Якщо ви почуєте цей голос на вулиці, то обов’язково оглянетеся — так довкола вас завібрує повітря. А почувши один раз статного баритона на сцені, запам’ятаєте його ім’я — Андрій Маслаков — і захочете ще не один раз відвідати оперний театр чи філармонію, щоб почути виступ соліста Національної опери України, лауреата міжнародних конкурсів.
У житті Андрій — балагур і гострий на слівце, а на сцені — серйозний, високоосвічений, професіональний вокаліст і талановитий артист. До трупи Національної опери Маслакова прийняли після перемоги на ІІ Міжнародному конкурсі вокалістів ім. Бориса Гмирі 2009 року. Співак-баритон дебютував у опері Сергія Рахманінова «Алеко» в головній партії, закріпивши за собою драматичне амплуа. Потім оживив своєю участю спектакль «Кармен», запропонувавши глядачам дуже переконливий образ героя-коханця — тореро Ескамільйо, чия принадність не залишає жодного шансу його суперникові Хосе здобути прихильність рокової пані, через що вони стали запеклими ворогами.
Нині Андрій Маслаков веде активну концертну діяльність. У Національній філармонії України сольне відділення він присвятив творчості свого улюбленого композитора — Вагнера, твори якого в нас рідко виконують, і зірвав бурхливі овації публіки (довелося співати на біс, хоча дуже рідко подібне трапляється, бо музика гранично насичена і для недосвідчених важкувата). Ще б пак! Одна лише сцена прощання Вотана з «Валькірії» триває майже сімнадцять хвилин (!), та й арія Летючого голландця не набагато коротша. Дуже тепло вітали слухачі прем’єру альтернативної «Травіати» Дж. Верді на сцені Муніципальної опери, де одну з головних партій — Жоржа Жермона — приголомшливо (вокально і драматично) виконав А. Маслаков. Сьогодні співак — бажаний гість організаторів концертів, оскільки його репертуар багатогранний — від складних арій і вокальних циклів до народних пісень.
НАША МУЗИЧНА «БАНДА»
— Коли мене запитують, чи давно співаю, відповідаю (чим далі, тим з меншим ентузіазмом): давно, — зізнається Андрій МАСЛАКОВ. — Співав із дідом, Андрієм Романовичем Мусієнком, під його бандуру, через яку у 1930-х він був репресований як український націоналіст, відбув три роки заслання на Соловках. Ніякої політики не було: дід носив вишиванку, розмовляв українською мовою, любив народну пісню і за це постраждав... А ось мама моя, Лілія Андріївна, — прихильниця міських, циганських, «жорстоких» романсів, щоб до сліз пройняло. Сама собі акомпанує на гітарі. Батько, Микола Костянтинович, розповідав, що коли сповивав мене, немовля, а я репетував, то співав «О дайте, дайте мне свободу!» П’ятирічним батьки привели мене в хор при Будинку піонерів, а звідти я потрапив до хору хлопчиків Українського радіо і телебачення, а також при Будинку Учителя, де співав майже десять років. Навчався, як міг: у музичній школі, потім — у Педагогічному коледжі ім. Ушинського гри на фортепіано. Із сумішшю теплоти і гумору згадую навчання на музично-педагогічному відділенні Педагогічного університету ім. Драгоманова (поєднував навчання й репетиції в хорі ім. Вірьовки). Пробував вступити і в Київську консерваторію.
— Ви довго вчилися, і можна сказати, що спів — це ваша «одна, але полум’яна пристрасть»?
— Улітку я із друзями їздив на заробітки до Німеччини. Згуртувалися в музичну «банду»: скрипка, баян, барабан, а в учителя я позичив приголомшливий інструмент — бас-кобзу. Не говоритиму, чого нам коштувало перевезти інструмент через кордон! Бас-кобзу спіткала сумна доля. У салон автомобіля, яким ми колесили Європою, вона не вміщалася, прив’язували її до багажника, але, мабуть, слабко закріпили. Одного разу вона впала прямо під колеса машин, що їхали за нами (на пам’ять залишився лише кілочок). Залишившись без знаряддя праці, довелося заспівати. Часто ми виконували українські пісні, людям подобалося. Але оскільки ми не мали дозволу на концертну діяльність, то, бувало, і в холодну потрапляли... і на сторінки газет (про нас писали місцеві німецькі ЗМІ, причому, як не дивно, позитивні статті).
— Андрію, зарубіжні музичні критики вас називають «українським Карузо». Популярність вам голови не запаморочила?
— Можна «приголомшувати» туристів на площі, і зовсім інше — вийти на сцену перед публікою, серед якої можуть бути й меломани, і професіональні музиканти, співаки. Одна справа — любити співати, абсолютно інша — уміти володіти голосом. Одного разу в Нюрнберзі мені потрапило на очі оголошення про майстер-класи, які проводила відома співачка й педагог Анна Рейнолдс. Грошей на активну участь не вистачило, і я був присутнім як пасивний слухач. Проте мене погодилися прослухати, і коли б не це, то не знати, чи склалася б моя дальша доля. Фрау Анна рекомендувала мене своєму учневі Яну Хаммару, який викладав вокал у Вищій школі музики Нюрнберг — Аугсбург.
— Чим відрізняється навчання за кордоном від тутешніх умов?
— Для мене в першу чергу гострою необхідністю було заробляти на життя. Три роки я ночами працював на паперовій фабриці в Нюрнберзі, а потім на поїзді дві години їхав до Аугсбурга займатися вокалом. Урешті-решт, день і ніч втратили для мене відмінності, інколи я не відразу розумів, куди, власне, приїхав — туди чи звідти. Загалом зрозумів, що більше не витримаю — треба припиняти! Але тут мій педагог отримав для мене стипендію від клубу «Леон». Це було цілих 500 євро! Я зміг (невеликим коштом) найняли крихітний будиночок із гіпотетичними зручностями, але в ньому можна було жити. І навчання пішло, і перші контракти з’явилися. Я встиг попрацювати в багатьох театрах Німеччини — в Аугсбурзі, Нюрнберзі, Майнці, Дессау, Мюнхені, Ейзенасі. Співав Папагено у «Чарівній флейті» Моцарта, Марселя — у «Богемі» Пуччині, Жермона — у «Травіаті», Франческо — у «Розбійниках» Верді, Хобсона — у «Пітері Граймсі» Брітена, Белькоре — у «Любовному напої», Малатесту — у «Доні Паскуалі», Проколо — у «Viva! La Mamma» Доніцетті, партію баритона в кантаті Орфа «Карміна Бурана».
«У ТВОРАХ ВЕЛИКИХ КОМПОЗИТОРІВ ЗАВЖДИ Є ПРОСТІР ДЛЯ РОЗДУМІВ І ПОШУКІВ»
— А коли у вашому репертуарі з’явився Вагнер? На концерті у філармонії ви виступили дуже переконливо, хоча небагато українських артистів беруться виконувати твори цього класика.
— До Вагнера треба було довчитися. Я не одразу його зрозумів, але роки навчання даром не пройшли, і аналізуючи музику всіх часів, мені здалося, що у Вагнера цей світовий багаж узагальнився. До Вагнера треба йти через вивчення і глибоке розуміння стилів и музичної думки усіх його попередників, и тоді не полюбити його — буде вищим проявом упертості. Я тісну дружу з Німецьким Вагнерівським товариством, завдяки чому не тільки побував, наприклад, на фестивалі в Байройті, на який записуються в чергу за декілька років. Але, головне, можу співати Вагнера в найрізноманітніших місцях, бо моє завдання — популяризувати творчість Вагнера — цього музичного бешкетника, який випередив свій час, здійснив революцію в опері. В Національній філармонії України мені вдалося здійснити своє бажання — заспівати уривки з «Валькірії», «Летючого голландця», «Тангейзера».
— Нещодавно київські меломани пережили потрясіння, подивившись нову постановку «Травіати» в Муніципальній опері (див. «День» №218). Неабиякою мірою успіх прем’єрного спектаклю залежав від виконавців і зокрема від вас. Як ви гадаєте, чому режисер Пальчиков перемістив акценти, укрупнивши образ Жоржа Жермона?
— Задумка Віталія Пальчикова так захопила всіх артистів, що ми активно долучилися до її розробки. Мій герой — Жермон, сучасніший, досвідченіший. Він жива людина з характером, котрий на сцені залежить від конкретного виконавця. Існує, звичайно, кліше образу, але не думаю, що Верді особо цим переймався. Я вдячний, що мені дозволено було показати його як уповні живу особистість, здатну на різні вчинки і на ситуативну реакцію не тільки як батька, але й як чоловіка. До того ж, коли граєш цю сцену, а не простоюєш, музика набуває нових барв. Знаєте, у творах великих композиторів завжди є простір для роздумів і пошуків. Але потрібно знати, чого шукаєш.
— Ви зробили прекрасну кар’єру на Заході, чому повернулися в Україну?
— Закінчивши курс, я вступив до аспірантури, після якої маю право викладати вокал у вищих навчальних закладах. Звичайно, постало питання: де жити далі? У Німеччині все складалося непогано, у мене був агент, що розв’язував організаційні питання, а в публіки користувався популярністю. Але я завжди пам’ятав про свою Батьківщину. Не хочу говорити пишномовних слів про ностальгію й патріотизм, але до програм своїх концертів обов’язково долучав і український репертуар. Та в Києві помер батько, і мама залишилася одна. Вона не лише подарувала мені життя, а й присвятила його сім’ї, відмовившись від високої посади в міністерстві, тому що у дитинстві я довго хворів. У мене були недорозвинені легені, тому, щоб їх розвинути, мама стежила за тим, щоб я надував кульки. Мабуть, тому тепер моя діафрагма дає можливість міцно тримати дихання. То хіба я міг залишити матір одну? Я повернувся... Після перемоги на конкурсі Гмирі потрапив до театру, а головне — я співаю і тепер маю шанувальників не лише в Німеччині, а й в Україні.
