Причина ажіотажу проста: заборона.
На минулому тижні російське міністерство культури відкликало прокатне посвідчення в британо-французької кіносатири «Смерть Сталіна». Чиновники розгледіли «ознаки екстремізму і спотворення образів історичних особистостей». Також акцентується «крайня недоречність» прокату комедії напередодні 75-річчя битви під Сталінградом. У Держдумі договорились до того, що картина «підриває основи російської держави». У московський кінотеатр «Піонер», який таки провів прем’єру, прийшла група поліцейських. Покази припинено.
Між тим, у Великобританії фільм уже на старті зібрав майже 2 млн доларів, увійшовши до п’ятірки найбільш успішних прем’єр тижня.
Аналізувати причини переполоху в Росії — справа політичної журналістики. Нам же йдеться про мистецькі якості.
Нова режисерська робота британського сатирика Армандо ІАННУЧЧІ — про кілька днів боротьби за владу в Кремлі, починаючи з останнього вечора життя Сталіна й закінчуючи розстрілом Берії.
Цікава особливість, що впадає в очі майже одразу: тут немає усамітнення. Всюди свідки, всюди вуха, нескінченні інтриги (навіть з труною на плечах) і двозначні розмови; гарячкова суєта пекла. Єдина людина, якій випадає привілей спокійно побути на самоті, — це сам Сталін у зав’язці історії, коли він отримує гнівну записку від піаністки Марії Юдіної, кілька рядків, що, власне, його й убивають. Юдіну — з потрібним рівнем драматизму й елегантності — грає українка, уродженка Бердянська Ольга Куриленко. Участь України цим не обмежується: частина сцен знята перед фасадом Київської держадміністрації, на території Національного експоцентру України (ВДНГ) та на вулиці Олеся Гончара. Таким чином дотримано історичність декорацій: перші дві локації з їхніми незміненими інтер’єрами сталінського ампіру послужили тлом для значної частини «кремлівських» сцен, а автентичний дореволюційний будинок на Гончара, 46Б, став помешканням «ворога народу». Претензії можуть бути до того, що всі написи перекладені англійською, і що деякі машини — не тих марок, що мали б бути в СРСР 1953 року, й іноді в кадрі, якщо придивитися, може промайнути пластикове вікно. Але комедія, тим паче сатирична комедія, тим паче екранізація коміксу (французький графічний роман «Смерть Сталіна», створений Фаб’єном Нурі й Тьєррі Робеном 2010 року) — жанр за визначенням умовний. Та й що може бути умовнішим, аніж Нікіта Хрущов з обличчям Стіва Бушемі?
Необхідна точність комедії — характери й ситуації. З цим у Іануччі і сценаристів (Девід Шнайдер, Іен Мартін, Пітер Феллоуз) усе в порядку. Авторам вдалося вибудувати, з одного боку, захопливий сюжет, насичений дотепними діалогами, з другого — утримати адекватний рівень кумедності. Причому всі ці вихватки, ці масні, але влучні жарти й грубуваті розіграші ніяк не применшують того жаху, що коїться довкола.
Ще одна складова — акторські роботи. Іануччі подолав загальну невиразність сталінського політбюро, залучивши блискучих виконавців. На першому плані — неперевершений Бушемі в ролі генія змов Хрущова та його опонент Берія у виконанні водночас лякаючого й моторного Саймона Рассела Біла. Кордебалет не менш виразний. Маленков (Джеффрі Тембор) — людина-пластилін, довготелесий телепень з застиглим стурбовано-дурнуватим виразом обличчя. Догідливий В’ячеслав Молотов (Майкл Пейлін), що з неймовірною природністю називає свою ув’язнену дружину зрадницею, а в наступну мить так само невимушено радіє її поверненню з тюрми. Василь Сталін (Руперт Френд), нетверезий та ідіотичний хвалько. Георгій Жуков, стараннями Джейсона Айзекса перетворений на такого собі покруча-ковбоя й самовдоволеного павича в сяючому мундирі.
Все, що відбувається між цими людьми, — зловісний дитячий садок, забави перестарілих гімназистів, у яких ставками виступають людські життя. Попри всю вищезазначену умовність, автори точні ще й у цих моторошних деталях. У тому, як зображений чекістський конвеєр убивств. У криках «Хай живе товариш Сталін!», які передують пострілам з-за дверей луб’янських катівень. У горі, що просочується крізь усі посмішки.
Так, «Смерть Сталіна» — дійсно смішний фільм. СТРАШЕННО смішний.
А реакція на нього в Росії — ще страшніша.
«Я ДУМАВ, ЩО ВОНИ МАЛИ СКОЇТИ, ЩОБ ВИЖИТИ...»
Армандо Джованні Іаннуччі (нар. 28 листопада 1963 р., Глазго, Шотландія, Великобританія) — шотландський сатирик, письменник, телевізійний режисер, радіоведучий. Офіцер ордена Британської імперії.
Навчався в Університеті Глазго, в Оксфордському університеті, але залишив дипломну роботу про Джона Мільтона, аби почати кар’єру в комедії. Починав на Бі-Бі-Cі: спочатку на радіо, а потім і в телевізійних шоу. Працював над політичним сіткомом (ситуаційною комедією) «Гуща подій» і мок’юментарі (ігровий фільм, стилізований під документалістику) «Time Trumpet». Отримавши фінансування від UK Film Council, у 2009 році випустив фільм «У зашморгу» з персонажами з «Гущі подій». Після цих робіт оглядач «Дейлі Телеграф» назвав його «майстром політичної сатири». Був продюсером серіалу «Віце-президент» протягом чотирьох сезонів (2012—2015). Зараз планує екранізацію «Девіда Копперфільда» за однойменним романом Чарльза Діккенса.
Нижче ми наводимо уривки з інтерв’ю, яке Армандо Іаннуччі дав британському виданню «Гардіан» незабаром після прем’єри «Смерті Сталіна».
— Зробити комедію про Сталіна та його внутрішнє коло, яка також залишалася б фактично точною, було легше, ніж ви очікували?
— Так. Коли ми проводили дослідження, то з’ясували речі на кшталт того, що Василь, син Сталіна, дійсно втратив хокейну команду в авіакатастрофі. І оскільки ця комедія — це комедія істерії, ви хочете бути правдивими в тому, що сталося і як люди відреагували на події. Так що все, що було таким химерним і все-таки правдою, стало кандидатом для включення. Я думав, аби мати (початковий титр) «Це справжня історія...», але потім вирішив: ні, просто дивіться, що це таке, і здорово, якщо б ви згодом дізналися, що значна частина цього є правдою.
— Ці люди є порочними, але ваш фільм також показує їхню людську сторону. У них є сім’ї, за які вони бояться; вони влаштовують розіграші. Чи змінилися ваші почуття до них?
— Гм... Ні. Але я думав, що вони мали скоїти, щоб вижити й при цьому залишитися настільки близькими до Сталіна, і що це зробило з ними? Факт, наприклад, що він майже знущався, насміхався з них і нацьковував їх одне на одного... Звідси випливає запитання: «Як би ви вчинили в подібних умовах?»
— Влада розбещує?
— Так, це було майже як «Колгосп тварин» (казка-антиутопія Джорджа Орвела. — Д.Д.) наприкінці, та все ж всі вони жили поруч і бігали туди-сюди між будинками одне одного. Можливо, він розстріляв твого брата й тому подібне, але їм довелося сублімувати це як частину процесу руху вперед. Але, знаєте, ви читали, що Борис Джонсон і Майкл Гоув були найбільшими ворогами і зараз примиряються. Я не кажу, що вони схожі на Сталіна, але в тому гарячому середовищі, де ви бачите одне одного щодня, щоб вижити суто психологічно, вам доведеться трохи закрити ваші емоції.
— Тож тут є уроки про сучасний політичний ландшафт?
— Трамп збирає всіх своїх найближчих помічників протягом останніх трьох-чотирьох місяців і повинен сказати: «До речі, вас звільнено, тому що мені зараз потрібно вижити. Тож не могли б ви піти?» І врешті-решт, він говоритиме своїм дочці та зятю: «Ти тепер став альбатросом, я більше не можу бачитися з тобою». Або після загальних виборів Тереза Мей повертається до двох дуже близьких радників і каже: «Або ви, або я». І всі вони розуміють це. Як у «Хрещеному батьку»: «Нічого особистого, лише бізнес».
— Ви очікували реакцію (в Росії)?
— Мені цікаво, що це було б. Я здивувався, коли дізнався, що фільм продали російському дистриб’ютору. Сталін повертається. У Москві до 100-річчя російської революції з’явилися бюсти Леніна, Сталіна та інших ключових діячів. В сенсі — не бійтеся сильних хлопців. Це повідомлення в Москві на даний момент.
P. S. Це інтерв’ю було опубліковано в жовтні. Наразі реакція режисера невідома, але Москва своє «повідомлення» уточнила: «сильних хлопців» там захищають як святиню — навіть від тіні посмішки.
Автор дякує кінотеатрові «Жовтень» за сприяння в роботі над рецензією.
