Напередодні цієї події наш кореспондент зустрічалася з
директором театру Віктором Гиричем. І перше запитання, природно, про прем'єри
сезону.
— 1 жовтня ми запрошуємо на прем'єру п'єси Антона Чехова
«Чайка». А зранку театр чекає на маленьких глядачів, які зможуть зустрітися
із своїм улюбленим героєм — Томом Сойєром. Ми звернулися до цього класичного
твору, вважаючи, що його герой дуже близький і зрозумілий сучасним підліткам,
які тяжіють до гострих переживань і романтики. На цьому літературному матеріалі
ми створили сучасний мюзикл, враховуючи особливий потяг молоді до музики.
У спектаклі є дуже цікаві сцени, де зливаються музичний супровід і літературний
речитатив в єдине ціле. І при цьому абсолютно відсутня патетика, а присутня
легка іронія, яка і створює колорит нового мюзиклу.
— Які основні завдання ставить перед собою театр?
— Ми намагаємося виховувати в дитині співчуття до всього
живого. Якщо вам доводилося бувати у сучасній школі, то ви, певно, помітили,
що змінилися стосунки між учнями, характер розваг поза уроками. Бійки між
дітьми вражають своєю жорстокістю, вони, як і дорослі, намагаються розмовляти
з позиції сили.
Велика проблема сьогодні й у тому, що батьки мало займаються
дітьми, які покинуті напризволяще і багато з них більше часу проводить
на вулиці. А вулиця диктує свої правила поведінки. Я не знаю, яке покоління
ми отримаємо у майбутньому. Це і на совісті телебачення, тих людей, які
формують масову культуру. Ви подивіться на фільми, які дивляться наші діти.
Зранку — сентиментальну Мексику, а ввечері — жорстокі бійки. Ця культура
зовсім не властива слов'янам. Я думаю, що це шкодить у першу чергу нашим
дітям. Вся Європа вже піднялася проти соціальної американізації. Французи,
німці намагаються уникати її. Нам теж треба формувати власну культуру,
власний світогляд. У нашому театрі немає жодної вистави, яка несе агресію.
— Яку виставу ви можете назвати сьогодні актуальною
для виховання наших дітей?
— Наприклад, «Чарівна Пеппі». Ми піднімаємо тему дитини,
яка залишилась без батьків і повинна не тільки адаптуватися до нових умов
життя, а й зуміти захистити себе. На прикладі Пеппі ми показуємо, що дитина
не тільки може забезпечити себе, а й знайти гармонію у стосунках з людьми,
які її оточують.
— Розкажіть про ваші благодійні акції.
— Ми працюємо з Фондом Андрія Первозванного, з іншими організаціями,
намагаємось робити це і самостійно. До нас надходить багато листів від
малозабезпечених сімей, які не мають можливості придбати квиток, і ми надаємо
їм таку можливість.
— Як позначилася економічна криза на відвідуванні дітьми
вашого театру?
— Зараз майже всі театри на державній дотації. Щодо нашого
театру, то прерогативи ми, на жаль, не маємо. Ми не в змозі створити нормальну
постановчу базу, не можемо гідно рекламувати репертуар. Не всі можуть собі
дозволити, а особливо дитина, купити квиток за 50 гривень, хоча собівартість
його для театру мала б бути саме такою. Держава повинна створити всі умови
для збереження дитячого театру, адже йдеться про майбутнє нації.
— А як ці ж проблеми вирішують театри зарубіжжя?
— Їх підтримує муніципальна влада, а також громадські та
комерційні організації, які вкладають гроші в театр. Наприклад, дитячий
театр у Лондоні утримується на муніципальні гроші і досить великі, які
дають їм можливість ставити чотири нових вистави на рік.
— Ви в змозі заповнювати весь зал глядачами?
— У нас є вистави, які проходять з повним аншлагом. Але
основною проблемою для нас є будні. Раніше все було навпаки: в будні зал
був повністю забитий, бо школи організовано вели учнів на перегляд вистав.
Зараз цього немає, хоча ми даємо в школи репертуар, відповідну інформацію,
працюємо з учителями, робимо знижки. Але ви уявіть, якщо, наприклад, на
Троєщині вчителі організують дітей. Це не проста річ у наших умовах. По-перше,
після уроків треба зібрати дітей, нагодувати, година в транспорті, а у
тебе 25—30 чоловік, і за кожного треба відповідати... Суспільство, на жаль,
не створює умов для таких вчинків. На Заході під час уроку дітей саджають
у автобус і везуть чи в музей, чи в театр, чи картинну в галерею. А у нас
свого часу була заборона Міністерства освіти відвідування театрів під час
уроків. Це хороше рішення з одного боку. Але з іншого... Хто дітей водитиме
до театрів, музеїв? За моїми спостереженнями — 5—10 відсотків батьків.
Більшість наших дітей вперше потрапляють у театр у 13 років.
— Але до культпоходів ставляться по-різному. Вважається,
що дитина не має можливості зосередитись на своїх емоціях.
— З моєї точки зору, такі колективні відвідування — це
добре. Коли спектакль не в змозі завоювати їхню увагу, то винні ми. Це
означає, що не закладені в спектаклі психологічні ритми, які допомагають
реалізувати зв'язок глядача зі сценою. Батьки рідко водять дітей до театру.
Це не тільки фінансова проблема. На жаль, ми зайняті домашніми справами
і собою. Вважаємо, що досить дитині почитати книжку чи подивитись телевізор,
ми навіть поговорити з дитиною не знаходимо часу. І тому діти опиняються
поза культурною інформацією. В цьому розумінні краще працювати зі школами,
які привчають дітей відвідувати музеї, театри. Театр навчає їх реагувати
і співчувати, радіти, страждати, тобто допомагає емоційно виховувати підростаюче
покоління.
