Проходячи таємничим Пасажем, цим урбаністичним і разом із тим ліричним струмочком Хрещатику, я завжди зупиняюся біля зворушливої меморіальної дошки на честь Віктора Некрасова — роботи його друга, також фронтовика Валентина Селібера. Творець безсмертної книги «В окопах Сталінграда» немов вийшов із кровопролитного бою. Втомлене обличчя, залишок сигарети — цієї його супутниці на зламах долі й, звичайно ж, у випробуваннях тієї оборони, силуети Софії, Ейфелевої вежі, Мамаєва кургану... Тут, у серці Києва, доблесний ветеран війни й страстетерпець світу жив із 1950 по 1974 рік. Лаконічний і суворий скульптурний портрет письменника-воїна неначе охоплює його шлях. Від заслуженої слави — за кращі рядки про минулу війну, до вимушеної еміграції — за вільнодумство. У дні нової ери України великий киянин, звичайно ж, прагнув повернутися додому, але не встиг...
«Віко, як тобі в Парижі?» — видихнув якось, у роки вигнання баталіста-сталінградця, поет — знаючи, що Віктор Платонович опинився у Франції, і не відаючи, як складається там його планида. Адже підтримувати листування з опальним лауреатом Сталінської премії, із найчеснішим літописцем вирішальної битви Вітчизняної війни зважувався небагато хто. Знамениті книги були вилучені з бібліотек. А літератори та інші діячі з української столиці, які приїжджали іноді в Париж у рамках офіціозу, так чи інакше остерігалися зустрічатися з бунтівною «персоною нон-грата». Розуміючи, що й тут, на чужій землі, може бути горезвісне «недрімаюче око». Здається, лише Василь Биков, Віктор Конецький та В’ячеслав Кондрат’єв досить відкрито дозволили собі кинути виклик такій можливій небезпеці.
І ось у цій ситуації неприйняття й глухої анафеми Валентину Селіберу наприкінці 70-х удалося фактично конспіративно зустрітися тут, удалині, з улюбленим старшим товаришем. Як це сталося, якими в його пам’яті залишилися ці благословенні тижні? У тихій квартирі Валентина Євгенійовича, у будинку Союзу художників на Печерську, в оточенні книг Віктора Платоновича, колись сердечно подарованих другові, ми ніби відтворюємо контури незвичайної поїздки.
— Як і багато хто з фронтовиків, я був закоханий у повість Віктора Некрасова про Сталінград, що з’явилася в журналі «Знамя» й відчував гордість, що чудова книга удостоєна вищого визнання, а її автор мешкає в рідному Києві, — згадує Валентин Євгенович. — Адже фактично сторінки «Окопів», де не тільки абсолютно правдиво поставали будні важких цих боїв, але вперше розповідалося, що на війні були не тільки герої без страху й докору, а іноді й штибні кар’єристи, які не жаліли крові й життя солдатів. І це були надихаючі ковтки сумлінності й антилакіровки, приклад сміливості в літературі.
Словом, я належав до поки заочних шанувальників некрасівского таланту. Інтерес до особистості Віктора Платоновича посилювався в мені й тим, що я дізнався: за первинною спеціальністю він — архітектор. Річ у тім, що після закінчення, після повернення з війни, Київського художнього інституту з розділу скульптури, я замислив одного разу створити пам’ятник Льву Толстому. Подібний проект завжди здійснюється у взаємодії з архітектором, і мені здавалося привабливим, якби Віктор Платонович зацікавився моєю ідеєю й погодився брати участь в її виконанні в такій якості. Напевно, такий задум не залишить байдужим до моєї ідеї письменника, якому не чужа архітектура і який, по суті, проклав зримий міст між толстовськими «Севастопольськими розповідями» і такою самою чистою своєю повістю про битву на Волзі, що неначе світиться любов’ю до солдата, — передчував я зустріч із ним. Ескізи були промальовані. Дізнавшись адресу Віктора Платоновича, я без будь-якого попередження, як то кажуть, із простоти душевної, піднявся до його квартири. Двері відчинив він сам і без будь-яких розпитувань запросив мене до будинку. Доброзичливо й навіть із захопленням вислухав мій спіч, сказавши, однак, що архітектурними роботами він зараз не має можливості займатися. Але від сприяння не відсторонився, відразу ж подзвонив архітектору Мілецькому й відрекомендував мене та мою пропозицію. Мілецький мене невдовзі прийняв. Сказав, що прохання Віктора Платоновича для нього краще напуття, і ми почали працювати. Довго чи коротко, через деякий час я під девізом відправив запечатані папери на конкурс у Москву. Проект не отримав підтримки. Пізніше, на фотознімку в газеті, я абсолютно випадково побачив готовий монумент, вельми схожий на мій і лише інакше розгорнений...
Але зв’язок із Віктором Платоновичем на цьому візиті не припинився, чимось я, очевидно, приглянувся йому. Жив я тоді на Басейній. І ось Некрасов став іноді телефонувати мені, запрошував на прогулянки Києвом. Зрозуміло, я з невимовним задоволенням приєднувався до нього. Ми бували не один раз на Володимирській, на її початку, і Віктор Платонович показував пам’ятний балкон, на якому його немовлям загартовували. Ця методика його мами, лікаря Зінаїди Миколаївни Некрасової, якось загартувала й душу... Підіймалися кілька разів Кругло-Університетською, до розкидистого дерева, яке йому подобалося. Іноді бродили вуличками Подолу, йшли за Дніпро. У Пасажі, звідки починався шлях, він запропонував мені якось підняти голову вгору і вдивитися в статуї над верхніми поверхами будинків, чарівність і значення яких навколо ніхто зазвичай не помічає, хоч це класичні сюжети. Торкався робіт Владислава Городецького, але легенди про його «будинок із привидами» (а я виріс на Банківській і знав цю будову з дитинства) ми чомусь не обговорювали. Тепер я, мабуть, маю право сказати, що в такі звичайно ранкові години Віктор Платонович ніби накопичував сюжети й подробиці для «Міських прогулянок», що в подальшому стали «Записками роззяви». Вони прийдуть до нас так непоправно пізно...
— З Андріївським спуском пов’язаний знаменитий нарис Віктора Платоновича «Дні Турбіних», що послужили, по суті, імпульсом до київського відродження Михайла Булгакова. Ви, Валентине Євгеновичу, були, здається, його супутником у цьому відкритті?
— Дійсно, ми кілька разів разом ходили до «споруди будування дивовижного» на Андріївському спуску, 13, де зараз розташований меморіальний музей Майстра. Таємницю цього тоді житлового будинку Некрасов розгадав, очевидно, першим, але щось про юність Булгакова в цих стінах уже знав, нарис внутрішньо був ніби уторований. Разом із ним ми за запрошенням господині будинку Інни Василівни Кончаковської, дочки будівельного інженера Листовнічого, в якого Булгакови знімали квартиру, із хвилюванням оглядали кахлі печі, описаної в «Білій гвардії». Написів на них, що постають у романі, зрозуміло, не було. Оглядали отвір між будинками, куди Ніколка Турбан (друге «я» Миколи Булгакова, у майбутньому — видатного бактеріолога) «упустив» пістолет. Природно, поставав і образ Василя Павловича Листовнічого, загиблого від рук революційної влади. Адже він був ув’язнений у Лук’янівську в’язницю. Потім ув’язнених навантажили на баржі, і Листовнічий, під час спроби втечі, був, очевидно, застрелений у водах Дніпра... Він, за словами дочки, був не зовсім таким, як у романі. Пам’ятаю, деякий подив Інни Василівни, коли Віктор Платонович сказав — Міша Булгаков, той самий фрондер в юності, а потім лікар-венеролог у цьому ж будинку, став великим письменником. Але всього з картин цих відвідувань я не перекажу, краще наново прочитати нарис Віктора Платоновича, що відтворює й деталі відкриття, і риси першовідкривача.
— Ваша дружба з Некрасовим тривала в дні його зльотів і в годину знегод. Настав тривожний початок 1974 року, коли в квартирі Віктора Некрасова в Пасажі був зроблений обшук, і це стало початком вимушеного від’їзду. Як все відбувалось?
— У коло обшуку цілою бригадою співробітників держбезпеки я не потрапив, але лише завдяки щасливому випадку. Я приходив до Віктора Платоновича вельми часто й був у нього напередодні того фатального дня. Всіх, хто дзвонив у квартиру в ці години й дні, затримували, а телефонні дзвінки фіксувалися... Кільце навколо нього все стискалося, настали години перед від’їздом. В аеропорт я не їздив, і зрозуміло чому: все це, природно, відстежувалося певним відомством. Брав участь у прощанні з Віктором Платоновичем, у сум’ятті відвальному, напередодні, як виявилося, останнього його маршруту оспіваним ним Києвом. Друзів і знайомих, які ризикнули з’явитися в його квартирі в гіркий цей вечір, якийсь чоловік зі знайомців Некрасова безперервно фотографував. Гадаю, що в кадр потрапив і я. Проте цього фото я не бачив. Із сьогоднішніх міркувань мені здається, що люб’язний цей фотограф насправді мав відношення до відомства «глибокого буріння». Прийшов наступний день і лише в думках я був біля літака, із борту якого Віктор Некрасов попрощався з Києвом. Листування між нами не було, і це також зрозуміло. Знав, звичайно, що Віктор опинився в Парижі. Про те, що нам удасться знову зустрітися, я, як ви розумієте, і думати не міг.
Як же це сталося? У кожній випадковості є, очевидно, своя закономірність, продовжує Валентин Євгенович. У перші роки у Францію виїхали батьки мого двоюрідного брата Олександра Роквера і, оскільки він народився там, отримав із дитинства французьке громадянство. Коли настала деяка політична розрядка, на моє ім’я почали надходити запрошення від нього приїхати в гості. Родинні зв’язки служили для цього вагомим мотивом, але дев’ять разів мені відмовляли в такому візиті. А на десяте за рахунком запрошення раптом надійшов дозвіл. Вважаю, завіса для мене відкрилася також завдяки випадку. На іменини до моєї дружини, доктора хімічних наук Наталії Корнеліївни Давиденко (на превеликий жаль, її вже понад рік немає зі мною) прийшла одного разу її подруга з роботи, разом із чоловіком, який, як я пізніше дізнався, був співробітником КДБ. Придивившись до нас і зрозумівши, що, виходячи з наших стосунків із Наташею, я, безсумнівно, ніяк не зможу стати «неповерненцем», наш новий знайомий, як я вважаю, дав у цьому плані якісь гарантії щодо мене. І в 1979 році, на початку осені, я опинився в Парижі, у квартирі Олександра та його дружини Мартіни, корінної француженки. У той самий день відправився на зустріч із Некрасовим. Не пам’ятаю вже як, але йому було сповіщено про мій приїзд і навіть назначені час і місце зустрічі — біля станції метро «Монпарнас». Я прочекав його півтори години, і марно. Виявляється, що й Віктор Платонович також приблизно такий самий час тужив біля станції, але поблизу іншого входу, там їх кілька. Ось така накладка вийшла. Засмучений, я повернувся до Рокверів. Мартіна прийнялася розшукувати телефон Віктора Некрасова, а в Парижі немає позначень, не введених у загальний регістр. Розшукуванного номера не було! Тоді їй спало на думку — «перевірити» околиці. І ось у Ванві, що вважається передмістям Парижа, бажаний номер телефону все ж відшукався. Віктор Платонович проживав тут у будинку на площі Кеннеді. Так, нарешті, я почув його голос. Ми знову домовилися про зустріч неподалік від метро «Монпарнас», але в кафе, куди заходив колись Хемінгуей і яке полюбилося й Некрасову.
А наступного дня я опинився у Ванві, у Віктора Платоновича. Квартира була, наскільки мені пам’ятається, двокімнатною, і розставлянням меблів, місцем улюблених картин і предметів, розташуванням письмового столу вельми нагадувала його квартиру в Пасажі. Здається, у той день ми разом вирушили в довгу прогулянку Парижем, продовжує Валентин Євгенович. Все складалося приблизно так само, як у Києві, коли Віктор Платонович із захопленням знайомив своїх гостей з рідним містом, таємниці якого, прекрасний неповторний портрет знав, як ніхто інший. А тепер він вводив мене в ореол Парижа, визначні пам’ятки якого з чималим притяганням зачаровували його. Але якщо в Києві на стіні в будинку висіла карта Парижа, то тут карта Києва. Наші подорожі повторювалися кілька разів. Хоч віза була видана мені на місяць, унісши певний валютний внесок, за рахунок Рокверів, її вдалося продовжити.
— Напевно, під час зустрічей ви цікавилися, що пише тепер Віктор Платонович?
— Виявилося, що пише він немало. Дізнався я й про те, що Віктор Платонович, незабаром після прибуття у Францію, переніс важку форму апендициту й ледве не помер. Вважається, що його врятувало й діяння Андрія Синявського — у вигляді некролога за життя, а в таких випадках смерть, можливо, відводить косу... Але некрасівських нових рядків, включаючи й «Маленьку сумну повість» я у Ванві так майже й не прочитав. Віктор Платонович запропонував мені замість цього нелегальну для тогочасного Радянського Союзу літературу, наприклад, «Сліпучу імлу», спогади Надії Мандельштам, інші недоступні в Союзі книги російською мовою. Із дня на день я приходив до Віктора Платоновича і в ізольованішій кімнаті занурювався в читання. У ці тижні я ближче познайомився і з його названим сином Віктором Кондаревим. Віктор Леонідович із сім’єю жив у цьому самому будинку, але в іншому під’їзді. Ми досі товаришуємо... Потрібно зазначити, що Віктор Платонович старався оберігати мене від якихось небажаних зустрічей, і в таких випадках я заздалегідь покидав квартиру на площі Кеннеді або усамітнювався з книгою в далекому кутку в сусідній кімнаті.
— Настав час від’їзду. Я знаю, що Віктор Некрасов подарував вам тоді кілька об’ємистих видань. Як вони потрапили в Київ, всупереч пильності митниці?
— Книги були досить невинні, в основному, альбоми живопису та інших мистецтв, хоч я провіз і подаровану ним Біблію. Кілька днів Роквери та їхні знайомі надписували томи, щоб вважалося — це їхні подарунки. Проте всю цю купу літератури навряд чи б легко пропустили через кордон. За порадою Віктора Платоновича я дав провіднику вагона сто франків. Книги він акуратно влаштував за якоюсь завіскою, і ніхто до них не торкнувся. Із Парижем прямим сполученням тоді була пов’язана тільки Москва, і я з непідйомним вантажем мав на пероні клопоти, оскільки грошей на носильника в мене не залишилося. Перетягував книги з місця на місце.
— Ніхто в ті роки про вашу зустріч, здається, не дізнався. А чи велося надалі листування?
— Ні, не велося. Я, щоправда, намагався вигадати якийсь зашифрований варіант, у вигляді певних фраз у листах до Олександра, але нічого не вийшло. Дізнавшись про смерть Віктора Платоновича, почав працювати над меморіальною дошкою на його пам’ять. Дозвіл на її встановлення, незабаром після зняття «табу» зі славетного імені, було отримано. Мені хочеться вірити: вона нагадує про Київ Віктора Некрасова й про Керженцова, двійника Віктора Некрасова в повісті «В окопах Сталінграда», у їхньому улюбленому Києві.
