Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«У мене дуже просте життя»

Катрін Денев про кіно, помідори й акторське ремесло
31 липня, 2019 - 11:53
ФОТО НАДАНО ОДЕСЬКИМ КІНОФЕСТИВАЛЕМ

Катрін приїздила в Одесу, аби представити міні-ретроспективу своїх фільмів і зустрітися з публікою та журналістами. Нижче – розмова, що відбулася в Одеському театрі музичної комедії ім. М.Водяного.

ГРА ВИПАДКУ

- Вашій мамі, Рене Сімоно, вже 107 років. Вона теж була акторкою. Чого ви навчилися в неї?

- Мабуть, нічого. Я б так сказала. Адже я мала абсолютно звичайне дитинство. Батько, мати, кілька дітей, рядова родина. Моя мама займалася театром у дуже юному віці. Але, коли народилася четверта дочка, вони припинила працювати. Тож дитинство я провела зі своїми сестрами, і я б не сказала, що в ньому було щось особливе, пов’язане з акторською професією.

- Ви мріяли про якийсь інший шлях до того, як стати акторкою?

- Чесно кажучи, моє акторство - в певному сенсі гра випадку. Моя сестра, акторка, запропонувала мені пройти проби у фільмі, в якому вона мала зніматися. Це припало на літні канікули. Потім випадок продовжив діяти – я познайомилася з Жаком Демі й знялася в «Шербурзьких парасольках» у 1964 році. До того я не була ще впевнена, чи хочу лишитись у професії.            Але мені пощастило в дуже молодому віці зіграти у фільмі, який відкрив мене, а моя героїня мала великий вплив. І я не знаю, чи продовжила би зніматися, якби тоді не познайомилася з Демі.

- То що треба робити молодим акторам, аби досягти професійного успіху?

- На жаль, успіх – це така річ, що перевіряється потім, коли ти вже щось зробив. Тут також є велика частка випадку. Єдина порада, яку можу дати – покладатися на своє чуття, довіритися власному смаку. І ще треба багато наполегливості. Зараз багато молодих людей прагнуть займатися кіно або театром. І оскільки ми не знаємо, досягнемо успіху чи ні, треба бути впевненими хоча б у тому, що вам подобається те, що ви робите. Безвідносно до майбутнього результату.

- Але які якості потрібні акторці чи актору?

- Такі самі, як для будь-якої іншої людини. Відкритий розум, життєва енергія та багато терпіння.

- Якщо вже дійшло до порад, то яку книжку або фільм ви б порекомендували особі 24 років?

- 24 роки? М-м-м… Якщо в цьому віці ви матимете час прочитати Марселя Пруста, це буде дуже добре. А фільм – Жана Ренуара.

ФОТО НАДАНО ОДЕСЬКИМ КІНОФЕСТИВАЛЕМ

САМОТНІСТЬ, БОГ І ПРИРОДА

- З ваших щоденників, опублікованих у книзі «В моїй власній тіні», складається враження, що значну частину професії акторки складає очікування, причому на самоті. Чи не переслідує вас нудьга в таких ситуаціях?

- Чекання актора на зйомках – зовсім не той стан, що буває в звичайних людей. Насправді, коли ти вранці приходиш на знімальний майданчик, в тобі одразу запускається особливий процес. Ти чудово розумієш, що до зйомок ще кілька годин, але все одно перебуваєш у цьому процесі. І це не чекання, пов’язане з нудьгою, коли дивишся на годинник. Ні, ти готовий щось запустити, щось розпочати, твоє чекання наповнене, ти готуєшся до цього моменту.

- Виходить, ви не почуваєтесь самотньою на майданчиках?

- Почуваюсь. Як і всі. Ми всі самотні насправді.

- В одному інтерв’ю ви сказали, що, коли дивитесь на природу, то майже вірите в те, що Бог існує.

- Так. Дійсно, я вважаю, що природа настільки прекрасна, що ми можемо повірити в те, що вона створена.

- У вас була релігійна освіта?

- В дитинстві я ходила в католицьку школу, це тривало до старших класів.

- Ви знялися у чорній комедії «Новітній Заповіт», а там головний герой – бог-садист. Наскільки це відповідає вашому світогляду?

- Це бачення мені зовсім неблизьке, але те, що зробив режисер, здається кумедним і цікавим. А найжахливіше в цьому фільмі, на мою думку – коли людям повідомляють точний час їхньої смерті. Це моторошно. Тому що це все ж таки одна з найбільших таємниць життя.

РОЛЬ

- Що ви шукаєте в ролях, на які погоджуєтесь?

- Я радше звертаю увагу на  сюжет, на історію, ніж на саму роль, і якщо сюжет здається цікавим, то можу погодитись навіть на другорядного персонажа. І оскільки зйомки – це процес, у якому зустрічаєшся з великою кількістю незнайомих і нових людей,  єдиний орієнтир, аби погодитись на щось – сценарій. 

- Як ви працюєте над персонажем?

- Я працюю над роллю не сама, а безпосередньо з режисером і тому мало чого роблю заздалегідь, мало готуюся. Але на зйомках часто перечитую фрагменти сценарію. Звісно, коли ти працюєш над образом, то віддаєш йому дуже багато свого. Важливо бути, а не здаватися.

- Як змінилася ваша кар’єра після фільму Франсуа Трюффо «Останнє метро» (1980 – ДД)?

- Не можу сказати, як саме вона змінилася. Але в моєму житті це дійсно дуже важливий момент. Трюффо написав цю роль для мене. Він одразу задумав її як роль жінки, яка має зобов’язання. Фільм вийшов чудовий, мав великий успіх, тож логічно, що подальші ролі були вже певного спрямування.

- Говорячи про режисерів, з якими ви працювали, не можна не згадати Бунюеля. Ви знялися у його видатних стрічках – “Тристані” й “Денній красуні”…

- Бунюель – режисер, не схильний до спілкування, а його стиль режисури лишав небагато свободи для актора. Це досвід дуже важливий і цікавий, але мушу  сказати, що працювати в «Тристані» було приємніше. Він тоді повернувся знімати до Іспанії після тривалої перерви й у нього було особливе  ставлення.

- Що сказала ваша мама після виходу «Денної красуні»?

- Нічого. Я вже була доросла, не знаю, що вона б могла мені сказати. В будь-якому разі, батьки мають приймати особистість своїх дітей.

- Є легенда, що коли ви побачили фільм Ларса фон Трієра «Розтинаючи хвилі», то написали листа його автору, запропонувавши співробітництво. Це дуже незвично для акторки вашого калібру.

- Я написала, що мені дуже сподобалась картина, і якщо він фільмуватиме у Франції, я була би рада з ним працювати (Денев зіграла в Трієра в “Танцюючій у темряві” в 2000 – ДД). 

- Ваш новий фільм “Правда” покажуть на фестивалі у Венеції у вересні. Як вам далися ці зйомки?

- Це, можна сказати, унікальний досвід. Режисер не говорив жодною іншою мовою, окрім японської (Хірокадзу  Корееда - володар “Золотої пальмової гілки” за «Крамничних злодюжок» у 2018 – ДД). Навіть з найменших питань треба було звертатися до перекладачки. Тож можете уявити, як це – коли намагаєшся щось зрозуміти з виразу обличчя, з жестів, з якихось невербальних речей те, що зазвичай розумієш зі слів.

- Чи є у вас п’ятірка найулюбленіших фільмів?

- У мене трохи інакше ставлення до моїх власних робіт, ніж у публіки, і деякі з них, які для мене дуже багато значать, не мали успіху, в тому числі комерційного. Я сприймаю це не так, як люди, які перебували зовні процесу. Тож рейтинги не в моєму характері.

- Та все ж, думаю, ви можете назвати режисерів, що ставилися до вас найкраще як до професіоналки, з якими ви почувалися наче як у акторському раю.

- Режисери, як мали для мене найбільше значення – це Франсуа Трюффо і Андре Тешіне. Я дійсно відчувала довіру до них.

- А як склалося з довірою у «8 жінках» Франсуа Озона? Ви там були лише однією з восьми зірок. Як йому вдавалося утримувати рівновагу?

- Озон дуже розумна людина. І дуже хитра. Він ставився до всіх абсолютно однаково й уважно. Ми були в нього наче маленька армія. Він дійсно старався нікого не виділяти. Можливо, публіка відчула розчарування, коли про це дізналася, але нам дуже добре велося під час цих зйомок.

- Чи не перший фільм, в якому у вас головна роль – “Сатана там править бал” (1962 – ДД). Шо ви можете сказати про нього?

- Це було дуже давно. Так, це одна з моїх перших ролей, багато акторів… Не пам’ятаю майже нічого. А чому ви заговорили про нього?

- Бо він мені так сподобався, що я навіть перекладав його для своїх друзів.

- Мабуть, мені його треба нарешті подивитись, бо я жодного разу цього не робила (сміх).

-  Якщо говорити про кіно вашої молодості, то воно відчутно відрізняється від сьогоднішніх фільмів, у яких зроблена ставка на спецефекти. На вашу думку, чого бракує кінематографу сьогодні? Яким він може стати через 10 років?

- Безумовно, технічний прогрес сильно змінив кіноіндустрію. Можна сказати, що кіно змістилося в бік візуальної ефектності.  Але я вірю словам. Думаю, що мова лишатиметься важливою для комунікації, й у кіні слова все одно матимуть своє значення.

- Ви зіграли вампірку у «Голоді» Тоні Скотта (1983 – ДД) з Девідом Боуї. Судячи з цього фільму, вампіри гарні й безсмертні.  Чи є ви вампіркою?

- Я вас розчарую: я не вампірка. Але, можливо, хотіла би почуватися безсмертною.              

MASCULIN, F?MININ

- Недавно ЗМІ повідомляли, що в 2017 році ЦРУ зняло гриф «таємно» з документів, з яких випливає, що ви разом з Жаном-Полем Сартром і Сімоною де Бовуар допомагали дезертирам грошима. Що це за історія?

- Дійсно, дуже давно, під час зйомок у Каліфорнії, я допомогла одній людині, що опинилися в складних обставинах. Але в цьому немає жодної політики. Я не була настільки ангажована, як Сартр чи Сімона де Бовуар.

- Ваш друг Жерар Депардьє якось сказав, що ви – чоловік, яким би він хотів бути. Яким чоловіком хотіли б бути ви? І яка деталь чоловічого гардеробу вам найбільше до вподоби?

- Я тоді відповіла Депардьє, що хотіла б бути такою жінкою, як він. В ньому дійсно є така певна жіночність. І в мені дійсно є щось чоловіче. Але ці начала присутні в будь-якій істоті в різних пропорціях. А щодо одягу, то мені здається, що штани – це неймовірно зручно, і можливість носити штани дуже змінила самовідчуття жінок.  

- Чоловіче й жіноче далеко не завжди співіснують у гармонії. Як ви ставитесь до руху проти сексуального насильства #MeToo і взагалі до останніх секс-скандалів у Голівуді?

- Це тема, про яку важко серйозно говорити на такому зібранні. Я не хотіла б, щоб мої неправильно витлумачені слова потім розійшлися в соцмережах, тож більше не відповідаю на такі запитання.

- У вас дуже насичене професійне життя, десятки ролей. І водночас ви виростили двох дітей. Як вам це вдалося поєднувати?

- Це як у всіх жінок, які працюють. Інколи важливіше приватне життя, інколи - професійне. Немає чіткої межі між ними. У  відпустці ти проводиш час з дітьми, насолоджуєшся приватністю. Але коли є шанс для роботи, то це кілька місяців повного занурення і невідворотне відчуття, що ти менш доступна для своїх близьких.

- Яка ви наодинці з собою?

- В мене дуже просте життя, дуже природне. Зустрічаюся з друзями, ходжу в кіно, в театр. Читаю газети – на це ніколи не вистачає часу під час роботи. Я можу без проблем вийти погуляти, піти в кінотеатр прямо в своєму районі – живу там дуже давно.

- Ви захоплюєтесь театром, але жодного разу не грали на сцені. Чому?

- Тому що дуже хвилююся, коли треба виступати перед залом. Завжди. Це дуже відчутно навіть на фізичному рівні, і мені складно це долати. Навіть зараз.

 УКРАЇНА, ПОМІДОРИ, ОДЕСА

- Це питання дуже хвилює багатьох українців і українок. Ви любите поратися на городі, особливо з помідорами. Чи  є  у вас свої авторські прийоми для їхнього вирощування?

- Мабуть, не мені вчити українців вирощувати помідори! Мені здається, що українські помідори – найкращі у світі (аплодисменти). На жаль, можливість виростити хороші помідори дуже залежить від клімату. Але навіть якщо я дуже старатимуся, мені навряд чи вдасться виростити оці чорні кримські помідори, які є тут. Проте я збираюся прихопити з собою трохи насіння ваших томатів. І ще мушу сказати, що вражена тутешньою природою, навіть якщо говорити про Одесу. Велика кількість дерев – це так прекрасно. Це додаткові легені.

- Чому ви обрали Україну, аби презентувати ваші фільми?

- Все відбулося навпаки – це Одеський фестиваль обрав мій фільм для того, щоб його показати тут. А мені стало цікаво відкрити це місто – і я поїхала.

- Можете охарактеризувати Одесу трьома словами?

- Світло, радість, краса.

ДОПИТЛИВІСТЬ

- Чого варто прагнути?

- Це філософське питання. Але найголовніше бути в злагоді – в першу чергу з самою собою.

 - Що вас надихає?

- Те, чим я завжди керувалася в житті – моя допитливість. Мені цікаві живі істоти. Люди. Мені цікаво все. Саме це дуже часто визначало мій вибір.

- Ви весь час лишаєтесь сучасною. Наче проходите крізь час. Як вам це вдається?

- Жодних секретів крім того, що я сказала раніше. Вирішальне – моя допитливість, цікавість до всього, до дуже багатьох речей. Це мене й веде.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Одеса — Київ
Газета: 
Рубрика: