецьких подій, які відроджують, по-новому формулюють неповторність міста, містечка, місцевості, росте щодня, і це не менш як сучасний вияв територіального інстинкту, який ми успадкували від багатовікового землеробства. Сьогодні людина звільнюється від влади землі, і сама земля вже не грає визначальної ролі в існуванні держави-нації. Ми прагнемо до миру без кордонів, до спільного дому планети, в якому панує світський раціоналізм. Де ненависть і насильство долаються високою моральністю сім’ї людства. Водночас чим більше комунікаційні здобутки сприяють людським контактам, тим яскравіше вияв індивідуальності, тим активніше відновлюються, народжуються, набувають ваги різноманітні співтовариства. На наших очах змінюється цінність державного організму. Якщо не треба боронити кордони, оскільки їх просто нема, якщо медичне обслуговування, освіта, пенсійне забезпечення стають особистою проблемою громадян, то в чому ж полягає його потреба? Саме в географічній провінції формулюються зрозумілі відповіді. Віра в людську діяльність, яка здатна вдосконалювати особистість, віра в те, що людина здатна досягти, втілити, перетворити у дійсність досконалість, цементує місцеві громади і створює потужну горизонталь влади, яка на панівну роль виводить совість, а не зовнішній закон, і прикладів тому багато.
Це цілком співпадає з інтересами тамтешньої вертикалі влади, яка чим більше закорінюється у горизонталь, тим сміливіше, спокійніше і достойніше сприймає вітри з Києва.
Синтетична природа мистецтва театру висуває його на роль координатора життєплинів тих, хто долучає себе до захоплення піснею, танцем, подорожами, фотографуванням, малярством, садівництвом... тих, хто усвідомив нееквівалентність матеріально-грошових цінностей цінностям духовного, естетично-насиченого життя.
У Київському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. П.К. Саксаганського (м. Біла Церква) театральний сезон розпочався набагато раніше, ніж у столиці. Повний театр святково одягненої публіки. Грає оркестр, і звучить не просто красива музика, здається, твориться і транслюється цілим світом мелодія культурного мистецького єднання. Театр примножить її напруженим гастрольним графіком, радістю прем’єр, творчим пошуком, азартом самовдосконалення молоді і досвідчених майстрів.
Сюди прагне творча молодь з усіх мистецьких вишів не тому, що театр забезпечує житлом сімейних і нежонатих, і не тому, що заробітна платня регулярна і пристойна, хоча... Театр декларує і демонструє повноцінність існування не столичного взірця, а європейського.
У маленькому бельгійському містечку Спа, де проживає 10 тисяч людей, мене запросили до прекрасного Оперного театру. Місцева мінеральна вода, лікувальні ванни, які колись повернули здоров’я Петру I, сьогодні популярні, хоча й менше, ніж у XIX столітті. Кожного місяця на сцені театру розігрується історія міста. Склад самодіяльних артистів щоразу міняється. Бажаючі набираються з тих, хто відвідує щомісячні концерти класичної музики у виконанні відомих музикантів з усього світу, з тих, хто бере участь у роботі багатьох гуртків: макраме, арт-кухні, національних промислів, танців... Може тому кожне підвіконня місцевих будинків якось особливо прикрашено квітами, між приватними будинками нема парканів, а на вікнах — чудові мереживні завіски.
Я згадав про Спа тому, що аналогічну легкість і смак дихання я відчув, коли директор і художній керівник Білоцерківського театру В’ячеслав Усков показував, з чого і що вже вдалося зробити і буде зроблено, щоб театр набував потужності мистецького притяжіння. А скоординованість власного театрального пошуку з столичним переконливо довела показана у Київському будинку офіцерів прем’єрна вистава «Ханума» за А. Цагарелі у постановці В’ячеслава Стасенка.
Свою прем’єру за п’єсою Т. Вільямса «Трамвай «Жадання» показував Закарпатський обласний український музично-драматичний театр ім. Братів Шерегіїв на сцені Київського Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.
Приїхали не до якихось подій, чи особливих дат. Просто щоб продемонстрували мистецьку сміливість цілком столичного взірця. Кажуть, що п’єсу вибрали за рекомендацією когось із місцевого керівництва. Усім би театрам такого тиску і керівництва, яке знається на світовій драматургії. Бойова директорка театру Любов Оленчук запросила режисера Сергія Архипчука, сподіваючись на сучасне прочитання, і не помилилася.
Випробування життям подано в жорстокості сьогодення. Від цього подолання коханням, вогнем почуттів, безстрашністю бажань, набуває надлюдської гостроти.
Голос внутрішньої правди нехтує пропискою. Духовна ціль висвітлює кожну місцину, де відкрите серце вистукує запальний ритм життя.
Так, так і ще раз так — у культурі нема провінції!
Але, на жаль, ще дуже багато провінцій без культури.
