Нагадаємо, misanthropos — людина, що бачить в інших лише недоліки і через це не сприймає свого оточення, воно вороже йому. «Мізантроп» — п’єса Жана-Батіста Мольєра, яку рідко ставили на сцені, а в Україні ніколи не йшла, хоча Максим Рильський ще 1931 року зробив блискучий віршований переклад. І от нарешті відчайдушні сміливці в Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка наважилися оживити цю малосценічну п’єсу. Завдання і справді непросте. На відміну від більшості творів Мольєра, в «Мізантропі» мало подій, поворотів долі, комедійних ситуацій. Наразі багато розмов, диспутів, тирад, обговорень віршів і окремих осіб.
Черкащани (під проводом режисера Олеся Павлютіна) відмовились від зовнішніх прикмет мольєріани — красивих костюмів, кучерявих перук, різьблених меблів і розіграли ці філософські діалоги «на ногах», в невпинному русі напівпорожнім простором сцени. Старовинного блиску надавав виставі переклад Рильського — рідко вживані слова та ідіоми української мови (в програмці є спеціальний словничок) здавались коштовною патиною на дорогоцінній бронзі.
Театральною умовністю просякнута вся вистава. Особливо вдало це звучить тоді, коли слова покладено на придуману дію, як от сперечання двох маркізів (П.Гончаров та О.Клименко) за прихильність Селімени перетворено на фехтувальний двобій жартома.
Зустрічаємо у виставі й гарні акторські роботи. Наївний поет Оронт (О.Кузьменко) зворушливо закоханий... навіть не в Селімену, а у власні вірші. Актору Сергію Боброву вдалося надзвичайно переконливо і м’яко передати глибоку людську дружбу до героя п’єси Альцеста і кохання до тихої (занадто тихої, артистка Олена Брехаря) Еліанти. Акторка Світлана Терещенко в ролі Арсіної виглядає сучасною злостивицею-пліткаркою, пізнаваною і знайомою.
Щодо двох головних героїв — Альцеста і Селімени — з дивовижною самовіддачею зіграних М.Зайнчківським та К.Шакаловою, більше питань виникає до режисера. Максималіст Альцест приваблює своїм принциповим неприйняттям людських недоліків — фальші, брехні, лицемірства тощо. Ця його позиція відштовхує від нього багатьох, бо у своїй правдивості Альцест ні для кого не знаходить доброго слова. А його кохання до Селімени не має меж. Протиріччя полягає в тому, що така психофізика, прописана Мольєром, характерна для людини молодої, навіть надто молодої. А талановитий Микола Зайнчківський — чоловік зрілий, і терзання його душі набирають іншого забарвлення, зайвого інфантилізму, що не є переконливим. Тим паче, що актор притримується переважно однієї тональності — гніву, в той час як у Мольєра прописана й іронія, її навіть більше.
Щодо Селімени, то актриса і режисер старанно роблять з неї милу чарівницю, не більше (в неї закохані усі чоловіки п’єси). Натомість у Мольєра ця постать складніша і противніша. Вона теж, як і Альцест, гостра на язик. Але якщо він дошкуляє оточуючим від чистого, доброго серця, то вона, швидше, наслідує йому в гострослів’ї, щоб бути з ним «на одній хвилі», але вона і справді злостива. Недарма її зле серце відштовхує врешті-решт від неї усіх. А Катерина Шакалова — не більше ніж мила чарівниця. Але претензії не до цих талановитих акторів, а до режисерського трактування образів і всієї концепції вистави.
На жаль, не допомогло в образному рішенні вистави і художнє оформлення Сергія і Наталки Ридванецьких. Якісь середньовічні вежі за незрозумілою потребою катаються по сцені; костюми, особливо жіночі, не прив’язані до жодного стилю, незручні та громіздкі, лише спотворюють фігури акторів.
Певного іронічного звучання надає виставі живий оркестр «Бароко-бенд» з репертуаром від Глюка до Лєграна і власними інтерпретаціями різних музичних тем.
Натомість «Мізантроп» Мольєра на українській сцені відбувся! По-своєму трактований, з хорошими акторськими роботами і поганими декораціями, зі своїми протиріччями і самовідданими здобутками, але «Мізантроп» прозвучав! Vivat, Черкаси!
