На монофестивалі багатоколірний світ театру затягує вас, немов у водоверть. Театру в найчистішому і неприкритому його вигляді. Ви опиняєтеся на бенкеті, і з глядачем відбувається маленьке диво: «Може, він геніально грає на скрипці, але ще геніальніше слухали ви». Ось він перед тобою, живий, пульсуючий театр у найнесподіваніших своїх проявах. Час неначе змінює свій ритм і переносить тебе до іншого світу. І водночас серце стискається від гострого жалю, що шанувальники театру не завжди мають можливість відчути це подароване щастя, щастя спостерігати нескінченну битву добра і зла. Ніби ти бачиш пейзаж за вікном поїзда, де миготить саме життя. Це як «синдром попутника», коли незнайомі тобі люди відкривають свою душу.
На жаль, не вдалося побувати у Києві на VI Міжнародному фестивалі одного актора «Відлуння», створеному завдяки величезним зусиллям і талановитості його директора Ніни Мазур, але, судячи з відгуків преси, він був цікавий. Вистави йшли в театрі «Колесо» за істотної підтримки його художнього керівника Ірини Кліщевської. Але в залі всього 60 місць, і, крім журналістів, критиків і самих учасників, були присутні лише ті, хто мав запрошення. Але тоді не зовсім зрозуміло, для кого цей фестиваль. Він не комерційний і, до речі, єдиний серед країн СНД, який є членом Міжнародної асоціації одного актора при ЮНЕСКО. Як повідомила мені Ніна Мазур, Міністерство культури за всі роки допомогло їм лише один раз, а взагалі вони й не просять допомоги. Але якби місто пішло назустріч хоча б у тому, щоб окремі вистави могли пройти у великих театральних залах (де, наприклад, можна було б показати дивовижний моноспектакль найталановитішої Раїси Недашківської — «Лісова пісня» Л. Українки, якому нещодавно гучно аплодував переповнений зал Київської опери на ювілейному бенефісі актриси. — Л.С. ), і ще допоміг з попередньою рекламою, то «Відлуння» могло би більшою мірою збагатити духовне життя киян.
ПОЛЬЩА, КРАКІВ
Тоді, як у столиці йшло «Відлуння», до Кракова поїхала українська вистава «Маринований аристократ», режисер — художній керівник Молодого театру Станіслав Мойсеєв. Грати переповнену сюрреалістичними поворотами п’єсу досить важко. І треба віддати належне режисеру, який «підтягнув» не надто прийнятну драматургічну основу до цікавого, захоплюючого глядача видовища. І мені, яка знає передісторію постановки, було цікаво спостерігати, як режисер долає опір матеріалу. І польська театральна громадськість, і глядачі сприйняли виставу прекрасно, в залі безперервно лунав сміх, хоч п’єса була представлена українською мовою.
Олекса Вертинський у головній ролі цього разу, на мій погляд, перевершив самого себе. Заслуговує на оплески і злагоджена гра всього складу. Складна, динамічна, з нескінченною зміною мізансцен та костюмів вистава (до того ж на чужій сцені), вимагає величезного нервового напруження виконавців. Але вони працювали точно, вивірено, зберігаючи ритмічну образність.
Зараз, коли давнішні, часом багатотижневі, гастрольні поїздки практично неможливі через відсутність коштів, обмін одиничними виставами між конкретними театрами (так на так) принципово важливий і цікавий з погляду творчих контактів з європейськими трупами та можливістю представити українське мистецтво на суд зарубіжних глядачів. Перший крок було зроблено «Молодим» два роки тому, коли фундація Старого театру в Кракові запросила «Лева та Левицю». Постановка знову-таки С. Мойсеєва, у головних ролях Б. Ступка та П. Лазова. У Кракові виставу чудово сприйняли і польський глядач, і театральна громадськість. Зал — переповнений, адже Б. Ступку знають і люблять у Польщі.
Другий крок — контакти з дуже відомим Краківським театром «КТО», який був у Києві кілька разів. Остання гастроль цієї зими, і у відповідь — запрошення «Маринованого аристократа». Таким чином склалася концепція обміну: раз на рік приїздить до України вистава «КТО», і раз на рік вистава «Молодого» — до Кракова.
Ще одна приємна звістка: Дюссельдорфський театр обрав «Молодий» для спільного проекту. С. Мойсеєв прямо з Кракова вилетів до Німеччини, де й відбулися переговори.
Радує й те, що зарубіжні театри охоче запрошують українських режисерів ставити вистави у себе. У Вільнюсі відбулася успішна прем’єра «Анни Кареніної» у постановці Едуарда Митницького (Театр на Лівому березі). Польський режисер Збігнєв Наймола із Старого театру в Кракові поставив на сцені франківців «Мама, або Несмачний витвір на дві дії з епілогом». Мені уявляється, що в афіші кожного театру має бути такого роду сучасна постановка, можливо, не для масового глядача, а для театралів високої кваліфікації. Але на зарубіжних показах такого роду вистави проходять «на ура». Не можна не відзначити вишукане оформлення тонкого художника Андрія Олександровича і блискучу в головній ролі Наталю Лотоцьку.
ЛАТВІЯ, ВЕНТСПІЛС
Відразу ж після Кракова ми потрапляємо на IV Міжнародний фестиваль у Латвії — «Звайгзне-2005» у чарівному місті на Балтиці Вентспілсі. Мер міста Айварс Лембергс і мерія, на мій погляд, зробили неможливе: в нашому розпорядженні були прекрасні Центри культури, хороші готелі, таксі, автобуси. Дуже цікавою була паралельна програма, тобто екскурсії, зустрічі щовечора: наприклад, з представниками етнічних меншин — українцями, білорусами, євреями, татарами, росіянами, де звучали незабутні пісні під бурхливі оплески учасників та гостей фестивалю. «Захід сонця на Балтиці» (так називалася ще одна акція) в Музеї просто неба на березі Балтійського моря, де в одній із колиб нас зустрів розвеселий латиський хор та розкішні столи з гарячою юшкою з лососини і ще з чогось, чому не можу дати назви. Один німецький актор пожартував: «Я хотів би залишитися тут назавжди».
Як написала газета «Вентас Балсс», цього року учасників було лише вісім через жорсткіший відбір, але разом з тим розширилася географія: Латвія, Україна (2 вистави), Росія, Грузія, Вірменія, Італія. Традиційно серед членів компетентного міжнародного журі крім критиків, театрознавців — директори інших подібних фестивалів із різних країн.
За зізнанням журі і за моїми власними враженнями, всі покази були надзвичайно цікавими, різноманітними, і в кожному з них на глядача чекав якийсь надзвичайний поворот. Наприклад, російську виконавицю супроводжувало високопрофесійне тріо (з одвічно руськими прізвищами — Павленко та Максименко): фортепіано, альт і скрипка, так що не лише шанувальники театру, але й любителі музики могли заглибитись у світ Ф. Пуленка, Б. Бріттена, М. Равеля, І. С. Баха, Ф. Шуберта,С. Прокоф’єва та І. Брамса.
Молодий, але вже багатообіцяючий латиський актор Мартіньш Бруверіс представив населену багатьма персонажами казку про кохання... Пиріжка та Булочки. Дуже зворушливо, ніжно і водночас смішно.
Граціозна грузинка Ірина Мегвінетухіцесі (можете собі уявити муки латишів при вимовлянні її прізвища, що, правда, викликало завжди добрий і веселий сміх у залі) запропонувала оповідання «Жовтий ангел», чудово виконуючи пісні Вертинського, дуже органічно вставлені у виставу, хоч спектакль-сповідь зовсім не про нього.
Лариса Трояновська, добре знайома киянам за п’єсою Тетяни Іващенко про великого Івана Франка «Таїна буття» (Театр на Подолі), привезла до Латвії поетичний монолог за поезією М. Цветаєвої «Любви старинные туманы». Ларису зацікавили у Цветаєвій не лише вірші, але і її жіноча доля. І не так важливо, що багато хто, в тому числі і я, бачать у Цветаєвій не поетесу, а могутнього звучання поета, без скидок на стать, але актриса була така ніжна, жіночна і чарівна, що всупереч уявленням, які встоялися, про поезію геніальної Марини, приймаєш, сприймаєш і запропоноване виконання, і трактування режисера І. Славінського.
Фестиваль добігав кінця. Передостанньою була трагікомічна розповідь актора Георга Казера «Кейтл повертається з війни». Георг Казер — яскрава, творча особистість, у Західній Європі його знають і як актора, і як режисера театральної трупи «Theakos». І з усього виходило, що «Кейтл» — найсильніша постановка, і чудовий професіонал Георг Казер, мабуть, прекрасно розумів це. Але!.. У цей день приїхали Станіслав Мойсеєв та Олекса Вертинський із «Синім автомобілем» Ярослава Стельмаха. Вертинський був віртуозний і блискучий. Шалений шквал відображення ним героя п’єси — природний і органічний. Писати про актора легко. Не доводиться підбирати слова, тому що він — талант. Яскравий і незвичайний. Коли Олекса з’явився у Києві, в Молодому театрі, мабуть, йому й не мислилося, що років через п’ять неможливо буде уявити наше місто без актора Вертинського.
У перший же рік у столиці актора висунули за роль Сганареля в «Дон Жуані» на престижну театральну нагороду «Київська пектораль». Не дали. Як же: «прибулець», провінціал — і відразу Пектораль! Але вже наступного року він таки отримав цю нагороду за роль у п’єсі Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», режисер І. Славінський. А ще срібну медаль Академії мистецтв України за ту ж саму роль. І саме ця п’єса і ця роль відкрили його як драматичного актора і навіть трагіка. На мій погляд, це був переломний момент у його творчості. Я рада за киян, які можуть побачити його в різних амплуа в «Молодому». В останній успішній прем’єрі «В моїм завершенні — початок мій..» Ф. Шиллера він графічно тонкий у ролі лорда Бентлі. Олекса Вертинський настільки багатомірний і несподіваний, що завжди з чогось звичного і встояного вміє створити щось абсолютно нове, тобто за своєю природою він — імпровізатор. У цьому різниця між Георгом Казером та українським актором, який ніби завжди знаходиться у вільному польоті. Георга ж, на мій погляд, підводить ледве не математична вивіреність кожного руху; в його виконанні дещо не вистачало повітря, за відомим акторським висловом.
І тут мені хочеться поділитися з читачем азартом, що охопив нас, українців, (аж до внутрішнього тремтіння), хвилюванням та пекучим очікуванням вердикту журі. Настав, мабуть, найдраматичніший момент. У залі, де за столом сидів міжнародний ареопаг, зібралися всі учасники фестивалю, його організатори, запрошені «пишучі» гості (в тому числі й ваша покірна слуга), працівники культури міста Вентспілса, Національне телебачення Латвії і, звичайно, публіка.
На столі височів стос елегантно оформлених рамок з Дипломами і один Гран-прі. По черзі кожному учаснику фестивалю вручали Диплом з подальшим поясненням, за що саме нагороджується виконавець. І, нарешті, на столі залишилася одна рамка і Гран-прі. Читач, напевно, вже здогадується: ще не нагородженими залишалися Георг Казер та Олекса Вертинський. Напруга наростала до напруги найпотужнішої лампи. Коли піднімається один із членів журі, і Диплом вручається ... Казеру. А потім директор Київського фестивалю Ніна Мазур урочисто оголошує: «Одностайно, без довгих суперечок та дискусій, Гран-прі присуджується українському актору Олексі Вертинському за бездоганне виконання ролі у п’єсі «Синій автомобіль». Загалом у нього вже шість нагород і Гран-прі за цю роль. Мені було радісно і водночас боляче: не бачить, не побачить Ярослав Михайлович переможної ходи по Європі своєї п’єси, такої важливої для нього.
Хочу на прохання і від імені організаторів, учасників та гостей, і зокрема, від українців, передати вдячність Повноважному і Надзвичайному Послу Латвійської Республіки в Україні Андрісу Вілцансу, меру Вентспілса — Айварсу Лембергсу та меру Огре — Едвіну Барткевичу за допомогу та сприяння у проведенні фестивалю «Звайгзне-2005».
