Це подія 30-річної давнини. Спогад про виставку на той час нікому невідомих художників, яку варто визначити як знаменний ювілей. У листопаді 1977 р. у тому місці, де нині розташований Центр сучасного мистецтва і театр «Дах», молоді неформальні художники Києва демонстрували свої роботи. Вони згуртувались у андеграундному об'єднанні «Рух», назвавшись так через те, що понад усе відчували тягар обтяження застоєм і тому протиставили йому рух у мистецтві (назва ніякого зв'язку з однойменною політичною партією не має).
Треба сказати, що я теж була учасником цієї виставки. Пригадую цю подію, ніби гул у величезному вулику: піднесені емоції, зойки від захоплення й обурення, тиша остраху, високовольтна напруга протистояння офіційному партійному мистецтву.
«ТИХИЙ ОПІР»
Тема андеграундного мистецтва ще не до кінця вивчена у мистецтвознавстві. Чимало зроблено на цій ниві такими українськими вченими, як Г. Вишеславський, Г. Скляренко, Т. Басанець, Е. Димшиць, і зарубіжними дослідниками культури тоталітаризму І. Голомштоком, Б. Гройсом, Х. Арендт та іншими. Вони допомагають знаходити загальні тенденції тих процесів, що відбувалися як у світовій, так і в нашій культурі.
Якщо бунт шестидесятників, тобто виразний опір офіційній радянській культурі, мав характер дисидентства й суворо карався державними органами влади, то у 70—80-х цей опір став вже не таким виразним. Послабилися і владні позиції. Змінився світогляд вільних митців, які почали шукати у більш «дозволених» місцях, що дедалі більше згладжувало краї протистояння офіційного й андеграундного мистецтва. Неформальну художню ситуацію 70—80-х в Україні можна назвати «тихим опором». Саме про такий писав І. Голомшток, аналізуючи опозицію італійського авангарду 20—30-х у зовсім іншій, але теж тоталітарній системі: «Вірність культурі була вже автоматично антифашизмом. Писати натюрморти з пляшками чи герметичні вірші самo по собі було вже протестом, — згадував дні своєї молодості Ренато Гутту. — Ніхто не заважав італійським художникам писати натюрморти з пляшками, трактуючи їх у найрізноманітніших манерах і стилях... Інша річ, що виконання державних замовлень виводило художників за межі вузькопрофесійної діяльності у сферу ідеології, й це давало гроші, титули, нагороди і становище в новій фашистській еліті».
Так само і в Україні згаданого періоду, яка була тоді складовою тоталітарного СРСР, помітний був розподіл між титулованими й заможними художниками, які були при владі, і бідним прошарком вільної богеми, яка не бажала з нею мати справ. При цьому — ніякого демонстративного обурення, знаків політичної боротьби, натомість — лише вірність культурі, типова реакція тодішнього «тихого» українця.
«ДРУГА ХВИЛЯ АВАНГАРДУ»
Можливо, комусь видається дивним, що ситуація в Італії 20—30-х може бодай хоч чимось перегукуватись із ситуацією в Україні 70—80-х. Чи не ближче нам ситуація в Росії? По-перше, мається на увазі не цілковита тотожність, а лише деякі схожі аспекти. Та і з російським андеграундом є спільні риси, де це явище також отримало назву «другої хвилі авангарду». По-друге, на мою думку, розвиток України у минулому мав деякі геополітичні особливості, притаманні невеликим країнам, а не таким «імперіям», як Росія або Америка. Адже у нас зв'язок із «центром», хоча й мав жахливі прояви, не був чітко детермінованим і припускав значну своєрідність. Наведу уривок спогадів одного з «рухівців», який нині є членом правління Спілки письменників Ізраїлю — Мар'яна Бєлєнького:
«Київ моєї молодості — 70-х років — був жахливою провінційною дірою, де заборонялося все... Ніяких клубів і взагалі місць, де можна було офіційно збиратися і про щось говорити, тоді в місті не було. І ось одного разу мені хтось сказав, що десь хтось організував якусь виставку... Однією з перших акцій для приваблення людей до клубу була виставка Фоменка (1976)... Згодом клуб організував виставку неформальних київських художників (1977). Щоб не сталося того, що в Москві, Сергій (голова клубу «Рух» С.Федорінчик) ухитрився завчасно обзавестися позитивними відгуками працівників інституту естетики, привести на виставку когось із райкому партії і вицідити: «Ми не заперечуємо». В Києві такого не було, певно, з 20-х років...
Виявилося, що в нашому болоті водяться птахи невидані... У клуб «Рух» приходили дивовижні люди, котрі стали моїми друзями на довгі роки».
Чудова талановита молодь, і справді, ніби небачені птахи, розлетілися по різних світах, хтось спалахнув вогнем короткого життя, а дехто продовжує торувати обраний у молодості творчий шлях. Майже всі ініціатори організації клубу були задіяні в науково-технічній сфері. Випускником Московського фізико-технічного інституту був голова клубу Сергій Федорінчик. Ще у студентські роки він виявив організаторські здібності та творчі уподобання до всього непересічного, влаштовував зустрічі з письменниками братами Стругацькими та гуртом Макаревича «Машина времени». Нині він теж працює як громадський діяч і керівник Інформаційного центру УЕА «Зелений світ».
Серед організаторів об'єднання «Рух» слід відзначити фотографа Юрія Косіна, автора чудових фотоальбомів про Україну, добре відомого по виставках у багатьох країнах світу. До речі, саме після згаданої виставки 1977 року в нього зміцніла думка про те, щоб присвятити себе мистецтву. Тоді він був ученим-кібернетиком, своїх фотографій ще не виставляв, але палко відгукувався на будь-яку можливість бути причетним до прекрасного: чи то виготовити слайди творів напівлегального у «совку» Сальвадора Далі, чи домовитись про надання залу для друзів-неформалів.
Кібернетик Микола Недзєльський робив перші відеошоу, синтезувавши музику, графіку й світлові ефекти — «світлограми». Він також присвятив своє життя мистецтву і продовжує експерименти на нових технічних носіях, пише цікаві тексти. Як викладач фотомистецтва виховав нове покоління митців сучасного напрямку.
Атмосфера тодішньої Академії мистецтв, рутинна й офіціозна, не сприяла народженню авангарду, а святе місце порожнім не буває. Проте новаторська художня стихія охоплювала і деяких вихованців художніх закладів. Серед учасників згаданої виставки був Олександр Костецький, син відомого академіка, художника соцреалістичного напрямку, автора зворушливого полотна «Повернення з фронту». Його син, набувши необхідної образотворчої майстерності, поринув із фарбами у вигаданий мрійливо-фантастичний світ (подалі від обридлої застійної реальності).
Професійну освіту мав і Микола Залевський, який експонував у 77-му картину «Якось уночі», де оголена жінка гралася з якимось карликом на дитячій гойдалці всередині брудно-зеленого парадного сталінського будинку. Його сюрреалістична композиція стала одним із перших полотен глибоко філософського змісту, над якими він продовжує працювати, переїхавши у 1991 році до Америки. Він відвідує кожний рік рідне місто і присвячує йому свої роботи. Торік відбулася ретроспективна експозиція творів Залевського в Києві, яка показала, якого високого рівня сягнула його творчість і наскільки міцно в ній тримається дух сучасної України.
Твори Михайла Жукова також привертали увагу високим рівнем майстерності. Незвичним було поєднання у його картинах площинного й об'ємного малювання, вражала його тематика, де відбилися пацифістські настрої хіпі, карколомні інтелектуальні лабіринти. Подальша робота в обраному живописному напрямку зробила його художником, знаним у світі, а в Києві його твори постійно експонує галерея «Неф».
Плідно працює як живописець, і тоді, і зараз, Володимир Богуславський, що нині мешкає у Львові. Серед численних комерційних робіт, які траплялися на «Ярмарку-2007» в Українському домі, картини В.Богуславського вирізнялися особливим станом душі. Його полотна випромінюють потужну творчу енергію.
«САМОУКИ»
Цілковите несприйняття офіційної ідеології з його заангажованим мистецтвом притаманне усім художникам «Руху», хоча різні художники мали різний ступінь компромісності щодо цього. Найбільш радикальну позицію займали ті, хто принципово не мав бажання підходити до навчання в тодішній Академії мистецтв. Тогочасне мистецтвознавство презирливо називало їх «самоуками», відводячи місце у самодіяльній непрофесійній творчості, не розуміючи, що тут йдеться про справжній андеграунд. Такі яскраві представники андеграунду, як Микола Трегуб і Вудон Баклицький глибоко переживали конфлікт із Батьківщиною, яка не визнавала їхнє новаторське мистецтво. Зрештою Трегуб наклав на себе руки у 1984 му, а1992 року не стало Баклицького. А тоді, у 1977 му, брати по андеграундуМикола і Вудон разом ходили на замальовки по Києву, виставили чималу частину своїх робіт, позначених експресією кольору й надзвичайною деформацією форм. Виправдовуючи своє офіційне невизнання, вони наводили у приклад подвижницьке життя славнозвісного Ван Гога. Тепер частина їхнього доробку знайшла місце у Національному художньому музеї України, «Зіммерлі-арт-музеум» у Нью- Джерсі (США) та інших... У 2006 р. не стало Олександра Єременка, світлої й надзвичайної особистості, яка надихнула Бєлєнького стати письменником. Можливо, це не повний перелік тих, хто брав участь у художній виставці 30 років тому: Вудон Баклицький, Володимир Богуславський, Олена Голуб, Володимир Данченко, Олександр Єременко, Михайло Жуков, Микола Залєвський, Олександр Костецький, Володимир Легастов, Микола Недзєльський, Олександр Поліщук (скульптор), Микола Трегуб.
На тій виставці траплялися й роботи випадкові, художників, що надалі перестали займатися творчістю. Так, В. Легастов зайнявся психологією, а В. Данченко став автором статей про психорегуляцію, йогу як дисципліну, специфіку завдань мистецтва в контексті різних рівнів свідомості. Головне ж те, що демократичність організації, яка без цензури(!) дозволяла виставляти що завгодно, створювала особливу атмосферу свободи. Надалі всі, хто був причетний до акції 1977 року, несли у собі це світло і мали неабиякий харизматичний вплив на події у країні і навіть у світі.
Діяльність об'єднання «Рух», яка розпочалася спонтанно, вщухла через величезну купу чинників. Остання виставка була значно меншою, ніж попередня, проходила в одній кімнаті у Будинку вчених 1978 року. За декілька років існування під егідою «Руху» не тільки проводилися виставки, а й збиралися диспути, своєрідні семінари з різних галузей культури, щоб обговорити новинки прочитаного, побаченого тощо. Згодом відокремився кіноклуб, художники «перегрупувалися» або інтровертно занурилися в свою роботу. До того ж, організаторам стало важко працювати після публікацій московської журналістки Боссарт, яка розгромила їх у центральній пресі. На той час це мало значення. У країні, де всі повинні були без вагань іти до однієї заданої мети, все інше таврувалося як не гідне існування. Тоді у кожній газеті відводилося місце, щоб висміяти «безідейність митців». У 1978 р. ця журналістка винесла вирок: «Игра в «Движение» в Киеве не воспитывает ничего, кроме инертности, потому что движения нет»! Але, як бачимо, історична очевидність довела якраз протилежне...
