Автор лібрето, хореографії й художнього оформлення балету
— Алекс Урсуляк, австрійський балетмейстер, котрий є, за твердженням українських
організаторів проекту, мало не предтечею модерн-балету як такого. Утім,
столичні балетомани до останнього часу Алекса Урсуляка знали переважно
як незмінного учасника журі конкурсу С.Лифаря. Цікаво, якщо поставлений
ним спектакль, та поділити на окремі номери, а тоді запустити в конкурсну
програму з хореографії, пропустив би себе маестро у другий тур?
Мета цієї не без пафосу розрекламованої акції проста й
доступна. По-перше, демонстрація щирого і нездоланного прагнення Національної
опери йти в ногу з усією прогресивною балетною спільнотою (нехай тепер
хтось насмілиться сказати, що в репертуарі немає сучасних постановок).
По-друге, ім’я західного за формою, але українського за змістом балетмейстера
на афіші відчутно додає їй шику. А коли що не так — перепрошуємо: нова
художня мова — модерн, навіть практично постмодерн. Не кожен зрозуміє.
Що ми маємо в результаті? Маємо спектакль, зібраний похапцем
(що, втім, і не приховували — репетиції тривали менше місяця), з важко
вловимою концепцією й схильністю до цитування «без лапок». Уся дія загалом
дивовижно нагадувала відомий наприкінці 70-х балет за участю Михайла Баришникова:
кав’ярня, сигаретний дим, дивні люди, химерні танці тощо. На цьому тлі
дещо несподівано виглядали па, запозичені з «Дона Кіхота». Хореографічні
номери зв’язувалися воєдино досить абстрактною проблемою комунікації в
сучасному світі. Не знаю, як у світі загалом, а от у спектаклі смислові
зв’язки явно не відстоялися. Це відчувалося як на рівні хореографічного
рішення, так і в організації музичної партитури.
Перші звуки, долинаючі зі сцени, виявилися набридлими «позивними»
з камеронівського «Титаніка». Селін Діон, безумовно, чудова. Особливо в
перших рядках хіт-парадів. Та як фонограма до ліричного дуету — чи не занадто
прямолінійно? І навіть звучання після цього рок-н-рольної класики впереміж
із Малером утішало мало. Різниця між культурою й мас-культом визначається
«на смак». Алекс Урсуляк, схоже, схибив з інгредієнтами.
До речі, деякі відгуки у пресі на цю постановку виявили
характерну рису: як з’ясувалося, сучасний танець (модерн-балет) чомусь
ототожнюється з естрадним балетом. Тож, побачивши на сцені знайомі за естрадними
шоу композиції, багато хто радів якості їх виконання — академічна підготовка
танцівників усе-таки дається взнаки. Ну, припустімо, журналістам це можна
подарувати. Головне, щоб хореографи й ті, хто їх запрошує, точно визначилися,
якому типу танцю вони віддають перевагу. Точніше, який жанр відповідає
тій чи іншій сцені, ситуації й рівню амбіцій.
Серед виконавців цього спектаклю вказано першокласних танцівників,
зокрема Віктора Яременка, Тетяну Білецьку. Це артисти, спроможні зробити
привабливою будь-яку хореографію. Однак у спектаклі зайняті й молоді солісти,
для котрих, коли вони вчасно не подбають про зарубіжні контракти, спілкування
із сучасним танцем може обмежитися такими експериментами. І це вже вкотре
поставить наш балет за рамки того самого «світового контексту», якого ми
всі прагнемо, не вельми обтяжуючи себе вибором маршруту.
№235 08.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
