У нашому мистецтві є унікальна людина, яка, пройшовши всю Другу світову війну, і зараз ставить хореографічні номери для вистав, концертів, вчить молодь. Особистість Олександра Наумовича Сегаля (головного балетмейстера Київського театру оперети) для багатьох загадкова, а також гідна захоплення. У свої 90 років він досі на бойовому творчому посту. Нещодавно відсвяткував ювілей, а театр, якому відомий хореограф віддав третину свого життя, привітав майстра святковим концертом «Балет — любов на все життя!», на вечорі-бенефісі, «аксакала хореографії» вшановували танцюристи ансамблю ім. Павла Вірського, «Україна», фольклорний театр «Берегиня» та інші.
ВІЙСЬКОВО-ТЕАТРАЛЬНИЙ РОМАН
— Олександре Наумовичу, в складі якого ансамблю ви виступали в роки війни?
— Це був фронтовий ансамбль пісні і танцю декількох фронтів — Південно-Західного, Першого Білоруського, Центрального, Донського. З цим колективом ми дійшли до Перемоги, виступали на різних фронтах: від Києва до Сталінграда, від Сталінграда — до Берліна. Бійці завжди дуже тепло нас приймали. Ми зустрічалися і з відомими воєначальниками — Жуковим, Рокоссовським. Бував на наших концертах на передовій і Хрущов (тоді він був членом військової ради). Наш ансамбль був присутній при історичній події — підписанні Пакту про завершення війни (в Потсдамі, під Берліном, ми дали святковий концерт).
У нашому колективі було багато чудових акторів — Микола Фокін, Павло Кармалюк, Олександр Коган, Євстахій Дарчук. До речі, Тарапунька і Штепсель, тобто Юрій Тимошенко і Юхим Березін також виступали в нашому ансамблі. З ними ми пробули разом від самого початку до кінця війни. Керували ансамблем хормейстер Євген Шенін і балетмейстер Павло Вірський. А коли його вже перевели в Червонопрапорний ансамбль до Александрова в Москву (зараз — Двічі червонопрапорний ордена Червоної зірки академічний ансамбль пісні і танцю Радянської армії імені А. В. Александрова — Е.З.), тоді, то я став керувати балетним колективом при фронтовому ансамблі. Після війни демобілізували й направили до Театру опери і балету ім. Шевченка, де я виступав солістом балету. Там я пропрацював до 1960 року, а потім перейшов до Вірського (він керував ансамблем танцю України). З 80-го і досі триває мій театральний роман із Київською оперетою.
— Чим привабив вас жанр оперети?
— Завжди любив оперету, хоча це зовсім нелегкий, як часом здається глядачам, жанр. В опереті виступають універсальні актори, які повинні все вміти на сцені добре співати, танцювати, грати... У Театрі оперети я поставив близько 50 вистав. Мене дуже радує, що критики завжди відзначають високопрофесійний балет і чудову пластику наших акторів. Скоро познайомимо глядачів із новою постановкою — «Сорочинський ярмарок». (Цю оперету 1936 р. за мотивами написав відомий композитор Олексій Рябов, якого називають засновником сучасної української оперети, він понад 30 років віддав цьому музичному жанрові). Ми ставимо цю виставу разом із Богданом Струтинським, присвячуючи свою роботу ювілею Миколи Гоголя. У постановці буде зайнято всіх акторів — хор, балет і солістів. Прем’єру намічено на літо.
— У Театрі оперети ви бачили різних керівників і акторів. На ваш погляд, яке воно — нове покоління акторів?
— Артисти мають бути фанатами своєї справи. Наш балетний колектив, в основному, молодий, серед них є дуже талановиті люди. Вік танцюристів не довгий і щоб добре виступати на сцені — потрібно щодня займатися тренінгом. Танок — це праця: копітка, але прекрасна.
ТАНЕЦЬ — МИСТЕЦТВО ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ
— Кого вважаєте своїм вчителем?
— Павла Павловича Вірського, з ним я починав свою кар’єру і багато чого в нього навчився. Він був талановитою людиною, організатор, найпрекрасніший балетмейстер, який мав свій почерк у хореографії, свою методику. Всі наші гастролі за кордоном мали колосальний успіх. Власне кажучи, ансамбль під його керівництвом був одним із перших представників українського хореографічного мистецтва за кордоном. Цей ансамбль прославив нашу країну своїм радісним і життєстверджуючим мистецтвом танцю. А танець — мистецтво інтернаціональне, його розуміють усі. Ансамбль танцю ім. П. Вірського досі існує й продовжує традиції, які заклав сам Павло Павлович.
— Ви ставите вистави на камерній і на великій сценах. Як хореографа чий простір для вас більш привабливий?
— У кожної зі сцен свої завдання. Велика сцена дає більше можливостей не лише для хореографії, але й для постановки загалом. А камерні вистави дозволяють краще показати індивідуальність кожного актора.
— Зізнайтеся, а є у вас найулюбленіша оперета?
— Вони улюблені всі по-своєму. У нашій афіші представлено кальманівський репертуар — основоположник опереткового жанру. На жаль, зараз мало пишуть композитори сучасних музичних вистав ось і доводиться керівництву шукати нові твори, переробляти класику, робити свої аранжування для оркестру. Остання прем’єра театру — «Фіалка Монмартру» пройшла з великим успіхом. Для цієї вистави я також ставив танці.
Танець я люблю і займаюся ним усе життя (з 1937 року і досі). Сам танцював, був солістом, а потім балетмейстером. До речі в Національній опері України досі йдуть вистави, для яких я ставив танці: «Запорожець за Дунаєм» (ми ставили разом із Вірським), «Наталка Полтавка»; ставив танцювальні номери для «Мазепи», «Демона» та інші. У оперному театрі я поставив «Бурю» за Шекспіром на музику Чайковського і багато концертних номерів. Не зважайте на похилі роки, записані в метриці, я ще повен сил, працюю й повний творчих задумів, які хочу реалізувати на сцені рідного Театру оперети. Хочу, щоб наш театр процвітав!
