У Батумі, столиці Аджарії, я була в далекому дитинстві — батьки вирішили провести там відпустку. Це була така екзотика! Кавказькі гори, що підпирають неправдоподібно синє небо, ховаючи свої вершини у величезних, з дитячого малюнка, хмарах. Гаряча вологість повітря, наповненого пряним запахом незнайомих рослин, приправленого стійким кавовим ароматом — щокроку варили на піску в маленьких турочках солодку, густу й тягучу каву. Здавалося, що навіть тепле, ласкаве море трохи приправлене цим кавовим присмаком, що запаморочує голову. Базарні розвали сліпили очі різнобарв’ям дарів цієї благодатної землі. А люди були привітні та доброзичливі.
Можливість поїхати до Грузії в складі української делегації з приводу Року культури України, що проходив там, прийняла із захопленням, хоч ще Тет-Майєр попереджав: «Ничего никогда не вернуть, как на солнце не вытравить пятна. И в обратный отправившись путь, никогда не вернуться обратно...».
Змінилися ми, змінилися наші погляди, наші країни. Їх лихоманить від політичних і економічних стресів на непростому шляху самовизначення та самоствердження. Можна скільки завгодно іронізувати з приводу днів, тижнів, декад і років культури, але саме через культуру ми можемо пізнати, зрозуміти, прийняти та полюбити один одного. А іншої форми поки що не вигадали.
Наш візит припав на середину Року культури, який відкривався в квітні у Тбілісі. У Аджарії ми перші посланці після досить довгої перерви. Очолювала офіційну делегацію заступник міністра Ольга Бенч, яка підкорила своєю дипломатичністю й безпосередністю всіх без виключення представників грузинської сторони. До складу делегації ввійшли: скрипаль-віртуоз, народний артист України, ім’я якого добре відоме далеко за межами країни — Богодар Которович, секретар Спілки кінематографістів України, кінорежисер Борис Савченко, директор найстарішого київського кінотеатру «Жовтень», який постійно шукає нові форми роботи з глядачами — Людмила Горделадзе. Зокрема, її зусиллями в наш непростий час у кінотеатрі двічі проводилися фестивалі грузинського кіно. Зустрічали нас міністр культури, спорту й охорони пам’ятників Грузії Георгій Габашвілі й міністр культури, освіти та спорту Аджарії Алекс Чикваїдзе.
ПОБУТ — ТАКОЖ СКЛАДОВА КУЛЬТУРИ
Батумці люблять своє місто. Хоч і немає величезної кількості кораблів із різнокаліберними прапорами, їх різнобарв’я живе в мені з часів дитинства. У місті багато ново-недострою, що претендує на розкіш — це залишки володінь колишнього уряду Аджарії. Знамениту каву по-турецьки на вулицях більше не варять, натомість багато кав’ярень і ресторанчиків, де вас нею обов’язково почастують. Міські вулиці в стані приблизно такому самому, як і в нашій столиці. Пляжі безкоштовні, але практично дикі. Хоча подекуди за невеличку плату можна отримати лежак, парасольку й навіть... цивілізовано перевдягнутися. Відпочиваючих мало, в основному вільні від роботи місцеві жителі й тбілісці. Але природа як і раніше розкішна, а люди як і раніше доброзичливі й відкриті.
На офіційній зустрічі з українською делегацією мер міста Роберт Чхаїдзе наголосив, що керівництво міста, автономії й країни робить все, щоб Батумі знову став зіркою міжнародного туризму й поділився планами з цього приводу.
Місто будує готелі. Здебільшого, приватні — ми жили в одному з них. Невеликі, милі, затишні. Цілком доступні за ціною людям, які не володіють великим капіталом. З доброзичливим персоналом і найсмачнішою різноманітністю неповторної грузинської кухні.
Увечері місто перевтілюється, перетворюючись на місто- іграшку, місто-свято. Всі будівлі щедро й різноманітно підсвічуються, приховуючи вади часу та підкреслюючи своєрідність архітектури. Екзотична рослинність і квіти стають ще більш химерними в різнобарв’ї вогнів. А рівно о 21.30, посилюючи відчуття вічного свята півдня, у гру вступають співаючі й танцюючі фонтани, збираючи навколо себе всіх, хто готовий радіти життю. Всю цю красу відкрив нам консул України в Грузії, людина, щиро закохана в цю країну — Володимир Бондаренко. За що йому окреме спасибі.
ДАЛЕКЕ — БЛИЗЬКЕ
Саме місто Батумі й його околиці заповнені архітектурними пам’ятками, пам’ятниками старовини та музеями. Їх історія занурюється в таку глибину віків, що відчуваєш, як згущається час до миті, й мимоволі проживаєш похід за золотим руном — адже Колхіда це тут, поряд; і військові походи римлян — адже це вони почали будувати Гонійську фортецю; і прихід Андрія Первозваного, який навернув Аджарію в християнство майже на тисячоліття раніше, ніж воно прийшло до нас, до Київської Русі.
До багатої та насиченої історії цього краю можна доторкнутися буквально щокроку. У Кобулетському районі це фортеця Петра. Її народження датується VI століттям н.е. — це була основна точка перетину окремих провінцій Візантії, Ірану та Вірменії. На лівому березі ріки Чарохи розташована Гонійська фортеця, куди ми їздили на екскурсію. Ця фортеця у II— III ст. н.е. була стратегічним політичним, економічним і культурним центром східного кордону Римської імперії. Крім поселень, тут був театр й іподром. Саме тут, за переказами, похований один з апостолів Христа — Матата (Матвій). Фортецю оголошено історико- культурним заповідником, тут постійно проводяться археологічні дослідження, плодами яких наповнений Батумський археологічний музей. Слава Богу, що жоден радгосп, що посадив на святих землях мандаринові сади, не встиг, як би не діяв активно, знищити історію.
Про красу Аджарії можна говорити нескінченно. Починаючи з храмів Батумі — від католицького храму, що знаходиться при в’їзді до міста. Повз мечеть з нещодавно прибудованим мінаретом. До схожої на паризьку армяно-грегоріанської церкви. Діючої синагоги, проект якої аналогічний до синагоги Амстердама. І головної визначної пам’ятки — храму св. Варвари. Виїхавши ж з міста, споглядайте, на здоров’я, Скалпський монастир чи кафедральну церкву Хінойського єпископа, Хіханську фортецю чи карколомні стародавні арочні кам’яні мости, які вже котре століття наче застигли в повітрі над швидкими гірськими річками.
БАГАТОГОЛОССЯ ТЕАТРУ, ТАНЦІВ І ПІСЕНЬ
Україна привезла до Батумі два творчих колективи. Автор і керівник проекту — креативний Владислав Троїцький — назвав етно-хаос гурт «ДахаБраха». Ця назва взята з давньоукраїнської мови й означає «давати» та «брати». Енергетика цього колективу сягає до автентичного українського коріння, не цураючись автентичності інших слов’янських культур. Слова та музика народні, але аранжування сучасне. Його робили члени гурту та сам пан Троїцький. Українське багатоголосся співзвучне з грузинським і не могло не підкорити батумську публіку.
Другий колектив — театр сучасної хореографії «Сузір’я Аніко», яким керує українська грузинка Аніко Рехвіашвілі. Її інтерпретації «Болеро» М. Равеля, «Танго» П’яцолло, «Рондо» Дж. Ревербері публіка сприймала «на ура».
На противагу сучасному балету батумці «почастували» гостей класикою народного танцю у виконанні дитячого хореографічного ансамблю «Харуні». Ансамбль відносно молодий — він заснований у 2004 році під особистим патронатом президента Грузії Міхаїла Саакашвілі. Керує ансамблем Теймураз Бібілешвілі. У складі ансамблю 35 дівчаток і 5 хлопчиків у віці від 7 до 14 років. Юних танцюристів вже добре знають за межами Грузії. Зокрема, вони підкорили серця артеківців і їх гостей під час святкування 80-річчя цього знаменитого дитячого табору. Бездоганний професійний рівень їх танцю, акторські таланти, помножені на щиру дитячу безпосередність у численних глядачів, присутніх на площі, де відбувався концерт, якому не перешкодив навіть швидкий літній дощ, викликав шквал недитячого захоплення.
Отримані українською делегацією квіти були поділені між Тарасом Шевченко та Лесею Українкою — вирізьблені з каменя вони з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося на площі. Тарас тут не був ніколи, а Леся віддано любила ці місця, адже це її слова: «Якщо б я не була українкою, то, напевно, стала б грузинкою».
Головною подією та великим потрясінням для мене стала вистава Батумського драматичного театру «Нугзар і Мефістофель», за п’єсою молодого грузинського драматурга Лаша Бугадзе. Фантасмагорію на теми проданої душі написано сучасно та гостро, скрупульозно вибудовано драматургічно. І хоча це абсолютно оригінальний твір, відчуваються тіні славних попередників — Гете, Гофмана та Булгакова. Недарма саме цю п’єсу Грузинська театральна громада назвала кращим драматургічним твором 2004 року.
Театр у Батумі люблять, і його історія сягає своїм корінням останньої третини ХІХ століття. Будівля, в якій сьогодні відбуваються вистави, побудована в 50-х роках минулого століття й є пам’яткою архітектури. Але, як і вся країна, любимий глядачами Батумський театр пережив складні часи, був на межі закриття. Свіжий струмінь вніс новий директор, відомий грузинський кінорежисер- документаліст Заза Халваші, який вирішив повернути театру колишню славу. Для цього до художнього керівництва театром був запрошений молодий, але шанований завдяки своїм працям режисер, учень Роберта Стуруа — Георгій Тавадзе. Його звернення до дуже непростої теми виявилося не просто успіхом — тріумфом. Це не просто талановито, але філософськи вивірено та смаково бездоганно. Графічно точне режисерське рішення вистави органічно підтримує сценографія Гогла Гогіберідзе.
Унікальна поетико-пластична грузинська театральна школа заграла в цій виставі всіма барвами веселки. І було б важко виділити когось — всі лідери, але довідавшись, що виконавцю ролі Мефісто всього 22 роки, знімаю капелюха не тільки перед його акторським талантом, найвищою професійною планкою, але й умінням глибоко, не по роках, відчувати людську природу.
P.S. На круглому столі, що відбувся в фіналі нашого візиту до Батумі, в якому брали участь представники міністерства культури Грузії й Аджарії, йшлося про спільні проекти. У нас дійсно багато спільного, але спільні чи одиночні проекти, крім бажання товаришувати, вимагають, передусім, серйозних фінансових вкладень. Показ в Україні вистави «Нугзар і Мефістофель» міг би стати пробним каменем для майбутніх меценатів. Повірте, цей камінь — дорогоцінний...
