Хоч він народився у сім’ї малоземельного козака-хлібороба (3 грудня 1722 року — за новим стилем — у містечку Чорнухи на Полтавщині), рід якого відзначався притаманними у віках українському народові чеснотами: працелюбністю та звитягою в боях, проте здобув безсмертя не завдяки вправному володінню зброєю, а завдяки нескореності своєї думки, завдяки незламності у пошуках істини в безбожному (він десятки разів переконливо доводив це!), несправедливому та хижацькому світу. Григорій Савич Сковорода — найбільший український філософ усіх часів, і це факт не може бути оскаржений невблаганним часом, навіть попри те, що зараз з’явилися професійні, високошановані науковці — гуманітарії, які пишуть про «архаїчність» поглядів мислителя, про те, що значення його життя та діяльності нібито було «занадто перебільшене» в радянську добу тощо. Отже, Григорій Сковорода усе своє життя шукав «істинну людину» (мимоволі згадується давній грек Діоген, чи не так?). Проте шукав не стільки у зовнішньому світі, скільки всередині себе. У своїй душі. Й закликав чинити так всіх людей.
Чи є спільний знаменник у творах Сковороди, його філософських діалогах, віршах, байках, притчах (а всі вони, слід визнати, з непростимим запізненням були трансформовані зі слова усного у слово друковане, а з іще більшим запізненням були вивчені, систематизовані та упорядковані — хоч іще за життя ім’я філософа було відоме мільйонам українців, передусім «позаелітних»)? Відповідь на це запитання можна стисло сформувати так: людина, гідна цього звання, не мусить (не має права!) бути ницим рабом матеріального «світу речей» — того світу, що його мудрець із Полтавщини нещадно, в’їдливо охрестив «напомаженной обезьяной». Натомість треба жити за законами добра й любові! Занадто просто? Утопічно? А чи не більшою утопією буде сподіватися — з огляду на катастрофу культури та моралі наших днів — на те, що уроки Сковороди колись утратять свою актуальність? Звісно, якщо вони доповнені реальною дією!
Що ми можемо дізнатися про риси Сковороди як людини? Почитаємо спогади сучасника філософа, Федора Луб’яновського, котрий не раз зустрічався з ним. Ось що пише Луб’яновський: «Не було в нього ніякого майна: що на ньому, те було його... Не мав він і постійного місця проживання. Старий, вище середнього зросту, в сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці з палицею в руках; за мовою справжній малоросіянин (саме так! Це до відома тих добродіїв, що й досі йменують Сковороду «выдающимся русским философом». — І.С.). Здався він мені стомленим і замисленим. Він волів жити в селянському середовищі; любив переходити від слободи до слободи, від села до села, від хутора до хутора; всюди і всіма був зустрінутий і на прощання проведений з любов’ю; у всіх він був за свого. Не нажив він ані золота, ані срібла; але не заради того і приймав його народ під свої стріхи... Мешканці, особливо тих слобід та хуторів, де він частіше й довше залишався, любили його, мов рідного. Він віддав їм усе, що мав: не золото й срібло, а добрі поради, напучення, дружні докори за незгоди, неправду, нетверезість, недобросовісність — тішився, що праця його мандрівного житія не зовсім була безплідною».
Можливо, прочитавши ці рядки, ми краще збагнемо, чому такий вселенський авторитет, як Лев Миколайович Толстой (граф, не забуваймо про це!) з «білою заздрістю» думав про Сковороду, про що збереглося безліч свідчень. Чому? Толстой щиро прагнув «злитися з народом» (згідно зі своїм уявленням про цей народ), «розчинитися» в цьому народі — а для українського мислителя це взагалі не було проблемою, його демократизм був органічним, як повітря, як вода. І коли Сковорода говорив: «А мой жребій з голяками» — він був абсолютно щирим. Так само був щирим наш мудрець, коли з гнівом і нестримним обуренням викривав знущання сильних, багатих, владних людей над «убогими світу сього». Ось що писав філософ у діалозі-притчі «Сон» (наявний безсумнівний перегук із Шевченком): «Оны одетого в черну свиту до колен человека с голимы голенами и в убогих сандаліях, будуча уже убитого, в руках держа при огне, колена и литкы жарили и, с истекающим жиром мясо отрезуя, то огризая, жрали». Та праведна лють, що пронизує ці рядки (навіть попри певну архаїчність мови), переконливо спростовує образ «доброго дідуся» — Сковороди, котрий і зараз деякими людьми сприймається буквально. «Світ ловив мене, але не спіймав» — це слова не меланхолійного відлюдника, а духовного борця, який, до речі, за свого життя нажив чимало ворогів!
Саме борець міг написати такі рядки: «Наслідуй пальму. Чим сильніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори. Це — те дерево, яке дається в руки мученикам-переможцям, як це можна бачити на іконах». Саме борець, осягнувши «взором» своїм і «полаты царскіи», і «постоялы дворы», і хати, де живе «простая чернь», міг побачити, що скрізь все «человъческимы порокамы поскверненно», бо всюди панує пристрасть до «фебролюбія», до «скверного свирчаства». Саме борець (не політичний, проте духовний!) усе життя таврував «желудковую» й «череватую» філософію, уся «премудрість» якої зводилася до одного: «научиться сыскать место для пропитанія». І саме борець до кінця днів своїх вірив: «мы сотворим свът получшій. Созиждем день веселъйший». Саме цим для нас дорогий Григорій Савич Скворода.
