...Знаменний для київського балету 1964 рік, Париж. Абсолютний тріумф нашої трупи на II Міжнародному фестивалі танцю — Золота зірка переможців. Чудовий дует — Іраїда Лукашова та Валерій Парсегов першими з українських танцівників були удостоєні вищих нагород — Премій імені Анни Павлової й Вацлава Ніжинського Французької академії танцю. Зі словами: «Щасливий вам вручити Приз Ніжинського» нагороджував Парсегова сам директор Паризького університету танцю, прославлений Серж Лифар, він же вручив Приз міста Парижа — вишукану кришталеву чашу.
Найвищий ступінь епітетів по відношенню до цього танцівника — анітрохи не перебільшення. На сцені він уособлював внутрішню красу втілюваних ним образів, красу задуму хореографа в поєднанні з музикою, красу людського, чоловічого тіла в статиці й русі, в жесті й польоті. Напевно не випадково, що приз Ніжинського дістався йому. Адже «божевільний Вацлав» був першим чоловіком у балеті, який відкрив естетику й самоцінність чоловічої пластики.
ПОЛЬОТНИЙ СТРИБОК
Більш як півстоліття тому, 1955 року, після закінчення Київського хореографічного училища, потрапивши до трупи столичного театру опери та балету, Парсегов двадцять років свого життя віддав її сцені. Він практично відразу став солістом, хоча запевняє, що прийшов до театру абсолютно неграмотним. Тобто, звісно, технічно все вмів, усе робив правильно, але не було поняття про те, для чого слугує той чи інший жест або па, що має означати пірует, навіть стрибок, аби вони не залишалися всього лише механічно оживленою картинкою. Працьовитість допомагала досягати технічної досконалості, а допитливість, здатність і бажання постійно вчитися сприяли внутрішньому наповненню й розкриттю в деталях кожного образу, чи це благородні й трохи неземні казкові принци, чи наче вихоплені із самого життя герої, улюбленим з яких і публікою і самим танцівником був Базіль з «Дон Кіхота» з його веселою неймовірною енергією та хитруватою винахідливістю.
Тієї ж внутрішньої виповненості й повного контакту в розкритті драматургії образів Валерій Парсегов чекав і шукав у своїх партнерках по сцені. Він перетанцював з усіма провідними солістками театру і з вдячністю згадує кожну. Але є партнерство, а є дует — те, чого прагне кожний танцівник, але що далеко не кожному дається. Народження дуету — диво, дароване випадковістю. Одного разу адміністрація призначає на партії таких-то артистів, і раптом між ними спалахує якась іскра, розкривається певна спільність, взаємність і стає цілком очевидно — це дует. І, на жаль, аж ніяк не обов’язково, що цей факт — запорука подальшого безхмарного щастя. Дует як явище особливо гарне, наче виконує певну місію — привнести в цей світ свою частку прекрасного. І чим яскравіше явище, тим менш тривале. Чудовий дует з Іраїдою Лукашовою проіснував декілька років, склавшись з перших же місяців роботи в театрі. У ті часи на рівні Міністерства культури проводилися огляди творчої молоді. Дует помітили, «висунули» на Всесвітній фестиваль молоді та студентів, де Парсегов і Лукашова завоювали відповідно срібну й бронзову медалі. Вони разом були напрочуд гармонійні, танцювали практично в усіх спектаклях театру, зачаровуючи публіку як вітчизняну, так і закордонну — під час численних гастролей театру. «Лебедине озеро» і «Дон Кіхот», «Спляча красуня» та «Ромео і Джульєтта», «Лускунчик» і «Есмеральда» за участю цієї дуже гарної пари викликали шалені овації. А саме дует Вакха й Есмеральди приніс їм пізніше ту знаменну перемогу в Парижі.
Але одного разу, 1962 році, сталася перша травма, тяжка, від якої не кожний танцівник оговтується, повертаючись на сцену. Валерія Парсегова вирізняв неймовірний польотний стрибок. Він зависав у стрибку, і час наче зупинявся або порушувалися закони земного тяжіння. Коли він нарешті приземлявся, публіка дружно зітхала й вибухала оплесками. Але якось приземлення вийшло невдалим, і порвалося ахіллове сухожилля. Лікування такої травми довге і тяжке, а тому не завжди успішне. Знаючи, що є імовірність того, що на сцену можна не повернутися, хлопець вступає до Київського театрального інституту на факультет кінорежисури. Кінозйомкою Валерій Володимирович захоплювався давно й серйозно. Фіксував на плівці цілі балетні спектаклі, подальший перегляд яких тоді дуже допомагав з професійного погляду, а сьогодні ці фільми могли б мати величезну історико-культурну цінність, якби була можливість відновити кіноплівки, що розсипаються від часу, й перевести їх на відео або диски, що потребує і коштів і технічної оснащеності. Адже це наша історія.
Десять місяців лікування й відновлення паралельно із заняттями в інституті не лише дали свої плоди, а й загартували характер. Парсегов не просто відновив форму, а й довів свою майстерність до того ступеня досконалості, який і дозволив через два роки після травми завоювати Париж. «Просто так не зникають», — говорить він про себе. На жаль, незабаром дует з Іраїдою Лукашовою розпався, щоб більше не відродитися.
Потім була друга аналогічна травма другої ноги (до речі, в цей день у них з Ларисою Шатіловою народився син). І знову повернення. Парсегову б Фенікса танцювати! Одного разу він танцював Перелісника в «Лісовій пісні». Тут було все — молодість, потужна енергетика, на якій було побудовано образ. Піднявши партнерку в арабеск, він мав спиною швидко пробігти рампою. Однак відчув, що тілом перегнав ноги. Координація порушена, і він падає на спину, стараючись усе ж утримати партнерку. Ситуація катастрофічна, сотні скалок старого соснового паркету впиваються в шкіру крізь тонку тканину костюма (підлогу тоді ще не покривали лінолеумом, як тепер). Але він в образі, він — Вогонь, тому починає звиватися — «палахкотіти». А партнерка розгубилася, не включилася в гру. При балетній координації якщо людина падає порушується багато чого. Тут партнерство — річ незамінна. Парсегов за своєю природою був партнером. На сцені хвилюються всі, більшою чи меншою мірою, але всі. Він це добре знав, тому, по-перше, брав за руку так, щоб відчувалася сила й надійність, по-друге, навіть під час любовного дуету міг розказати анекдота, жартувати. Коли партнерка відволікалася на нього, то забувала, що треба хвилюватися.
Якось у «Спартаку» танцював у сцені бою гладіаторів — він із сіттю і тризубцем, а партнер iз коротким ножем, т.з. рибалка й рибка. Під час «бою» танцюристи так заводилися, що потім у гримерці рахували, скільки в кого подряпин і синців. Парсегов упевнений, що на сцені однією майстерністю не обійдешся, і якщо немає щирості, публіку не привабиш.
З гумором у Валерія Володимировича завжди було все гаразд. У молодості він був стилягою, денді й жартуном. Маючи можливість завдяки закордонним поїздкам одягатися стильно й добре володіючи англійською, міг, наприклад, абсолютно переконливо відрекомендуватися канадським туристом, аби спокусити гарненьких гастролерок, а потім як ні в чому не бувало з’явитися перед ними в репетиційнiй залі в робочому трико. З анекдоту починав практично кожний свій урок уже як педагог, чим й викликав прихильність учнів до себе.
ЙТИ ТРЕБА КРАСИВО
Свою танцювальну кар’єру Валерій Парсегов завершив восени 1976 року виконанням віртуозної партії іскрометного Базіля в «Дон Кіхотi». Артист переконаний, що йти треба вчасно й красиво.
Але йти на спокій у сорок років? Адже ти сповнений сил і переповнений знанням. На той час він уже мав неабиякий досвід викладання в Київському хореографічному училищі, що почалося ще десять років тому. Свій перший урок Валерій Володимирович на запрошення Г. Березової провів у випускному класі, в якому навчалися відомі згодом танцівники Вадим Федотов (нині керівник балетної школи в США), Віктор Литвинов (балетмейстер-постановник Національної опери України, головний балетмейстер Муніципального театру опери та балету для дітей і юнацтва). Студентами вони славилися тим, що могли собі дозволити різними хитрощами позбутися викладача, зачинити двері класу ніжкою стільця, наприклад, і грати у футбол... Парсегова запросили викладати дуетну майстерність. І ось, подивившись, як працюють ці хлопці, він усвідомив, що не знає, що може їм дати! Але властиве його натурі прагнення долати будь-які труднощі дозволило пережити перший шок і, мобілізувавши весь свій досвід і вивчаючи гори різноманітної літератури, почати реалізовувати ще одне своє покликання — педагога.
Поступово почала утворюватися своя система. Один iз найкращих педагогів, на думку Парсегова — Володимир Андрійович Денисенко.
До Москви поступати приїхав у ДIТМ, був вибір — балетмейстерське або педагогічне відділення. Валерій Володимирович завжди відчував, що постановочна творчість — не його, хоча ті, хто бачив його уроки, що були наповнені елементами гри, фантазії, наполегливо радили здобути саме балетмейстерську освіту. Але Парсегов не зрадив покликанню. За великим рахунком, і зразково-показова класична хореографія Маріуса Петіпа викристалізувалася свого часу з уроків Йогансона, найавторитетнішого тоді вчителя танців.
ТАНЦЮРИСТ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ У СВОЇХ УЧНЯХ
За час своєї педагогічної діяльності Валерій Володимирович виховав дуже багато учнів, серед яких об’єктивно виділяються декілька особливо яскравих талантів, бережно й уміло «відшліфованих» вчителем. Сергій Бондур, прем’єр Київського театру опери і балету для дітей і юнацтва, тепер уже народний артист України (Парсегова так і не удостоїли цього почесного звання) був його першим випускником. На сцені Національної опери України сьогодні чудово танцює Артем Дацишин, який перейняв одну з найцінніших рис учителя — рису хорошого партнера. Один з найяскравіших солістів київського балету Денис Матвієнко також з вдячністю згадує уроки дуетної майстерності, особливо зараз, коли його дует з Анастасією Матвієнко здобуває визнання в усьому світі. Деякі учні давно працюють за кордоном, деякі складають кістяк українського балету.
Під час навчання педагог Парсегов дотримувався основоположного принципу: в класі немає ні улюбленців, ні ізгоїв. Усі рівні, всі оцінюються професіонально. Він не був жорстким, але іноді доводилося говорити про речі неприємні, вважаючи, що якщо можна щось виправити, то з цим треба працювати. Навіть з фізичними вадами. Один його учень був дуже клаповухий, на сцену з такими вухами просто не можна. Поговоривши з батьками, переконав їх зробити сину невелику косметичну операцію. Він завжди вважав, що педагог зобов’язаний, перериваючи звичні в побуті, сім’ї компліменти, вбивати в учнях невіру в себе. Рідко хто приходить до класу з достатньою впевненістю в собі, щоб не пасувати перед думкою інших, перед труднощами, перед сценою. Тому під час сценічної практики Валерій Володимирович заохочував учнів привносити в класичну варіацію якісь свої «трюки», найбільш виграшні для них, щоб проявити себе. Тому в класі між вчителем і учнями завжди панувала гармонія, хоча керівництво його методи підготовки майбутніх артистів чомусь не дуже влаштовували. Валерій Парсегов досі з подивом нарікає: «Я готую акторів, розкутих, багатопланових, а мені говорять, що тут не потрібні актори, а потрібні учні». Але щоб випустити справжнього артиста, треба дати йому можливість розвиватися зсередини, допомагаючи йому розкрити щось своє, притаманне лише йому.
