Про смаки не сперечаються. Комусь можуть подобатись одні письменники, комусь — інші. Але є підстави вважати, що наймасштабнішим і, певно, найталановитішим українським прозаїком ХХ ст. був Улас Самчук. До того ж це письменник-філософ, який намагався нетрадиційно осмислювати українські реалії. Сам він цікавився філософією, читав праці класиків філософської думки. Можливо, якби українці мали свою державу й розвинуті культурні інституції, У. Самчук став би не письменником, а професійним філософом.
На жаль і на біду для нині сущих українців, його ім’я залишається невідомим чи маловідомим. Принаймні жителі сучасної України набагато краще проінформовані про Миколу Островського та його роман «Як гартувалася сталь», ніж про У. Самчука і його трилогію «Волинь». Можливо, в декого виникне запитання, чому автор ставить поряд ці дві, здавалось би, абсолютно різні постаті? Адже перший ніби герой громадянської війни, «пролетарський письменник», твори якого всіляко пропагувалися й масово тиражувалися в Радянському Союзі. Зовсім інше У. Самчук — співець селянства, український націоналіст...
Однак мало хто задумується над тим, що народилися ці письменники майже одночасно. М. Островський у кінці вересня 1904 року, У. Самчук — 20 лютого 1905 року. Часова відстань між цими датами не складає і півроку. І перший, і другий з села. Цікаво, що їхні села розташовувалися майже поряд. Вілія М. Островського — за якихось двадцять кілометрів від Дермані У. Самчука.
Формувалися ці письменники приблизно в однаковому селянському середовищі. Переживали однакові події — Першу світову війну, Лютневу й Жовтневу революції, громадянську війну, бачили владу царську, українську, більшовицьку, польську... Навіть основні їхні твори у дечому подібні. І «Як гартувалася сталь», і «Волинь» — романи переважно автобіографічні, в яких описується той самий історичний час.
Варто задуматись над тим, чому творчість Миколи Островського, яка в багатьох моментах є українофобською, так добре відома в нас. У той час як творчість У. Самчука, котра дуже тонко передає ментальність, світовідчуття українців, для багатьох є «терра інкогніта».
Навіть сьогодні, коли виповнилося 29 років з дня смерті У. Самчука, для українського читача залишається практично невідомим значний масив його творчості, передусім епічна трилогія «Ост», над якою він працював у останні роки свого життя. Не кажучи вже про цікаву публіцистику, автобіографічні твори...
До сьогодні не маємо видання повного зібрання творів У. Самчука. Правда, з’явилися вже його музеї і навіть пам’ятники йому. Хоча, коли запитали б письменника, що для нього найважливіше, він, певно, не задумуючись відповів би: «Книги». У. Самчук чудово розумів: українці не мають свого повноцінного символічного світу, в ньому переважають чужі символи, елементи культури, які часто дезорієнтують українців, роблять їх безсилими, нездатними протистояти чужій етнічній та культурній експансії. Про це, власне, роман «Волинь», який у певному сенсі є запереченням роману «Як гартувалася сталь», котрий пропонував викривлене, фактично антиукраїнське, бачення світу. До речі, вказані твори з’явилися майже одночасно.
У одному місці роману «Волинь» головний герой Володько, який є прототипом самого У. Самчука, слухає розмову дядьків у млині. Якийсь дядько «почав оповідати про самий Дермань, про старовину... Казав він, що земля наша древня і люд тут з давніх давен проживає. Ще перед татарами були тут селища, та городи, та замки, де наші князі рядили, та воювали із ворогами...» Далі дядько оповідає про князя Острозького, мається на увазі Василь-Костянтин Острозький, який відомий своєю культурно- просвітницькою діяльністю: «...кажуть, князь той мудрий був, школи будував, монастирі заводив, книги друкував і, кажуть, то він ще чотириста літ перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив». «Але все то відійшло і все забулося, — констатував оповідач. — Мало у нас писалося, мало читалося, а все отак з уст в уста передавалося, а то, звісно, воно незаписане гине».
Важко сказати, чи чув малий Улас Самчук таку розмову дядьків у млині. Можливо, це авторський вимисел (хоча вимисел дуже правдоподібний). Автор устами «свідомого дядька» проводить думку: біда нашого народу в тому, що він не витворив свого бачення минулого, яке давало б йому можливість зорієнтуватися в складному світі сучасних реалій, заявити про себе й конкурувати з іншими народами. «Були у нас, — каже «свідомий дядько», — і Сангушки, і Вишневецькі — роди великі і древні, але і ті полакомились на чужі охляпи... а народ наш отако самотужки жив і живе, та всі, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самі! Кров наша винна! Душа наша! Не датись повинність наша, гнати від себе пасожерів! А ми мало дбаємо самі за себе, не вчимося, не цікавимося світом, не йдемо помежи люди, ми нікого не знаємо і нас не знають, приходять лиш ті, що багатства наші збирають, ліси рубають, банки закладають, дохторами стають, інженерами робляться, книги про себе пишуть, а ми нидієм, ліземо в землю, бабраємось в гною...».
Закономірно виникає питання, як це простий сільський хлопець, батьки якого не були вченими, прийшов до такого усвідомлення. Тут варто було б звернутися до біографії У. Самчука. Народився він, як зазначалося, в селі Дермань. Тут пройшло його дитинство. Коли йому було вісім років, батьки переїхали в село Тилявка, неподалік містечка Шумськ, оскільки тут могли відносно дешево придбати землю.
Дермань — не просто село. Це село унікальне. Тут здавен, ще за часів князів Острозьких існував один із найбільших волинських монастирів — Свято-Троїцький. Із цим монастирем пов’язана підготовка і друк відомої Острозької Біблії. На початку ХVII ст. в Дермані працювало ряд видатних діячів української культури. Культурно-релігійні традиції, започатковані в той час, зберігалися в селі протягом віків. Звісно, велику роль відіграв монастир, школи, що існували при ньому.
У радянські часи, бажаючи знищити історичну пам’ять та традиції цього села, комуністичні «зверхники» не лише позакривали церкви, поселили тут «нових людей», а й переіменували село. Дермань — стало Устенським (від назви річечки Устя, яка бере початок у цьому селі).
Уже ці факти свідчать: у Дермані існувало потужне культурне поле, яке так чи інакше мусило зачепити У. Самчука.
Щодо Тилявки, куди переїхали батьки майбутнього письменника, то це село поступалося Дермані в плані культурному. Проте... Якщо ви попадете в Тилявку, будете вражені місцевими краєвидами й відчуєте (мусите відчути!) невловимий дух давнини й глибинної закоріненості. У. Самчук не знав (та і не міг знати, бо історична пам’ять була стерта), що Тилявка не менш, а то й більш давнє село, ніж Дермань. Десь тут князь Данило Галицький заснував місто Данилів, яке, певно, хотів зробити столицею своєї держави. Але татарська навала не дала змоги втілити цю ідею. А ще недалеко від Тилявки давнє-предавнє село Рахманів, колись іменоване Пегасами, де існувало поселення ще з античних часів.
Саме в такій місцині і міг народитися та вирости автор «Волині» — твору, де тонко передається атмосфера волинського села. Селянин важкою працею відвойовує, вириває в лісу кусок поля, щоб мати змогу прохарчувати себе і своїх дітей. Власне, роман починається з того, що «батько корчує пні за лісом на вирубі — гей би не заважали на тому шматку такого дорогого поля». Суворе життя — сувора й мова. Тут не знайдете пестливих слів — садочок, синочок, річечка. Зате — дітиська, салисько, ведмедисько. А імена — Володько, Хведот... Цими суворо-немилозвучними словами пересипаний роман. Здавалось, вони явно дисгармоніюють з м’якою українською мовою. Але ці слова творять відповідний фон, який заворожує читача, особливо справжнього волиняка, котрий виріс на селі або хоча б відчув дух волинського села.
У романі можна знайти чимало сторінок, де звучить своєрідний гімн селянськості. Автор з великим почуттям любові описує сільські краєвиди, важкість і водночас радість селянської праці. А один із головних героїв роману Матвій (прототип батька У. Самчука) — якраз і є втіленням селянськості. Ось як він описується його в творі: «Встав був Матвій, як сторож роду свого, як здоровий корінь землі своєї... На весь зріст піднявся він, непоборний син п’янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дідів і батьків. Його потуга росла, мов повінь, мов гірська стрімка лавина. Силу великої душі і сильних м’язів впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що давав життя, муки, радість і смерть. І послав у життя синів, дочок з твердою наукою: закон ваш — закон землі. Будьте сильні, як вона, — і вічність вам забезпечена».
Тут маємо якраз дуже українські (в сенсі ментальному) міркування. Вічність людини мислиться у продовженні її роду. Потреби роду домінують над потребами індивіда. А сила роду, в свою чергу, визначається силою землі, умілим (гармонійним!) зв’язком із нею.
Показовим у цьому плані є вкрай емоційний заклик Матвія (при всій врівноваженості цього героя) не покидати своєї землі під час воєнного лихоліття: «...Люди! Мої дорогії люди!.. Чого ви спішите? Чи думаєте, що втечете від смерті?.. Коли вийдемо з наших хат, на їх місцях стануть руїни, навіть коли фронт сюди не дійде. Жийте тут далі! Не кидайте цих місць! Чуєте? Не кидайте тепер... Не кидайте, навіть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризіть, а бороніться, бо то ваші кубла здобуті працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не гроші, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж віків вашу і ваших дідів-прадідів кров. Діти ваші ростуть, і вони мають замінити вас на цих місцях... А війна, а ворог? Ворог і хоче, щоб ми всі втекли звідсіль, бо тоді прийдуть його люди і засядуть на сідалах наших батьків».
Автор роману спеціально підкреслює: Матвій не чекав від себе таких слів. Він говорив щось дуже суттєве, яке йшло не від розуму, а з глибини його душі: «Сам Матвій здивувався, де взялася в нього ця впертість і ці слова. Це не розум, не розвага. Це його Бог, що з його істоти в час Страшного Суду говорив словами правди і мудрості. Він випростався і очі його засвітилися, ніби в людини, що випила чогось п’янючого...»
У. Самчук свідомо намагався описати (і що важливо — глибоко осмислити) світ волинського селянина. У цьому він вбачав свою місію. Для народу, вважав він, далеко не остання справа «писати книги», які б могли відображати його душу, єство, які б давали йому можливість зберігати історичну пам’ять, допомагали усвідомлювати самого себе.
Будучи дорослим, герой роману «Волинь» Володько намагається створити таку книгу. Він каже матері: «Я хочу книгу про вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хіба ви ніщо? А хіба ви не мати моя? А хіба ви мало працювали на цій землі? А скільки раділи, скільки сліз виливали, скільки пережили? Хіба це ніщо? Ні, мамо! Про це напишу... А ті, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед нами також були наші люди, і також жили, і також любили все на Божому світі. Я хочу, щоб почалось нове життя. Щоб покоління наші не тратились, не западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слід, слово, музику, барву».
У. Самчук намагався донести нам ідею: ми ніколи не станемо народом, не піднімемось до рівня розвинутих націй, якщо не усвідомимо, хто ми є, якщо не знатимемо нашого минулого, не зуміємо все це описати й подати. Інакше кажучи, поки не створимо свого повноцінного духовно-культурного, символічного світу.
Але чи засвоїли ми цей урок великого письменника? Спостерігаючи за нашим книжковим, газетним ринками, за телебаченням та кінематографом (точніше — за його відсутністю), загалом за нашим культурним та інформаційним простором, приходиш до висновку: ні, не засвоїли. Нам успішно нав’язується чужий символічний світ, нас дезорієнтують. Ми фактично живемо в умовах культурно-інформаційної окупації. Однак це нас влаштовує. А дехто навіть тішиться з того.
І після цього дивуємося: чому ми не такі, як інші народи Європи, котрі не мають і долі тих ресурсів, що маємо ми? Чому в нас якось все НЕ ТАК?
Чому — читайте У. Самчука. Але читайте уважно.
