Геніальний актор, кінорежисер і сценарист залишив нам у спадок 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. Про нього легендарний режисер Сергій Параджанов сказав: «Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко». У Івана Васильовича була сила-силенна шанувальників, хоча Миколайчук не мав звання народного артиста і Шевченківську премію отримав посмертно, бо творив у часи радянської України і все своє життя мав тавро «неблагонадійного»... Спогадами про Івана ділиться з читачами «Дня» подружжя відомих акторів-заньківчан — Таїсія Литвиненко та Федір Стригун, яких доля тісно поєднала з уславленим буковинцем не тільки у творчості, а й дружніми стосунками.
ЖОВТЕ МОРЕ... КУЛЬБАБ
— Дуже шкода, що Івана вже не повернути, — зізналася Таїсія ЛИТВИНЕНКО. — Як не повернути нашу молодість, спільні вечері з «фасолькою і часничком», наші пісні та розмови до ранку...
Пам’ятаю Чернівці, весна... Все цвіте біло-біло, Іван Миколайчук знімає фільм «Така довга, така тепла осінь». Ми виїхали на натуру до Чорториї (це батьківщина Миколайчука — Кіцманський район Чернівецької області), а там все буяє квітом, а на землі цвітуть кульбаби. Таке собі жовте море. Нарешті, художники знайшли декілька кущів шипшини, вони стояли оголені, а всі зраділи: знайшлася «осінь». Ми починаємо на них чіпляти ягоди шипшини, щоб зняти один епізод: зустрічалися тато і донька.. Руки всі поколені колючками, але ми страшенно задоволені, особливо, наш малий синок Назарко. Він теж «працював» над «осінню». І ще... Іван любив, щоб на зйомки приїздило багато акторів. Тоді його буйна фантазія «працювала» з найбільшою силою, тоді знімалися досконалі та красиві, змістовні епізоди фільму...
ЧЕРЕШНІ-СЕРЕЖКИ
— «Вавилон ХХ». Кінопроби. Я приїхала до Музею національної архітектури й побуту в Пирогові, що знаходиться під Києвом під відкритим небом. Вже доспіли перші черешні. У мене сцена з партнером Лесем Сердюком. Він затверджений на роль сільського «серцеїда», і в мене з ним «любовна сцена». Поставили камери. Я начіпляла черешні за вуха, наче сережки і коралі. Протягом усієї сцени Лесь губами знімав їх з мене і потихеньку жував, тим часом обмацував мене поглядом, а очі в Сердюка такі чорні, хтиві та гарні... Одним словом, вийшла дуже гарна сцена, а моя Явдошка, «яка любить життя і гарних молодиків», теж вийшла вдалою. Іван затвердив мене на роль. Я вважаю, що «Вавилон ХХ» — один з найкращих фільмів Миколайчука.
Музику до своїх фільмів Іван добирав сам, а мої улюблені епізоди з «Вавилона XX», зняті в селі Витегів, що за 40 км від Києва. Воно стоїть на семи горбах і має стару дерев’яну церкву. До речі, у тому селі Іван купив собі хату, і ми проводили там вільний від зйомок час. У фільмі ця Іванова хата також знята, вона належить Мальві. Так от, мої улюблені епізоди — це сцени, коли Мальва носить дитя, а Іван руками робить тіньові іграшки на стіні; коли Іван-філософ і Мальва танцюють «Дойну»; коли в хресті, зробленому серед льоду на ставку, плавають два лебеді. Великий змістовний нюанс! Адже «Лебедина зграя» за В. Земляком стала основою цього фільму. А ми, власне, на цій картині близько познайомилися, хоча перша наша зустріч була з Миколайчуком, коли він приїздив до Львова і запросив мого чоловіка (Ф. Стригуна), на роль побратима в картині «Пропала грамота». Ця стрічка для мене особливо пам’ятна, бо саме тоді, в травні 1972 року, я народила сина Назара. А коли Назарчик підріс, то Іван подарував йому годинник «Слава», що зупиняється, коли до нього торкнеться хтось чужий... Знаєте, Миколайчуку подобалося робити подарунки. Так, старшому нашому синові, Юрію, він подарував барометр для вимірювання атмосферного тиску...
МРІЇ-СНИ-ФАНТАЗІЇ
— Іван любив знімати у своїх картинах українських акторів, — продовжує Т. Литвиненко. — У «Вавилоні ХХ» — це Броніслав Брондуков, Іван Гаврилюк, Раїса Недашківська, Федір Стригун, Лесь Сердюк... А ще Миколайчук був цікавим оповідачем і завжди ділився своїми мріями-снами-фантазіями. У його снах-мріях обов’язково повинен бути білий кінь з розкішною гривою. Кінь летів по небу, а Іван стояв у житньому полі і кликав його. А коли кінь спускався до нього, вони змагалися в швидкості, перемагали обоє. Мені подобалося слухати, коли Миколайчук починав фантазувати. Коли в його хаті, після гарної вечері, я слухала Івана, закривши очі, то часто уявляла собі, як він у наступному фільмі зніматиме свого білого коня. Але так і не дочекалася... Миколайчук не дочекався цього щастя, коли його талант знадобиться українському кіно. Тепер цього «кіна», як казав Іван, нема! А у «Вавилоні XX» був чорний кінь, бо білого шукали, але так і не знайшли, а жаль!
Івану багато чого не вдалося зробити! Я дуже шкодую, що він не зняв свою мрію — «Украдене щастя» за І.Франком. Фільм, за його задумом, мав початися з дитячої гри... Діти граються в Анну, Миколу, Михайла! Гадаю, це було б дуже цікаво! Не вдалося! Не дозволили! Тільки він один знав, як це повинно бути, як це зняти.
Іван Миколайчук любив знімати дітей. У «Вавилоні ХХ» у моєї Явдошки було 12 дітей, серед них знявся син Брондукова та Ольги Матешко. Наш син грав бродячого музику в фільмі «Пропала грамота», а його малесенька племінниця — в фільмі «Така довга, така тепла осінь» у сцені, коли тато вивозить до «Гамерики», неначе маленьку богиню, свою донечку на сірому волі. А вона в народному одязі пливе по снігу, покидаючи назавжди Україну...
У його фільмах тварини говорили, зітхали, бунтували, мріяли, закохувалися. Озвучував їх сам Іван Миколайчук.
А ще... лелеки... Це його улюблені птахи. Пам’ятаю під Чернівцями зоране осіннє поле. Чорна рілля, а на ній рожеві лелеки, бо підсвічені осіннім червоним сонцем, що заходило. Птахи поважно ходили по ріллі перед вирієм. Попри те, що швидко темніло, оператори встигли зняти це чудо, але не вдалося зняти їх так, як хотілося. Лелеки відлетіли у вирій. А через декілька років, за лелеками відлетів і Іван (3 серпня 1987 р.) Миколайчук був один із найкрасивіших і найталановитіших акторів, сценаристів та режисерів. У нього боліла душа... і вона не витримала. Десь там, далеко-далеко він закінчує своє «Кіно»...
«ЛЕГКОГО ХЛІБА НЕ ШУКАВ, ЗА ДОВГИМ КАРБОВАНЦЕМ НЕ ГАНЯВСЯ»
— Говорити про Миколайчука і важко, і легко, — зізнається Федір СТРИГУН. — Важко тому, що його нема серед нас, а легко, бо Іван у мене і зараз перед очима (з усіма своїми болями й радощами)... Ми з Миколайчуком обидва закінчили Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Тільки він вступив до нього тоді, коли я завершив навчання. Вперше саме як колеги ми зустрілися в 1968 році на фільмі «Анничка», а знялися разом у шести картинах. Заприязнилися одразу. Мабуть, через спільність інтересів та думок. А ще пісні... Багато ми вдвох співали. Іван Васильович знав безліч пісень. Починав якусь я, він відразу ж підхоплював. Починав він — підхоплював я. На зйомках під час перерви або якихось затримок ми йшли співати в ліс чи в поле. Голос Іван мав несильний, але глибокий, душевний. Дуже любив, коли співала його дружина Марічка з Ніною Матвієнко і Валею Ковальською. Коли це тріо збиралося в них дома, він геть мінявся, радив, як краще співати ту чи іншу пісню. Ось пісня «Розпрягайте, хлопці коней!» Усі її знають, усі співають. Але не так, як її інтерпретував Іван Васильович у фільмі «Пропала грамота». Він доводив, що українська пісня не може починатися без «Ой». Дівчата сперечалися, а він таки їх переконав, і у фільмі пісня починається саме так.
Миколайчук був мудрий філософ. Але його мудрість не книжна, а скоріше від спілкування з людьми. Він міг годинами розповідати про знайомих, родичів. І скільки в його розповідях було любові, гумору, теплоти!
Двері Іванової квартири в Києві майже не зачинялися. Приїжджали земляки, односельці. На вулиці до нього підходили люди, знайомилися. Миколайчук усім давав свою адресу, телефон. Приймаючи гостей, любив ділитися своїми планами. Пам’ятаю, як він розповідав про фільм «Білий птах з чорною ознакою» — не один вечір, не два і не три. І щоразу по-іншому. Фантазував, домальовував, дописував. Уяву мав буйну...
У житті не все було легко. Важкі ситуації були в його житті. Не все вдавалося зробити так, як хотів. Але на манівці не збився. Легкого хліба не шукав, за довгим карбованцем не ганявся! Беріг честь художника. Думки свої висловлював відверто. Не терпів брехні. Його розмови завжди були творчі. В них він творив сюжети, образи.
Майже в тридцяти фільмах Іван Миколайчук або виступив у головній ролі, або був автором сценарію. Залишилися сценарії, що не дочекалися екранізації, не зіграні ролі... Звичайно, жаль, що Іван Васильович не зіграв у фільмі «Тарас Бульба». Залишилася не зіграна мрія про роль Довбуша. Не поставив картину за лірико-романтичною повістю Гната Хоткевича «Камінна душа»...
«ЗАЛИШИЛОСЯ ТІЛЬКИ КУПИТИ ЗДОРОВ’Я, АЛЕ ЙОГО НЕ КУПИШ»
— Коли я приїздив до Києва і заходив до нього, то ми могли цілу ніч говорити. Мав узятися до «Небилиць про Івана Калиту». Про сценарій цей я знав шість років. Як довго це тяглося... Хвилююча його заявка і сценарій про жінку, яка живе в Америці та втратила пам’ять. Знову тема людської долі...
Іван дуже любив свій край: Буковину, Карпати. І доводив, що все починається з Карпат! Бувало, почуємо якусь новацію, а Миколайчук обов’язково скаже: «У нас, у Карпатах, це вже було»...
Бачилися ми останній його рік часто. Коли приходив до нього додому, мене завжди зустрічав Тарасик, синок їхній, і кричав: «Ой, вуйко Стригун приїхав!» Це була для мене втіха... І Марічка — господиня дуже гарна... В останню нашу зустріч Іван Васильович був настроєний по-бойовому. Сценарій затверджений. Уже запущено фільм. І, як сказав Іван, «залишилося тільки купити здоров’я, але його не купиш»... Ми всі знали про його недугу, та не здогадувалися, що кінець такий близький. Смерть Миколайчука була несподіваною...
На Київській студії ім. О. Довженка його всі дуже любили. Щоправда, були й такі, що заздрили, та це розмова інша. Для всіх Миколайчук був близькою людиною. І в останню путь митця проводжала вся студія, всі шанувальники його таланту. Співав хор імені Г. Верьовки улюблені Іванові пісні. Поховали Миколайчука на Байковому кладовищі, поряд із Володимиром Денисенком, режисером фільму «Сон», де так яскраво спалахнув Іванів талант. А там недалеко — Леонід Биков. Усі вони були друзями великими. Пам’ятаю, Іван казав: «Хочу, як мене ховатимуть, щоб дощ ішов, такий дощ, щоб ніхто нічого не говорив. Бо як почнуть над могилою брехати.» І дощ таки пішов, рясний дощ.
Іван Васильович був Художником з великої літери у всіх виявах! Писав вірші, малював. Працювати міг у театрі, і в кіно, і на будь-якій іншій мистецькій ниві. Та його земний шлях вийшов коротким. Утім, залишилися його фільми і наша пам’ять про видатного майстра, який вписав свою яскраву і цікаву сторінку в історію українського кінематографу!
