У квітні місяці, в різні роки, народилися двоє талановитих художників-сценографів, життя котрих не просто пов’язані з Національною оперою України, а й тісно переплетені у вимірі часу і простору: Федір Нірод і Марія Левитська — головні художники театру, колишній та чинна мисткиня.
«ХУДОЖНИК ГОСТРО ВІДЧУВАЄ КОЛІР ПОДІЙ»
— Цьогоріч мені аж ніяк не до святкувань, — із сумом каже Марія ЛЕВИТСЬКА. — Художник гостро відчуває колір подій, і зараз ця гама абсолютно відрізняється від тієї, яка сповнювала мою творчість у мирні, безжурні часи...
Тому сьогодні хочу розповісти про особистість, котра відіграла в моїй долі величезну роль — це Федір Федорович Нірод. Ще дитиною, мені було вісім років, коли вперше потрапила до його сім’ї. Моя мама, художниця Ірина Левитська зі студентських років знала Федора Федоровича, коли він був головним художником Львівської опери, вони товаришували все життя. Я сміливо можу назвати його своїм учителем, натхненником. Інколи я приносила Федору Федоровичу свої роботи, його оцінка була так само важливою, як і в студентській заліковій книжці.
Любов Ф. Нірода до музичного театру, витонченість манери, культура малюнка дуже сильно вплинули на мій творчий світогляд. Уже пізніше, коли наші дороги перетнулися в Київській опері, так склалося, що ми одного дня здавали художній раді свої ескізи, до різних постановок. Йому особливо сподобався один мій ескіз, і можу з гордістю сказати, що останні двадцять років, до самої його смерті, та моя робота зберігалася у Федора Федоровича. Я багато чого в нього навчилася, нас багато що поєднувало. А сьогодні в наших долях та життєписах з’явилося ще одне спільне: він знав війну — що це таке, тепер знаю і я…
Мене тримає думка, що як Федір Федорович пережив Другу світову війну, а потім створив свої найкращі вистави, так і я, сподіваюся, ще матиму можливість повернутися до театру і зробити власні вистави.
«БАГАТО МИ ВТРАЧАЄМО, ЗАБУВШИ»
Ім’я Федора Нірода стало одним із синонімів українського музичного театру — 27 років (із 1961-го до 1989 рр.) він був головним художником Київського оперного театру, а перед тим упродовж 12 років очолював художній цех Львівського оперного театру.
В оформленні майстра на цих сценах поставлено багато класичних та сучасних вистав, серед яких опери й балети українських композиторів: «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського, «Милана», «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Ольга» Є. Станковича, «Наймичка» М. Вериківського, «Світанкова поема» на музику В. Косенка, «Мамаї» В. Губаренка, «Балада про матір» на музику А. Штогаренка, «Повернення» на музику Б. Лятошинського. А ще в його оформленні було поставлено низку вистав українських драматургів. Загалом творчий доробок Нірода налічує 168 вистав у театрах Києва, Одеси, Львова.
Федір Нірод — аристократ по крові й духу, коріння його шляхетного генеалогічного древа сягає глибини століть, а гілки сплітають славні шведські та українські корені. «Як багато ми втрачаємо, забувши», — це слова із книги спогадів Ф. Нірода, із якої ми дізнаємося про його предків, шведських графів, котрі обрусіли, блискучих вояків, котрі поклали свої голови в боях: один із дядьків, Олексій Михайлович, мічман крейсера «Варяг», загинув у бою біля Чемульпо, інший — Георгій, котрий на знак пам’яті про брата пішов на флот, був розстріляний разом із крейсером «Світлана» в нерівному бою з японцями. З іншого боку, довідуємось про материнський дворянський рід Муханових, який, за сімейними переказами, походив аж із Золотої Орди, а через свою прабабусю В. Лукашевич-Трепову Ф. Нірод є прямим нащадком гетьманів Д. Апостола, І. Скоропадського, П. Дорошенка...
У своїх мемуарах художник розповідає про петербурзьке дитинство та київське отроцтво й дорослішання, про матір — останню графиню із роду, котра у своєму маєтку в Трощі біля Житомира побудувала аптеку, в якій селяни безоплатно отримували ліки. А під час Першої світової війни стала хірургічною медсестрою. Під час Громадянської війни своїми аристократичними руками мила підлогу та посуд, прала й куховарила... Тоді ж, будучи молодою вдовою з трьома дітьми, перебралася до Києва, який і стане для Федора Федоровича і головним, і рідним містом. Відомо, що на території Видубицького монастиря міститься родинний склеп Ніродів, де покояться сім представників цього роду, зокрема Олексій і Георгій, ті самі, що загинули на «Варязі» та «Світлані». Цікаво, що предки-Ніроди приймали православ’я в Києві у храмі Спаса на Берестові, неподалік від Лаври. За радянської доби кладовище знищили, а на його місці розбили газон…
Малювати Федір Нірод любив з дитинства, ця любов дісталася йому у спадок: мама писала пейзажі аквареллю, тато захоплювався різьбленням по дереву, бабуся Муханова займалася живописом серйозно, бабуся Нірод також любила малювати, серед близьких родичів ще було 13 художників! Крім того, сусідом був художник Леонід Поволоцький, котрий вчив малого Федора малювати. У школі Нірод був редактором стінгазети і завжди здобував перше місце серед шкільних газет.
1925 р. він закінчив Київську художньо-індустріальну професійну школу. 1930 р. — Київський художній інститут, де навчався у Федора Кричевського, Віктора Пальмова, Михайла Бойчука, Володимира Татліна, Олександра Богомазова. Почав працювати в конструктивістській манері. У Польському театрі Києва в 1930-х роках він оформив такі вистави, як «Єще панська не згінела» А. Скибневського, «Рабан» В. Вандурського та інші. У 1934 — 1945 роках був головним художником Запорізького (тепер Львівського) українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Ескізи костюмів. Ярослав Мудрий
1941-го війна застала Ф. Нірода в Харкові, де театр був на гастролях. На другий день мобілізації він повинен був з’явитися до Запорізького військкомату. На момент повернення театру він уже був у частині, яка готувалася до відправки на фронт. Але директор театру добився документа про необхідність роботи художника в тилу. Запоріжжя, його заводи і ДніпроГЕС уже бомбили нещадно, театр терміново було евакуйовано у Сибір, до Тобольська, потім до Новокузнецька. Тоді й відбулося знайомство з Володимиром Скляренком, яке потім перейшло в дружбу та спільну роботу в подальшому: Харківський ТЮГ, Львів, Київ...
* * *
По завершенні війни Нірод десять років свого життя віддав Львівській опері, а потім майже 30 років — Київській опері. Під час «відродження» української сценографії, в 1960 — 1980-х, Федір Федорович був головним художником Столичного театру опери і балету. Тоді було багато дискусій про роль сценографа в оперному театрі. Визнавали, що головним завданням художника ставало відтворення у сценічному просторі музично-драматичної основи. Простір вимагав водночас великої узагальненості та умовності. 51 постановку здійснив Ф. Нірод у Київському державному академічному театрі опери і балету ім. Т. Шевченка.
Балет «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'єва йде на сцені в оформленні Ф. Нірода понад 50 років поспіль! Утім, його макет сценографії художня рада одразу не прийняла. Худрада хотіла бачити помпезні форми Ренесансу. Нірод вважав, що «декорація не може бути лише тлом, вона повинна відповідати духу часу, драматургії сценарію та музики, а кольорова гама — звучанню». Простір було вирішено таким чином, як хотів художник. Час розсудив. Вистава удостоєна золотої медалі Ради танцю ЮНЕСКО.
* * *
Федір Нірод — народний художник СРСР (1965), лауреат Всесоюзного фестивалю музичних творів (1957), Державної премії Грузії ім. З. Паліашвілі (1973).
Помер Ф. Ф. Нірод 6 вересня 1996 року в Києві, похований у Видубицькому монастирі, на місці родинного склепу. До 110-ї річниці від дня його народження на стіні будинку по вулиці Володимирській, 48А, де була творча майстерня майстра, встановлено меморіальну дошку роботи Василя Маркуша.
