Щодо презентативної частини фестивалю написано вже чимало. А втім, найважливіша частина будь-якого кінофоруму — це повнометражна конкурсна програма, і тут є про що поговорити. Всього за «Скіфського оленя» змагалося 13 картин, за жанром переважно драми, була також музична комедія («Звуки шуму») і навіть екранізація опери («Хуан», за мотивами Моцартового «Дона Жуана, або Покараного розпусника»). На відміну від попередніх конкурсів «Молодості», у цьогорічного змагання була нова якість: продумана організаторами внутрішня єдність.
По-перше, переважали фільми, так чи так побудовані на соціальному матеріалі. «Інше небо» (режисер Дмітрій Мамуля, Росія) — про поневіряння узбецького пастуха, що приїхав до Москви шукати зниклу дружину. Головний герой «Утраченого часу» (Арон Матьяші, Угорщина) змушений підробляти контрабандою, аби утримувати аутичну сестру. У «Пікко» (Філіп Кох, Німеччина) йдеться про в’язницю. Герої «Манду» (Ебрагім Саїд, Ірак) пускаються у смертельно небезпечну путь, аби поховати батька родини на історичній батьківщині, в іранському Курдистані. Сюжетом «Чужинки» (Фео Аладаг, Німеччина) рухає конфлікт між патріархальними традиціями і жіночим прагненням до незалежності. У «Тегерані» (Надір Т. Хомаюн, Іран-Франція) змальовано життя жебрака. Режисер грузинських «Прогульників» Леван Когуашвілі зняв стрічку про наркоманів. «Лінч» (Кшиштоф Лукашевич, Польща) — про біди, що обрушилися на незаможне село через появу у ньому небезпечного рецидивіста.
Ба більше, наскрізною темою конкурсу був самосуд. Герої фільма-переможця «Щастя моє» (Сергія Лозниця, Україна—Нідерланди—Німеччина) без вагань беруться за зброю, аби встановити справедливість на власний розсуд. Назва «Лінча» говорить сама за себе: аби убезпечити свої родини, селяни просто забивають бандита на смерть. Герой «Утраченого часу» розправляється з ѓвалтівниками сестри. У «Чужинці» брат теж намагається здійснити «вбивство честі» — але вже позбавитися сестри, котра, на його думку, зганьбила родину. У «Пікко» безпробудно жорстокі підлітки схиляють співкамерника до самогубства, а коли це не вдається, просто страчують його.
Звичайно, кінематографічна якість цих робіт геть різна. «Чужинка» отримала від екуменічного журі заохочувальний диплом за злободенну тему, втім, загалом кричуща історія розказана засобами мелодрами, не надто переконливо, з грою акторів, яка більше личить телесеріалу. Зі свого боку, «Утрачений час», «Лінч», «Пікко» — міцно зроблені фільми з гострими сюжетами. В кожному співпереживаєш героям; в кожному виразно артикульоване етичне послання врівноважує загальну безнадійність сюжету, хіба що тільки у «Пікко» автори аж надто перетискають з насильством, перетворюючи персонажів на кровожерливих маріонеток. «Інше небо» Дмітрія Мамулі — зняте точно й скупо, з добрими акторами, однак загальне враження дещо нівелює надмірна стилізація під документалістику і прагнення режисера уникати сильних емоцій у кадрі.
«Хуан» на тлі професійних і гостро актуальних стрічок виглядав дещо дивно: режисер вирішив осучаснити знамениту оперу, переписавши тексти у значній кількості партій та перетворивши Дона Жуана на сучасного плейбоя, а його слугу Лепорелло — на пройдисвіта зі Східної Європи. У підсумку вийшла така собі необов’язкова забавка, космічно далека від рівня першоджерела.
Трохи осторонь у конкурсі стоїть мексиканський «Високосний рік» (Майкл Роу), раніше відзначений «Золотою камерою» за кращий дебют у Каннах; у Києві ж виконавиця головної ролі Моніка Дель Кармен отримала приз імені Іва Монтана. Моніка грає молоду дівчину, журналістку-невдаху з нахилами до мазохістських ігор самогубства. «Високосний рік» — психологічна драма з деяким відтінком декадентства: хвороблива пристрасть героїні дійсно ледь не доводить її до загибелі. Цікаво знятий, з талановитою Дель Кармен, котра застосовує багатющу палітру емоційних відтінків, цей фільм, тим не менше, здається штучним у своїй драматургічній основі — сценарію час від часу не вистачає переконливості.
У загалом похмурому оточенні одразу дві нагороди — приз глядацьких симпатій і звання найкращого повнометражного фільму — здобули безтурботні шведсько-французькі «Звуки шуму» (режисери — Ола Сімонссон і Йоханнес Штерне Нільсон).
Ця суміш комедії і мюзіклу влаштована нехитро. Маємо інспектора поліції з жахливим, як для пересічної людини, ім’ям Амадеус (Бенгт Нільсон). Амадеус зростав у музичній родині, через що ненавидить музику як таку і перебуває у складних стосунках зі своїм братом, обдарованим диригентом Оскаром. Інспектор полює на банду музичних терористів на чолі з невтомною експериментаторкою Саною (Сана Перссон), котру викинули з консерваторії за «водяну симфонію» (твір полягав у тому, що Сана увімкнула пожежну сигналізацію і залила всіх водою зі стелі). Сана очолює групу з п’яти навіжених барабанщиків. Разом вони використовують для виконання свого чотиричастного опусу найнесподіваніші речі: лікарняне обладнання і черево одного з пацієнтів, банківське приладдя (оформивши все як пограбування), третю частину втілюють за допомогою екскаваторів і бульдозерів довкола концертного залу, заважаючи оркестру Оскара грати Гайдна, а для фіналу симфонії знадобилася електрична мережа всього міста. Звичайно, у двобої Сани і Амадеуса перемогли любов і музика.
Проблема фільму в тому, що режисери — Ола Сімонссон, Йоханнес Штерне Нільсон — не перетворили його на чистий мюзикл, а спробували вибудувати комічно-мелодраматичну лінію, котра вимагає діалогів і акторської гри. З останнім — особливі проблеми. Актори типажно невиразні, грають зажато, інколи їм просто не вистачає яскравості так само, як діалогам, що претендують бути смішними, не вистачає гумору. Сценарний хід з протиставленням рок-музики і класики — це відверта банальність, варта хіба що підліткових журналів. Режисери намагаються переконати, що Сана Парссон, яка має на вигляд добряче за 40, — молода і запальна музична терористка, здатна закохати в себе суворого поліціянта, але це невдала спроба. Зрозуміло, що взяли її в першу чергу через те, що вона сама вміє поводитися з ударною установкою — але ж про фактуру героїні теж треба було подбати.
Втім, коли починається власне музика, все стає краще. Навіть назва фільму, що відсилає до класичного голлівудського мюзиклу «Звуки музики», дає зрозуміти, заради чого це знімалося. Всі музичні номери зрежисовано винахідливо та різноманітно, є чимало дійсно смішних моментів. Зала, що складалася переважно з молоді, виставила «Звукам шуму» найвищі оцінки. Однак усе ж таки хотілося б побачити американську версію картини просто заради цікавості, адже є речі, які в Голівуді вміють робити не гірше за Європу.
Про переможця фестивалю, фільм Сергія Лозниці «Щастя моє», «День» вже писав 2 листопада (двічі режисер давав інтерв’ю нашій газеті, які були надруковані у № 37 за 2009 р. і №104 за 2010 р.). Хочеться зазначити, що перемога цієї картини була закономірною ще й через те, що «Щастя моє» концентровано втілило загальну тенденцію конкурсу до жорстких драм, до зображення граничних ситуацій і героїв, змушених робити трагічний вибір між власним та чужим життям. Сорокову «Молодість» можна вважати вдалою саме з цих двох причин: тут, як у найбільш вагомих міжнародних кінофорумах, з’явилася внутрішня архітектура головного конкурсу, що дозволяє окреслювати і навіть певним чином визначати основні тенденції кінопроцесу; а друга причина — найяскравіше настрій конкурсу втілив саме український фільм.
Зрештою, «Молодість» виросла у зрілий фестиваль європейського класу. Що ж до молодих режисерів, то вони, остаточно відкинувши постмодерністський імморалізм, вважають за потрібне взяти на себе всю несправедливість життя. Ця нова небайдужа кінематографія дивиться на світ без посмішки — але все ж прагне зробити його кращим.
