Австрієць Ульріх Зайдль — один з найцікавіших європейських кінорежисерів. У професії він уже понад 30 років, починав як документаліст. Його повнометражний ігровий дебют «Собача спека» став справжнім відкриттям Венеційського кінофестивалю у 2001 році, здобувши «Срібного лева» і спецприз (аналог Гран-прі) журі. 2007 року вийшов «Імпорт/Експорт» — історія трудової мігрантки з України. Сьогодні 61-річний режисер перебуває у зеніті визнання, адже протягом останнього року на трьох найбільших фестивалях світу — Каннах, Венеції і Берліні — відбулися прем’єри трьох частин його нового проекту «Рай» — «Любов», «Віра», «Надія». Кожний фільм викликав дуже жваву реакцію далеко за межами фестивальної спільноти, а «Рай: віра» взагалі спричинила гучний скандал, що, втім, не завадило головному журі Венеційського фестивалю знову відзначити майстерну і провокаційну картину спеціальним призом.
Документалізм тут — не додаток до професії, а спосіб перетворення світу на екрані: «документальний» ще має синонімом «неігровий», і Зайдль свідомо відмовляється від будь-яких ігор — чи то зі стилями, чи то з сюжетними колізіями, та прагне показувати геть непарадні сторони життя, проникати за ретельно розфарбовану оболонку реальності. Ситуації в його фільмах, позбавлені патоки і патетики, врізаються у пам’ять саме завдяки своїй некомфортній буденності. Його актори вражаюче достовірні. Героїв Зайдлевих фільмів не назвеш красивими, одначе мало кому вдається настільки переконливо показувати на екрані цих знервованих, самозакоханих, розлючених або самотніх міщан, рівним чином не звеличуючи і не принижуючи їх.
На днях Ульріх Зайдль завітав на Одеський кінофестиваль, однак наша зустріч відбулася раніше, у Києві, де проходили зйомки програми за його участі для загальноєвропейського телеканалу «Арте». Наше місто як локація було обране за наполяганням героя програми.
— Ульріх, чому ви для зйомок програми обрали саме Київ?
— Я знаю Київ, мені подобається ваша країна. Кілька років тому я фільмував на сході України (фільм «Імпорт/Екпорт». — Д.Д.), але коли запропонували зробити для «Арте» цю передачу — а там йдеться про певне місто — то мені одразу спав на думку Київ. Тож маю можливість знову побачити вашу столицю.
— Якщо пригадати ту вашу подорож по Україні для зйомок «Імпорту/Експорту», то що тоді вас найбільше вразило?
— Коли я приїхав уперше, була зима. Ми їхали на машині, а вулиці були такі дивні, стан вулиць — такий поганий, як ми собі навіть і уявити не могли. Я їхав через Карпати, і треба було постійно об’їжджати великі ями. А друга згадка — я застряг у снігу і мусив зупинитися в якомусь селі, у родини в Карпатах. Ми не розуміли одне одного. Я був з дружиною, нам дали поїсти, ми спали в кімнаті сина господарів і це було щось справді особливе. Наступного дня я поїхав далі і навіть не знаю, у кого зупинявся.
— Якщо продовжити українську тему: вас часто порівнюють з нашим фотохудожником, харків’янином Борисом Михайловим. Ви згодні?
— Так, я його знаю. Порівняння не зовсім доречне, бо він фотограф, а я режисер. Але є певна схожість у точності погляду — ми не боїмося дивитися на те, що не є приємним, на людей, котрі живуть на соціальній межі. Я познайомився з Борисом 10 років тому, коли він жив у Берліні. Хотів про нього зробити фільм-портрет, але, на жаль, нічого не вийшло.
— Ви працюєте на межі між ігровим і неігровим кіно, причому робите це так майстерно, що і сама межа вже не відчувається. Навіть хочеться спитати: чи взагалі існує документалістика як самостійний жанр, на вашу думку?
— Для мене дійсно немає межі між ігровим та неігровим кіном. Але це я стверджую як маніфест або як провокацію. Направду різниця є. У ту мить, коли люди грають не самих себе, а певну роль, тоді починається ігрове кіно. У моїх фільмах багато непрофесійних акторів, але вони так само виконують ролі, і всі їхні особливості і характери включаються у гру. В цьому, повторю, і є різниця: вони не грають самих себе з їхніми дружинами, собаками у своїх квартирах, а перевтілюються у певних героїв. Йдеться про те, щоб створити на екрані певну справжність, щоб глядач міг знайти себе там. Це не ілюзія, яку я хочу показати, а світ, у якому ми живемо.
— А в чому специфіка роботи з непрофесіоналами?
— Немає різниці між профі і аматорами, можна розрізняти між людиною і людиною. З деякими акторами легко, з деякими — ні. Так само і з непрофесіоналами. Я працюю з усіма виконавцями однаково. Метод один для всіх.
— Ви довіряєте акторській імпровізації?
— Це частина мого методу. Я пишу сценарій, де нема діалогів. Всі слова, що промовляються у фільмі — результат імпровізації. Звісно, я можу шукати акторів за принципом — чи здатні вони це сказати і зіграти. Але дуже мало акторів здатні так імпровізувати — 10—20%.
— Схожі прийоми, здається, застосовує британський режисер-реаліст Кен Лоуч.
— Ні, це у Майка Лі (британський кінематографіст, майстер психологічної драми. — Д.Д.). Але він робить це інакше. Він працює під час репетицій. Перед тим, як знімати, він проводить з акторами багатотижневі репетиції, на яких проговорюються діалоги. А я не репетирую, я працюю під час зйомок. Я даю можливість імпровізувати на майданчику. Мій час підготовки з акторами — рік або довше. Ми працюємо, аби вони зрозуміли, про що йдеться у фільмі, кого вони гратимуть. Актори, непрофесійні в першу чергу, повинні розуміти, про що йдеться, повинні вжитися у роль, бо інакше не зможуть імпровізувати.
— У ваших найвідоміших фільмах — маю на увазі «Собачу спеку» і «Рай: віра» — головні ролі грає неймовірна акторка Марія Хофштеттер. За що ви її любите? Чим вона унікальна?
— Вона справжня саме так, як я того вимагаю. Актори повинні бути в першу чергу справжніми перед камерою. У нас із нею однакове відчуття, що для ролі добре, важливо, а що ні. Вона дуже довго працює над ролями, дуже ретельно готується до них. Ми почали роботу над фільмом «Рай: віра» за багато років до, власне, зйомок. В Марії були проблеми з цим, бо в неї дуже релігійне виховання, і протягом довгого часу ми регулярно відмовлялися від цього проекту, бо вона казала, що це неможливо. А потім знову починали — і так аж допоки ми не зробили це.
— Завдяки образам, що створює Марія, ви маєте змогу зазирнути за лаштунки буржуазного життя, показати його геть непарадно. Це для вас так важливо?
— Йдеться про правду, про те, щоби подивитися за фасад красивого. Світ, в якому ми живемо медійними картинками — неправдивий. Наприклад, у фільмі «Рай: любов» головна героїня — жінка з великою вагою, і це має причину — бо вона не відповідає загальному диктату тілесної краси.
— Що ж таке для вас людська краса?
— Це складно отак просто висловити одним словом. Для мене важливо у некрасивому знайти красиве. Є люди, які, коли бачать мої роботи, кажуть, що це неправдиво. Тоді я відповідаю такій публіці: «Добре, роздягайтеся, і давайте подивимося самі на себе. Виглядатимемо як у моєму фільмі».
— Для вас існує межа дозволеного у мистецтві?
— Я сам окреслюю кордони і встановлюю межі. Це моя відповідальність як режисера. Це кожного разу конкретна ситуація, де можна сказати «так» чи «ні».
— З приводу дозволеного і недозволеного: ви здивовані різкою реакцію на «Рай: віра»?
— Така реакція була в Італії, консервативна релігійна організація навіть подала позов до суду, про це писали. Одначе там же йдеться про героїню ігрового фільму, а не про релігію, яка показана як велика влада. Але фільм не робить релігію смішною.
— Вас так само не сприймають деякі ліві — люди діаметрально протилежних переконань. Чому така єдність?
— Тому що я не відповідаю якійсь певній ідеології. Не показую ідеологію, а показую правду, незалежно від того, що скажуть ліві чи консерватори, але, врешті-решт, це розширення свідомості. І якщо ви сприймаєте цей фільм, то ви бачите і самого себе, і певні речі у суспільстві. Мої фільми — дзеркальна картинка нашого західного соціуму.
— Отже, у ваших картинах часто трапляються довколарелігійні мотиви...
— Не у всіх, але у кількох є.
— Я, власне, веду до того, що ви інколи використовуєте дуже цікавий ракурс зйомки — з точки зору ікони або іншого релігійного символу, до якого звертаються люди з молитвою. Що вам дає такий ракурс?
— У цих сценах просто йдеться про найбільш інтимні речі, які звучать, коли ми говоримо про молитву. Ідея полягала в тому, аби показати, як люди звертаються до Бога. Одразу це не спрацювало, але потім все вийшло. Бо люди казали: «Коли я буду говорити це перед камерою, а потім це покажуть по телебаченню, що про це скажуть мої батьки, мій чоловік, мої діти?» Але я їх переконав, сказавши, що, якщо я роблю цей фільм, значить, Ісус хоче, аби я його зробив, і тому вони мають працювати зі мною.
— Якщо продовжувати розмову про особисту оптику, то який тип погляду властивий вам як режисеру і мандрівнику: швидкі, миттєві епізоди-враження, чи довге, уважне вдивляння в один краєвид, в одного героя?
— Час грає певну роль. Час означає, що можна призвичаїтися до людей. Я більше роздивляюся, і це означає, що я так само працюю з емоціями. Я не можу нічого розповісти про людей, якщо я це так само не відчую. Коли я розповідав у фільмі «Імпорт-експорт» про ситуацію в Україні, то я дуже багато часу провів тут, аби дізнатися, як живуть на сході вашої країни, інакше я не зміг би нічого показати.
— Ви колись сказали, що режисура — професія самітників. Ви самітник?
— Так. Я теж самітник. Я той, хто спостерігає, і якщо я спостерігаю, я завжди стою назовні, осторонь. Я не хочу, аби мене бачили, я хочу спостерігати і лишатися певним чином невидимим. І фільми, які я роблю — це витвори самотнього бійця. Це не вийшло з якогось спільного руху, зі співпраці з іншими людьми. Треба покластися на власні переживання, власні почуття. Як наслідок, я знаходжу контакт із людьми, незалежно від того, в якій країні вони живуть, в якому соціальному стані перебувають. Дуже важливо знайти саме контакт з людьми.
