У виплеканій ним та Олександром Боровським будівлі колишніх Олексієвських мануфактур, де колись ставив свої перші театральні досвіди майбутній засновник МХТ Костянтин Станіславський, унікальна команда однодумців творить новий виток психологічного театру. У його афіші — вистави абсолютно різні, але основою їм слугують «найсмачніші» літературні шедеври — «Зубожілий рід» М. Лєскова, «Marienbad» Шолом-Алейхема, «Річка Потудань» А. Платонова, «Битва життя» Діккенса, «Хлопчики» Ф. Достоєвського і, звісно ж, «Три роки» А. Чехова. Сергій Женовач та його учні, зберігаючи основи театру, перебувають у постійному пошуку нюансів нового-старого й такого улюбленого театру.
— Сергію Васильовичу, театр змінюється під впливом соціальних відносин у суспільстві, змінюється глядач, і глядач, на жаль, вимагає певного роду видовищ, і дуже часто театр йде в нього на поводу. Мене захоплює, що ваш театр, причому зараз маю на увазі не цю прекрасну будівлю, а театр Женовача, йде на поводу лише в самого себе й виховує власного глядача. Це що — зухвалість чи якесь таємне знання?
— Для мене те, чим ми займаємося, і те, що ми будуємо й робимо, — продовження того, що було. Але тільки не сліпе копіювання, наслідування, або спроба сховатися за минуле, а переосмислення його. Любиш той театр, на якому вихований, яким просочений і який хочеться розвивати й передавати іншим. Бо для мене педагогіка, можливо, одне з найважливіших і головних занять у житті. Мені подобається й вистави робити, але найбільше душею я з акторами, режисерами, адже виховувати режисерів річ важка, непроста й непередбачувана. Навчити режисера неможливо, можна тільки самонавчитися, створити якесь середовище, атмосферу, за якої здобувачі професії починають проявляти режисерське мислення, розкриватися. Це природно й органічно, просто робити ті праці, за які самому не соромно, які дивляться люди, думкою яких дорожиш. Ми іноді про наших глядачів думаємо гірше, ніж вони є. Дехто вважає, що точно знає, що їм потрібно. Звідки? Часто під цим приховується страх перед публікою — мовляв, не зрозуміють. Якщо це не вистраждане, не продумане, не породжене в муках, якщо легковірне, якщо за тиждень вивчили слова, прийшли у простір без декорацій, без світла, люди це відчувають. Іноді зараз це називають антрепризою, але справжніх антреприз майже немає, їх дуже мало. А що стосується халтури, люди в антракті й голосують — просто йдуть.
— Багато вистав вашого театрі — інсценізація класичної літератури, зроблені вами. Дуже грамотно й вдало, до речі. Але що це — явний дефіцит драматургії та драматургів?
— Це пов’язане лише зі специфікою «Студії театрального мистецтва». Бо, знаю, у студії можна зробити те, чого не зробиш на великій сцені. Ми й зібралися з хлопцями, щоб шукати нових театральних ходів, винаходити театральні прийоми, відкривати невідомі, як нам здається, акторські техніки. Може, це гучно сказано, але, принаймні, є відчуття інших правил гри. А що стосується наших людей, це все ж таки не трупа, не збори артистів, це — курс. Люди одного покоління, одного набору, що підбирається за кількістю місць і за тією аурою, атмосферою, що панує в майстерні. Набрали певну кількість людей з певними даними, на них потрібно підбирати той або інший матеріал для роботи. Тут дуже важливо знаходити такий матеріал, щоб їхній розвиток як артистів, як особистостей, відбувався поступально. Тому я взяв «Хлопчиків», у нас був семестр Достоєвського, мені здалося, що за віком, розумінням, вони можуть це зробити. Композицію за дев’ятьма розділами роману не вдалося б здійснити ніде й ніколи, крім як тут. Бо важливе місце, час і люди. Проза відкриває дуже багато можливостей для нетривіальних і несподіваних поворотів, ходів, рішень. Мені дуже подобається займатися потоком свідомості, потоками чогось невидимого, невисловленого. П’єса — це все ж таки діалог, там більшість ролей — вікові. Проза ж дає можливість відсторонення, розповідності, пошуку іншого якогось ходу й прийому.
— Тому у своєму театрі ви віддали перевагу прозі Чехова перед його драматургією?
— П’єси Антона Павловича пророчі, великі й постійно втілювані на театрі настільки, що зараз це перетворюється на ярмарок нових рішень. Ти вже не розповідаєш історію про дядю Ваню або про сестер Прозорових, а починаєш викликати на змагання колег: як можна ще повернути «Три сестри», інакше розповісти «Дядю Ваню». Дивитися такі вистави стає часом нецікаво. А проза Чехова не менш сценічна, не менш театральна, не менш глибока, не менш парадоксальна за формою, ніж його драматургія. Це і «Степ», і «Три роки», і «Моє життя», і «Нудна історія». Для мене «Нудна історія» — колосальний, великий монолог. Якщо відійти від стереотипного ставлення до п’єси як тексту, то вгадуєш і відчуваєш театр у прозі, бо Чехов має драматургічний погляд на світ, на життя. Мені здається, це найбільш основне, найголовніше, як і в Достоєвського. Ці твори надзвичайно сценічні.
— Як ви бачите майбутнє вашого театру, сьогоднішніх акторів, які є основою трупи. Поки у 99 %, як прийнято зараз говорити, не медійні обличчя, вони в театрі душею і тілом?
— Абсолютно згоден, студійність, часто про це міркую, тимчасовий стан будь-якої творчої людини. Це як дитинство, коли ти ще безневинний, відкритий до сприйняття реальності, світу, дивишся на людей із розкритою душею, відкриваєш суть світобудови, а потім виникають природні турботи, переоцінка погляду на життя, на оточуючих тебе людей, відбувається дорослішання, розчарування, внутрішні кризи — природний момент. Займаючись студійністю, завжди знаєш і розумієш, що рано чи пізно це закінчується. Тут ніяких трагедій, ніяких зрад бути не може. Ніхто хлопців до «Студії» не тягне. Понад те, я не прагнув організувати «СТІ», бо є вже досвід, знаю, як важко потім із кимось розставатися, відмовлятися від якихось прихильностей до людей, задумів. Тому в нас існує чесна домовленість і вільне, відкрите ставлення: якщо в якийсь момент хочеться піти, кожен може це зробити; хоче зніматися в кіно — буде зніматися. У нас усі актори знімаються, і я розумію, що, знімаючись у кіно, вони не лише стають відомими глядачеві, припустімо, всієї країни, коли показують їхні фільми або телефільми по телебаченню, але вони й набувають нового досвіду, працюючи з іншими майстрами. Вони працюють із Олексієм Учителем, Володимиром Хотиненком, Нікітою Міхалковим, Миколою Досталем, Сергієм Урсуляком. Називаю тих режисерів, які наших акторів запрошують, і це далеко не весь список. Припустімо, Олексій Вертков знявся у «Палаті № 6», зустрівся із Шахназаровим, чудовим режисером, попрацював на одному знімальному майданчику з одним із кращих артистів — Володимиром Ільїним. Це досвід колосальний, котрий ані я, ані наші актори не дадуть. Головне, щоб він повертався до нас і розумів, що це його дім. Якщо в якийсь момент відчує, що тягне в інший дім, нехай іде туди, тут не може бути насильства й не може бути зрад. Життя коротке, і треба вибудовувати так взаємини, щоб бути вільними від псевдозобов’язань. Зобов’язання мають бути лише одні: коли відчуваєш, що тобі цікаво з цією людиною, тобі хочеться в цій компанії працювати й надалі, — цьому всі плани підпорядковуєш. Так не буває, щоб люди зібралися, сказали: «Мирись-мирись, больше не дерись!» — і 60 років разом. Так не буває!
— Сьогодні говорять про дивовижне зниження загальної планки, про безграмотність навіть. Як ви прищеплюєте акторам бажання зрозуміти класику? Адже до самого слова «класика» є певне ставлення після школи. Як вам це вдається?
— Безграмотність — це не найбільша біда. Коли хлопці приходять, припустімо, в «ГИТИС» і не читали, що буває досить часто, Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, це не велика біда, адже прочитати можна. Головне, щоб у них було художнє начало в душі, прагнення змінюватися, вчитися, розвиватися і сприймати навколишнє життя. Якщо душа черства, ти не готовий до співчуття, до співпереживання, до участі, якщо в тебе немає бажання чужий біль сприймати як свій, тут ніяке читання книжок не допоможе.
— А є для вас щось у сучасній літературі чи драматургії, що зацікавило?
— Для мене поняття сучасності — це не дата написання того або іншого твору. Він може бути написаний століття й кілька століть тому, а для мене співзвучно сьогоденню. А може бути опубліковане сьогодні в газеті, а для мене це штамп, не вторинне навіть — десятеринне. Краще витрачу час на Беккета, бо він для мене первинний. Маю намір ставити нову драму, візьму автора, що для мене первинний. Але зараз такий знак часу, що це поле відпочиває, воно чекає. Знаєте, як у сільській місцевості є поля, яким треба почекати. Люди є здібні, які щиро пишуть п’єси, але вони самі називають їх текстами. Адже ми й вітчизняних класиків не всіх знаємо. Припустімо, у нас є вистава «Зубожілий рід» і багато хто визнає, що вони цього роману не читали. «Три роки» навіть шанувальники Чехова пробігали повз, може, це наше штамповане сприйняття, але це не найвідоміша річ Чехова, хоча, на мій погляд, одна із найбільш сокровенних, особистих, сповідальних історій Антона Павловича Чехова.
— Ви пройшли всі етапи провінціала, який приїхав до столиці втілювати свої ідеї. Це дуже важко. Ви знаєте, як це боляче, складно й часто несправедливо. Чи маєте рецепт для тих, хто знову прийшов, щодо системи існування та невтрати власного обличчя в цих жорстких умовах?
— Мені в житті пощастило. Пощастило на людей, яких зустрічав. Більше було здобутків, які переважили втрати. Ніколи не займався тим, що сьогодні молоді люди називають кар’єрою, просто розумів, що це не моє. Хочу займатися театром, ставити вистави, працювати з тими людьми, яких люблю, в яких вірю, які відгукуються на те, що я пропоную, й хочуть робити твори разом. Це стосується художників, композиторів, артистів тощо. А далі, коли ти відкритий, то тобі назустріч ідуть різні люди, які на це відгукуються, як відгукнувся Петро Наумович Фоменко, до якого я вступив на курс, як Наталя Анатоліївна Кримова, яка підтримала перші вистави й відчула їх. Адже справа не в тому, що хвалять тебе чи лають, а те, що комусь стаєш раптом потрібний, про твої роботи починають міркувати як про щось серйозне й варте уваги. Починаєш розуміти, що наступну роботу мусиш зробити ще краще. Це така оборотність. Можу назвати багатьох людей, які нас закликали на Бронну. Це був важкий період. На базі цього театру не вдалося створити інший театр, але це сім років життя, й життя не найгіршого, а, можливо, один із найдорожчих для мене періодів у житті. «СТІ» — новий період мого життя, і мені дорогі ті люди, які побудували цей театр, які вклали й вкладають гроші у вистави, в наші божевільні задуми. Це Олександр Боровський, мій товариш, який ось цей дім організував і побудував. Він не просто є художником і не просто товаришем, він співтворець, співпостановник, усе, що ми робимо, робимо разом. Мені здається, тут тільки один рецепт: займатися улюбленою справою. Не собою, а справою. Люди це відчують і допомагатимуть, а не заважатимуть.
