Як справедливо стверджують організатори цієї імпрези, Фестиваль української культури є найбільшим та водночас найважливішим культурним заходом українців у Польщі. Цьогоріч він мав нумерацію 17, а перша з акцій відбулася в 1967 році у Сяноці. Згодом фестиваль кочував: Кенштин, Варшава, Кошалін, Сопот, Перемишль. І ось три роки тому — періодичність фестивалю — він знову повернувся на сцену Лісової опери. Отже: Сопот, Лісова опера.
Насправді варто говорити не лише про Сопот, де розташована основна сцена, але й про Ґданськ, де проходило кілька супровідних заходів. Справа в тому, що два згадані міста разом із Ґдинею утворюють так зване Тримісто — кордонів між ними немає і про переїзд з одного в інше нагадують лише дорожні знаки. Не хочеться розчаровувати патріотів Києва, але знана фраза про «найзеленіше місто Європи» не зовсім відповідає дійсності. Загалом питання контрастів між «ними» і «нами» потребує окремої оповіді, тому ми зараз не будемо зупинятися на ньому.
У цьогорічному фестивалі взяли участь приблизно 500 артистів з Польщі та України. Якщо говорити про жанри, то це класична і церковна музика, фольклор, рок, джаз, регге й вибуховий коктейль з усього перерахованого та додатками спецій, що не піддаються ідентифікації. Разом з тим тематична спрямованість акції була чітко задекларована: неповторність та своєрідність звичаїв, обрядів, пісень, танців, мови й побуту українських горян, споконвічних мешканців Карпат — гуцулів, лемків, бойків і буковинців. Закордоння презентували підляшуки, холмщаки, перемишляки та українці інших регіонів, що розкидані по території всієї Речі Посполитої.
«ГЕТТО» В ЗМІ
Основна (музична) програма фестивалю відбулася в останні вихідні минулого місяця — суботу та неділю. Однак вельми цікаві заходи, що отримали сором’язливе означення «супровідні», були презентовані дещо раніше. Йдеться насамперед про семінар «Культура в медіа — польський та український досвіди», метою якого була спроба співставити досвід ЗМІ наших країн. Як зрозуміло з назви, учасники семінару ділилися досвідом та баченням проблематики висвітлення тем культури (у найширшому розумінні цього слова) у ЗМІ (телебачення, радіо, друкована преса).
Відкрили семінар професор Олександр Лучак (заступник голови Державної ради радіомовлення та телебачення Польщі) та голова Об’єднання українців у Польщі пан Мирон Кертичак. Програма семінару була розділена на три секції: «Культура у інформаційних передачах», «Культурна публіцистика — тематична багатогранність», «Культурна тематика в радіоефірі та на сторінках газет». Усі модератори (ведучі) були з польського боку. Серед учасників семінару були представники найбільших теле- та радіоканалів і газет Польщі та України: TVP1, TVP2, TVP3, TVN, «Радіо Ґданськ», Польське радіо, «Газета виборча», «1+1», «Інтер», НТКУ, радіо «Столиця», «Львівська хвиля», «Львівська газета» та, звичайно ж, «День».
Не вдаючись до зайвої деталізації, слід відзначити, що проблеми українських та польських ЗМІ у культурній сфері мають більше спільного, ніж відмінного. Вже із самого початку з вуст Ґжегожа Мєцугова, керівника видавців TVN- 24, прозвучало визначення «геттизація культури», яке рефреном пройшло через увесь семінар. Українці більше говорили про «залишковий принцип» існування культурних тем, що є наслідком державної політики у цій сфері. Згадаймо, як формується державний бюджет, скільки відсотків іде «на культуру» і скільки з цієї суми реально виділяється. Теоретичні розумування були підкріплені переглядом телевізійних матеріалів, присвячених темі, що вже була в ефірі. Як з’ясувалося, польські телеканали мають спеціалізовані культурні програми і присвячують цьому питанню більше часу, ніж українські. Варто згадати «Культурний кур’єр» на TVP3, «Мультикіно» на TVN, «Трохи культури» на TVP1 тощо. Коротенькі замальовки, які за сумнозвісним «залишковим принципом» (якщо немає політики) проскакують у новинах наших телеканалів, явно програвали, принаймні за тривалістю ефіру. Щодо якості та рівня сюжетів — можна сперечатися.
Дискусія місцями видалася навіть вельми гарячою. Колеги не боялися ділитися досвідом, встигаючи при цьому щедро розхвалювати власні канали. Загалом семінар чимось дуже нагадував сеанс психотерапії — «пацієнт» сідав у президію і розповідав про свої «болячки» або здобутки. Інші слухали. Ефект очевидний: одні усвідомлювали власні слабкості та окреслювали шляхти їх подолання — інші могли всотати чужий досвід та практику, вироблену в незвичних умовах. Однак деякі виступи полякам доводилося коректно «скорочувати» — в окремих представників державних українських ЗМІ спрацювала звичка «звітування». Найцікавіші ж доповіді отримали логічне продовження: представниці каналу «1+1» пані Лесі Сакаді довелося дати три інтерв’ю для польського ТБ, а автору цих рядків — таку ж кількість на радіо («Радіо Кошалін», «Радіо Полонія») та годинний прямий ефір на «Радіо Ґданськ» у програмі «Клуб цікавих людей», яку веде знана журналістка пані Ганна Марія Гіза. Наші найближчі сусіди цікавилися, як краще презентувати книжку, як зробити культурні новини цікавими та, власне, що спільного між презентаціями культури в Польщі та Україні.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЕСАНТ
Того ж дня у Ратуші головного міста — Ґданська — відбулася зустріч з Юрком Іздриком та Тарасом Прохаськом. Ці письменники, як відомо, є чи не найяскравішими представниками т. зв. «станіславського феномену». Визначення походить від історичної назви Івано-Франківська, де в останнє десятиліття народилася вельми цікава літературна хвиля. Окремо треба сказати про місце презентації — Ратуша будувалася у XIV—XVI століттях, а її внутрішнє оздоблення датується трошки пізнішим часом. Це найпрестижніша та найпопулярніша будівля у Тримісті, що розташована в центрі його історичної частини. У самій Ратуші сьогодні знаходиться музей історії міста Ґданська. Польські українці доклали неабияких зусиль, щоб гарна література звучала у гарному місці. Зимовий зал — це неперевершено...
Але до літератури. Вечір вела знана літературознавиця, перекладачка, що спеціалізується на українській літературі, пані Лідія Стефановська. Вона адаптувала для польського читача багатьох українських письменників. Cеред них Ю. Андрухович, Ю. Позаяк, В. Неборак, Ольга Гнатюк. Серед її доробку також деякі переклади наших героїв — Прохаська та Іздрика... Письменники непогано володіють польською, тому перекладу не потребували — вечір відбувся мовою сусідів. Почали з легендарного «Четверга», що його незмінно «майструє» Іздрик — трошки історії та концепція. Прохасько займався читанням перекладів та пояснював присутнім своє бачення літературної праці: «Література має можливість показати людям те, що і так їм відомо, але вони не можуть цього сказати. І це дуже важливо...» Автор «НепрОстих», що стали справжньою подією минулого року й претендували на статус «книжки року», каже, що має проблему: «Маю написати щось без маски. Хочу зробити правдиву книжку, але бачу, що це неможливо. Йдеться навіть не про мене, а про інших людей...» Закінчилося усе питаннями та автографами у книжках, які там же продавали. Ціна доволі скромної книжки у Польщі — десь від 15 до 45 гривень на наші гроші. І купували. Взагалі багато літературознавців (не наших) стверджують, що нова сучасна українська література куди цікавіша за польські аналоги...
Після виходу з презентації, стоячи на сходах Ратуші, ми несподівано натрапили на парад, який численно марширував «Длугим таргом». Ходулі, маски та провокативні транспаранти: «Польща для поляків», «Земля для картоплі», «Сало для слонів» (в оригіналі виходить цікава гра слів). Його супроводжували троє чи четверо поліцейських...
СТИШЕНІ ГОЛОСИ
Вечір п’ятниці продовжився у величній сакральній залі Греко-Католицької прокатедри Вроцлавсько-Ґданської єпархії св. Варфоломія і Покрови Пресвятої Богородиці (м. Ґданськ). Там відбувся концерт церковної музики у виконанні українських хорів з Польщі. Звучали Бортнянський, Березовський, Ведель... У концерті взяли участь шкільний та мішаний хори з Перемишля, камерний жіночий хор «Намисто», хор «Синтагма» та чоловічий хор «Журавлі». Свою назву останній отримав тому, що його учасники ось вже протягом тридцяти років «злітаються» на репетиції в обумовлене місце (найчастіше туди, де відбувається концерт) раз на місяць з усієї Польщі. Шкода лише, що цих «мандрівних птахів» уже треба заносити у якусь спеціальну «червону книгу».
Концерт відбувся у переповненій залі, де були присутні не тільки літні люди, а й багато молоді. Єдиний «слизький» нюанс — перенесення місця виступу з основної сцени у Сопоті деінде. Більше того, серед деяких польських українців існує невдоволення тим, що на фестивалі виступають колективи з «материкової» України. Це зменшує діаспорну частку. І було б це смішно, якби не так сумно...
СУБОТО-НЕДІЛЯ КОНЦЕРТНI
Об 11 ранку фестиваль урочисто відкрили. Програму першого дня розбили на три частини: «Дирда», «Гуцулія» та «Сонце з полонини» (прохання незнайомі слова дивитися у лексиконах). Гурти розташували так, щоби напруга постійно зростала. Головний режисер фестивалю — Василь Вовкун. Окремого «ура!» заслуговує сцена Лісової опери, що була прикрашена чудовою стилізацією знаменитої косівської плитки. Особливо вражаюче це виглядало у темну пору доби, коли полотна підсвічувалися, а напівпрозора вуаль-стіна була темною. Косівські панно мають жовто-зелену гамму, що символізує єдність людини і природи. По центру сцени розташували величезний — майже п’ять метрів у висоту — різьблений дерев’яний трисвічник. Він, у свою чергу, символізував єдність світового українства. На сцені Лісової опери свого часу виступали Вітні Х’юстон, Карел Готт, Алла Пугачова, Ванесса Мей та багато інших знаменитостей. Варто також згадати радянський фестиваль у Сопоті, що відбувався на противагу «Євробаченню», і мав неабияку популярність у Союзі.
Серед численних гуртів, що мали виступи перед українською громадою Польщі, найбільше враження справили «Хутір», «Горпина», «Перкалаба» та спеціальний гість фестивалю «Океан Ельзи». Фольковий «Хутір» заснований українськими студентами Ґданська 1996 року. Спочатку вони співали народні мелодії Перемищини, звідки у 1947 році було виселено їхніх батьків. Згодом репертуар значно розширився, у чому велика заслуга лідера формації Богдана Кантора. Виступ хлопців — утім, як і всі наступні — був надзвичайно жвавим: драйву та емоцій не бракувало... «Горпина» (Польща) утворена трошки пізніше і у її складі як українці, так і поляки. Гурт дав понад 300(!) концертів. Хлопаки вже мають три плити якісної музики — один iз альбомів разом з кавою став неодмінною частиною ранку автора цих рядків. Енергійний виступ «Горпини» дуже «завів» зал і наступних гостей уже вимагали. Івано-Франківська «Перкалаба» відзначається динамічністю вокала, нестримною стихійністю тем та вибуховою сумішшю року, фолку та регге. А ще хлопці надзвичайно іронічні: взяти хоча б стьобовий переграш Стінгової «Desert Rose», що має назву «+220, а ти гулєй» (ну, то ніби «гуляй» по-літературному). Вже добре впізнаваний фанами «Парагвай» виконувався разом із прапором цієї екзотичної країни. Впевнений, що «Перкалаба» — це справжній скарб сучасної української музики...
Атмосфера: накрита величезним шатром Лісова опера тримає жовто-блакитні прапори України та червоно-чорні УПА. Служба охорони «Gryf» фактично забороняє танцювати, пояснюючи це вимогами протипожежної безпеки. Молодь не розгублюється і починає організовуватися у активні гурти. Дебелі хлопці в уніформі намагаються розсіяти їх по залу. Школярі та студенти скандують «Слава Україні!»... Зрештою, зал перемагає. Але ціною напруги та на межі конфлікту — написані під радянську диктовку підручники історії Польщі даються взнаки. Гадаю, якби відбувався фестиваль, скажімо, німецької культури — ставлення до залу з боку охорони було б іншим...
«Океан Ельзи» починає о пів на першу ночі свіженькою «Кішкою». Далі йдуть «Я до тебе...», «Той день», «То була весна» та інші знані хіти. Однак, правду кажучи, рекорд збору глядацьких симпатій належить не їм, а попереднім гуртам. Можливо, причина у пізній порі, а може, у перекосі в сторону лірики. Молодь вимагає драйву... Марта з українського ліцею у Білому Борі дякує за фото, зроблене мною на фоні виступу її кумира. Я жартую далі: «Дякую, аж підскакую». «Догори ногами», — продовжує українська полька, зазначаючи при цьому, що мама не вельми схвалює таке продовження фрази... На «біс!» «Океани» виконують «Відпусти...»
Неділя — це фінал фестивалю. Тут домінував «поганий син» «Херсон» та хороша донька «Росава». Утім, з «Росавою» стався казус. По-перше, їдучи до Польщі власним транспортом, колектив потрапив в аварію. Однак це зовсім не завадило їм відпрацювати на дуже високому рівні — виступ один з кращих за всю програму фестивалю. Але у цей же час в одній з церков Ґданська почалася Божа служба, і значна частина глядачів, у тому числі молодь, подалася на неї. Зал не вибухнув...
Не обійшли увагою й гумор — підлітки з «Горпинки» пародіювали комплекси, якими обтяжені українці Польщі (приховування національності, шлюби з польками тощо). Микола Савчук з Коломиї поставив свою крапку: «Ой кувала зозулечка / В зеленому лузі / Польща вже у Унії / А ми у Союзі».
МОРАЛЬ
Фестиваль української культури у Польщі важливий навіть не тим, що одні виходять на сцену, а інші їх слухають. Хоча це також демонструє цілий пласт українського мистецтва, що наразі існує в сусідній країні. Він дає змогу українцям Польщі, які ще не забули про власне коріння, відчути себе Українцями: повноцінними, з багатою історією та культурою. Він дає людям змогу спілкування. Власне, це і є головне — стрижень та мета свята — спілкування. Люди довго чекають цього фестивалю. І незважаючи на недешеві квитки, (дорослі за два дні мали сплатити близько 70 гривень), з’їжджаються з усієї Польщi і заповнюють вщент чималенький зал. Вони також пишаються тим, що гімн «Ще не вмерла Україна...» вперше публічно прозвучав саме з цієї сцени на початку 1989 року. Шкода тiльки, що відбувається це лише раз на три роки, а українська громада поступово розчиняється. Але про це у наступному матеріалі. До побачення, Сопот!
P.S. Автор щиро дякує президенту Об’єднання українців у Польщі пану Мирону Кертичаку, секретареві Головної управи ОУП пану Петру Тимі, паннам Ганні Вербовій та Еві Ваплак за ґрунтовну допомогу у висвітленні роботи фестивалю.
