Свої вистави показали колективи з Азербайджану, Німеччини, Ізраїлю, Італії, Іспанії, Литви, Молдови, Сінгапуру, України та Росії, пройшли майстер-класи та відкриті репетиції, а також відбувалося неформальне спілкування гостей та учасників. Афіша була різноманітною: класика й сучасність, ліричні й авангардні роботи; одні постановки занурювались у філософські глибини, а інші колективи демонстрували свої експериментаторські пошуки. На сцені, як у калейдоскопі, змінювалися театральні картинки — виступали гранди й молодь, яка робить свої перші кроки в мистецтві. Цього разу гран-прі не присуджувалося. Дуже барвистою виявилася фестивальна програма, а оскільки думки членів журі розділилися (суддівську команду очолювала Неллі Корнієнко, директор Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса), то звання лауреата й призу «Кришталевий фронтон», у різних номінаціях, були удостоєні всі учасники форуму.
Символічний фестивальний прапор підняли популярні актори Богдан Бенюк (Україна) і Катерина Васильєва (Росія). Головні події відбувалися в легендарному Ялтинському театрі, де неодноразово бував Антон Павлович, куди спеціально для Чехова на гастролі (на початку минулого століття) приїжджали актори Московського художнього театру, аби показати авторові, який лікувався в Криму, вистави, поставлені за його п’єсами.
Цього року почесна місія відкрити форум випала киянам — Театр ім. І. Франка представив свою версію «Одруження», а ця знаменита Гоголівська п’єса, немов місток, з’єднала два ювілеї класиків (минулий рік пройшов під знаком Миколи Васильовича, а нині вшановують Антона Павловича). До речі, після вистави актори зізналися, що грати їм було дуже легко, відчуваючи незвичайну ауру театральних стін, «намоленої» сцени, що зв’язали покоління. Режисер Валентин Козьменко-Делінде використовував у постановці чудовий український переклад Остапа Вишні, а актори «купалися» в яскравих ролях, соковито розфарбовуючи театральними барвами класичні образи. Забігаючи наперед, скажу, що міжнародне журі відзначило віртуозну акторську майстерність Богдана Бенюка у виконанні ролі Кочкарьова.
Кілька колективів представили вистави, поставлені за творами А.П. Чехова й про нього. Бурхливі дискусії критиків і глядачів викликали спектаклі «Чайка» (Донецького обласного театру юного глядача з Макіївки), «Вишневий сад» (Львівського духовного театру «Воскресіння»), «Таємні записки таємного радника» (Московського театру «Ермітаж»), «Наречена» (Мадридського камерного театру ім. А. Чехова, Іспанія), «Дуель для слабких створінь» (антреприза Московської компанії «Аметист»), «Коли сонце у вечірню годину» (Санкт-Петербурзького театру «Острів»), а на «театральну кухню» — народження майбутньої вистави — запросили італійські актори Академії Армата Бранкалеоне (м. Маса), провівши майстер-клас «Репетируємо Чехова». Як сьогодні ставити класику, аби вистава не стала архаїчною і хвилювала сучасну публіку? Мабуть, це було головне запитання, над яким ламали «списи» театрознавці, сперечалися співробітники Музею ім. А. Чехова, які не пропускали жодної вистави, а також обговорювали побачене глядачі. Частина публіки сперечалася: скільки живих коропів плавало в ставку (сценограф Володимир Медведь, ТЮГ із Макіївки)? А інші щиро хвилювалися, коли львівські актори театру «Воскресіння» виконували акробатичні кульбіти, ризикуючи зірватися з висоти. Треті не могли стримати сліз, коли на сцені герой Михайла Філіппова (Микола Степанович), знаючи, що смертельно хворий і дні його закінчуються, намагається проаналізувати все своє життя. І ось майже на фінішній прямій життя робить герою безцінний подарунок — кохання його вихованки Каті (Ольга Левітіна). Як проживе Микола Степанович свої останні дні?.. (вистава «Таємні записки таємного радника» Театру «Ермітаж».) Актор користується скупими жестами, не форсує звук, але до кожного його слова глядачі прислухаються. Сьогодні, побачивши те, як філігранно веде свою роль Філіппов, важко уявити, що режисер Михайло Левітін спочатку хотів, аби в його постановці грав Валентин Гафт, але їхні плани не збіглися, а сама вистава народжувалася в довгих творчих муках майже три десятиліття (!), ставши певною новою точкою відліку у творчості та житті режисера й актора...
Однак чеховська тема не була головною умовою фестивалю. За словами директора форуму Миколи Рудника, їм важливо було показати тенденції творчого процесу, що сьогодні представляють театр у всьому його різноманітті. Тому в афіші з’явився самобутній колектив із Сінгапуру — Театр китайської опери («Інтриги імператорського двору») — не просто екзотика для публіки, а й маловідомий для наших критиків жанр кантональної опери; студентські експерименти ізраїльського театру-студії Софії Москович («Маячний пікнік») і Інститут театрознавства університету Людвіга-Максиміліана (Німеччина). Зірки-франковці і гранди Московського художнього театру викликали овації публіки, а під час вистави «Сволочна любов» Російського драматичного театру Литви спочатку глядачі регочуть, а у фіналі не приховують сліз. Новаторську режисуру продемонстрував режисер Юрій Хармелін у містичній драмі «Тройкасемеркатуз» (п’єса Миколи Коляди за мотивами Пушкінської «Пікової дами») Муніципальний молодіжний драматичний театр «Із вулиці Троянд» (Молдова)...
Сьогодні можна казати, що театральні традиції в Ялті відроджуються, а фестиваль дає можливість публіці побачити різні колективи. Важливо, що до театру почала приходити молодь. «Хоча цілих десять років Ялтинський театр не функціонував, стояв у руїнах, але після ремонту (фінансово допоміг бізнесмен Олександр Лебедєв), будівлю не лише відновили, а й обладнали сучасною технікою і це дозволяє показувати вистави і концерти, використовуючи найкращі технології створення освітлення та акустики. Нині фестиваль розширив свою географію (цього року 10 країн показали 14 вистав) і якщо сьогодні він називається «театрального мистецтва», а незабаром, коли форум окріпне, набере творчих обертів, то, — за словами Рудника, — називатиметься вже Міжнародним фестивалем театральної майстерності «Театр. Чехов. Ялта».
Цей форум подарував безліч зустрічей із цікавими людьми. Одним із них є Анхель Георгійович Гутьєрес, якого називають «нашим іспанцем». Під час Громадянської війни його евакуювали з Іспанії до колишнього СРСР. Анхель виріс у дитбудинку, освіту здобув у ДІТМ. Глядачі старшого покоління запам’ятали цього актора за головною роллю у фільмі «Салют, Маріє», де він грав разом із Адою Роговцевою. З юності Гутьєрес перечитав усі твори Чехова і коли закінчив ВНЗ, відправився працювати на батьківщину письменника — в Таганрозький драмтеатр (із цим колективом він гастролював у Ялті). Потім Анхель Георгійович працював у Московському театрі «Ромен», стояв біля витоків Театру на Таганці. А коли повернувся до Іспанії, створив власний Камерний театр ім. А. Чехова (вважає за краще ставити світову класику), неодноразово звертався до творчості Антона Павловича. На Ялтинському фестивалі режисер показав теплу, трохи сентиментальну постановку чеховської «Нареченої».
Виставою-одкровенням стало «Сволочна любов» (інсценування Марюса Мяцявічюса, режисер — Агнюс Янкявічюс), в якому буквально на розрив аорти грає роль Бабусі, Ніни Антонівни, Інга Машкаріна. Це акторка з потужною енергетикою і темпераментом, яка зуміла передати цілу гамму відчуттів — від кохання до ненависті. Глядачі навіть не здогадувалися, що в Криму Інга застудилася, і в неї зник голос. За кілька годин до початку вистави організаторам фестивалю навіть довелося викликати лікаря, який зумів швидко підлікувати актрису. Інша б на її місці побереглася, а Машкаріна грала так, немов це був її останній вихід на сцену. Вистава «Сволочна любов» ще зовсім нова (прем’єра відбулася в березні), але її вже встигли побачити жителі Південної Пальміри (у рамках Міжнародного фестивалю «Зустрічі в Одесі»), ялтинці і севастопольці, а нині Російський драматичний театр Литви гастролює в Тюмені.
Прогулюючись набережною зустріла Михайла Філіппова. Домовилися про інтерв’ю. Готуючись до зустрічі, залізла в інтернет, і була здивована, що на особистому сайті актора висить досить нудне інтерв’ю. Ну, думаю, якщо там Філіппов такий «прісний», то, напевно, розмовляти буде важко, але виявилося навпаки. Навіть не помітила, що проговорили цілу годину, а коли актор вийшов на сцену і зіграв роль таємного радника Миколи Степановича, то навіть мурашки пробігли по шкірі.
Багато років тому, ще в студентські роки, я побувала в Ялтинському музеї А. Чехова. Екскурсоводом була вже немолода співробітниця музею. Вона так вражаюче цікаво розповідала про Антона Павловича, навіть завершивши екскурсію, не пошкодувала свого часу, відповідаючи на запитання, дозволивши мені зайти до кабінету письменника, доторкнутися до його крісла. Та екскурсія запам’яталася на все життя (наступного дня я пішла до бібліотеки і взяла книгу «Довкола Чехова» — спогади близьких і родичів письменника, і з тих пір стараюся не пропускати статті про класика, а якщо сумно на душі, то й перечитувати твори класика), коли ж бувала в Ялті, то, за традицією, завжди приходила в музей. І ось цього разу організатори фестивалю запропонували поїхати на Білу дачу перед її закриттям (30 вересня музей закриється на ремонт). Зараз фарбують двері й вікна флігеля, аби невдовзі там відкрити експозицію «Побут Чехових», а доріжки викладаються плиткою... Раптом я побачила тендітну жінку, яка сиділа на лавці, — того приголомшливого екскурсовода зі своєї юності. Бути того не може! Виявляється, суперекскурсовод і досі активно працює. Її звуть Алла Василівна Ханіла, вона є завідуючою експозиційним відділом Музею А. Чехова. На роботу її прийняла сестра Антона Павловича 1946 року і в трудовій книжці Марія Павлівна сама зробила запис, і з тих пір долі музею і Алли Василівні нерозривно пов’язані.
А хіба забудеш бесіди про театр і життя з головою Національної спілки театральних діячів України Лесем Танюком, якого, здавалося, знала багато років, а на Ялтинському форумі додалося стільки різних відтінків до портрета цієї енциклопедичних знань людини, або скільки сотень автографів довелося давати популярному поетові і драматургу Юрію Рибчинському, якого шанувальники різного віку обступали натовпами... (Про ялтинські зустрічі з неординарними особистостями читайте в нашій газеті)...
Фестиваль завершився, гості, учасники і члени журі роз’їхалися додому, а ялтинці, туристи і відпочивальники мали можливість подивитися постановку Льва Додіна «Дядя Ваня» — про розбиті мрії, кохання, що не відбулося, і нездійснені бажання, виставу, що стала постскриптумом форуму.
