Гігантський зал Санкт-Петербурзького спортивно-концертного комплексу поділений надвоє темним полотнищем. Ми крокуємо величезним майданчиком в оточенні безмовних трибун, орієнтуючись за стрілками на приклеєних до стін листках: «Новий альбом «ДДТ». Цей альбом — «Иначе» — гурт збирався випустити ще рік тому. Більшість пісень, що увійшли до альбому, «ДДТ» грав на концертах останні два роки, обкатуючи, оцінюючи реакцію залу, міняючи аранжування...
По інший бік полотна обладнана сцена — гола, відкрита, без лаштунків, з рампою під стелею та білим задником. Цю сцену спеціально зробили під майбутній тур. Раптово світло гасне, «ДДТ» у повному складі вишиковується на передньому краї сцени з ліхтариками в руках, пише novayagazeta.ru. У гітариста Олексія Федічева він навіть на лобі, як у шахтаря. Потім музиканти в темряві проходять до своїх інструментів, поки екран ще не вибухнув образами та картинами.
«Иначе» — третя велика концертна програма «ДДТ», після «Черный Пес Петербург» 1992 року та «Мир Номер Ноль» 1999-го. (Загалом тур триватиме близько двох років.) Музиканти вирушають у глиб сцени, й екран позаду оживає. На нього проектується візуальний ряд до кожної пісні, роблячи сенс пісень явним і навіть подеколи його змінюючи. Пісні альбому об’єднує спільний ліричний герой — його історію ілюструє відеоряд на екрані. «Иначе» — це історія пошуку: питань, відповідей, свого світу, свого «Я». «При коммунизме человек теряет личность, батальонам она не нужна. // Капитализм человека делает вещью, а на каждую вещь есть вор. // Очень хочется верить в иное, но как испить эту чашу без дна?» — співається в другій пісні альбому, «Солнечный свет». На екрані за спиною музикантів бігає хлопець — в різних настроях, у різному одязі: футболки, шарфи й черевики міняються на ньому щосекунди. «Возвращение человека к себе — расточительный труд» — і це теж рядок із «Солнечного света».
Ще до виходу програми Шевчук говорив, що «Иначе» схоже на знаменитий альбом The Wall групи Pink Floyd. Незважаючи на схожість фабули, концептуальність цього альбому не така жорстка — деякі пісні, що увійшли до альбому, до неї не відносяться, вони ліричніші й інтимніщі, наприклад «Встреча».
...Вікна, що з’явився на екрані будинку, засвічувалися й гаснули. По стіні поповз рожевий промінь — настав ранок, потім день. І ми всім залом почали підніматися. Вікна опускалися — дедалі швидше, сцена мчала вгору, і разом з нею мчали ми, глядачі. Вирвалися, злетіли й на мить зависли над містом, щоб знову кинутися вгору, через хмари, й побачити Шевчука, що співає на тлі спочатку блакитного, а потім чорного зоряного неба.
Авансцена нижче головного майданчика, де стоять мікрофони й інструменти. Шевчук інколи спускається туди, ближче до глядачів, — прочитати вірш або танцювати з бек-вокалісткою Оленою Романовою. Він виводить її за руку, й вони співають, ставши спина до спини. Олена, схожа на підлітка, з короткою стрижкою й у рваних колготках, повністю переймає його манеру танцювати, але демонструє жіночий, граційніший і пластичніший варіант шевчуківських рухів.
«Свобода! Свобода!» — наполегливо вимагав фанат «ДДТ», аплодуючи з гущавини спокійних журналістів. «У нас усі пісні про свободу, Батьківщину й про кохання», — усміхнувся Шевчук. Поняття «свобода» — одне з ключових у новій програмі. Звучить пісня «Кризис», а за спинами музикантів з’являється хлопець у капюшоні з закритим до очей обличчям, хапає біту і б’є, молотить нею по склу, яким став полотняний екран за сценою. Він намагається чи то вирватися на свободу зі скляної клітки, чи то дістатися Шевчука, котрий співає те, що боляче чути, чи то просто виразити свій відчай. «Чтоб прожить подольше, спи, Родина, соси свои гули, // А мы вышили поля крестами да повисли на них», — Юліанич різко обернувся спиною до залу, обличчям до хлопця в капюшоні, — здалося, що осколки скла з-під бейсбольної біти зараз полетять просто в нього...
Ліричний герой намагається спати, заплющити очі, сховатися. Від агресивного сказу «Кризиса» він переходить до млявої бездіяльності: під пісню Made in China герой дрейфує в скафандрі між космічним сміттям, повільно палить і підносить до рота пляшку із замерзлою за абсолютного нуля горілкою. Альбом — історія того, як герой пробує різні шляхи.
Поки звучить «Песня о свободе» (саме та, яку вимагав фанат з натовпу), на екрані починається льодохід. З перших нот пісні лід поступово набухає й тріскається. На сцену наповзає дим, що майже приховує артистів, — якщо напружити зір, можна розрізнити лише Шевчука та його гітару. «Ми прагнули зробити програму радше філософською, ніж політичною», — зазначив Шевчук на прес-конференції. Але вода за спинами музикантів вирує й піднімається, ламає лід і тече вільно.
У останній пісні можна почути обіцянку, що ми все-таки знайдемо те, чого шукаємо. «Завтра все будет иначе, // Завтра — будет иначе. Это юго-западный ветер // Вырваться из пустоты». По екрану вітер несе крилате насіння клена. У насіння з’являються крила — точніше, воно вчиться ними махати. Тепер воно саме керує своїм рухом. «Юго-западный ветер отключил в головах светофоры, // Дождем проливая на город свет Вифлеемской звезды»...
