Службовий вхід старої будівлі Театру «Майстерня Петра Фоменка» переходить у коридор-курилку, курилка — в Малу сцену. Театр на гастролях у Єревані; Фоменко не поїхав. Йому б там із «великими хлопцями» приймати палкі південні овації, а він лишився тут, із «молодшими».
Його нові учні позначені словом «стажисти». Рік тому, підтверджуючи статус театру-майстерні, Фоменко з восьмиста дипломованих артистів, що злетілися на вогонь його слави, відібрав сімнадцять, пише www.novayagazeta.ru. (друкується зі скороченнями). З ними почав репетирувати «Казки Арденнського лісу». Автор опусу позначений нахабно — ШексКім: пів-Шекспіра, цілий Кім. Наш сучасник убезпечив себе відразу двома шарами жанрових позначень: «репетиція за сюжетом п’єси Шекспіра «Як вам це сподобається», а також «утопія, вампука й мелодрама, живі картини зі співом і балетом».
П’єса про любов. Любов у траві, на лузі, в лісових хащах Арденн — до свободи, до мандрів, до життя. До жінки, зрештою. Мудрий ідеалізм і філософський гумор Шекспіра Юлій Кім перетворив на романтичну казку, насичену веселою іронією. Як не дивно, найбільш шекспірівське в ній — куплети, хоча вони точно не мають жодного стосунку до першоджерела. За чутками, сам Петро Наумович доповнював і правив текст. У позаминулому сторіччі про нього сказали б: «славная вещица». Витончений, легкий, музичний текст-полігон для артистів-стажистів, що мобілізує всі вимоги професії. А для Фоменка — робота, яка відсунула «Фауста» й зусилля з обживання нового дому, — ще одна репетиція. Час дії: переддень випуску.
ПРЕДСТАВЛЕННЯ ГЕРОЯ
Сива грива, надзвичайно проникливі очі й відчуття незримої стіни, що захищає його. Життя чітко ділиться на дві частини: в першій Петро Фоменко «подавав надії», вражав, зачаровував, працював серед гір, одна з яких називалася Акімов, інша — Товстоногов, третя — Ефрос... У другій — він одразу ніби піднісся на безшумному ліфті, сам став вершиною. І відтепер височить самотньо.
Поза очі його — хто ніжно, хто в’їдливо — кличуть Фомою. Апостол, як відомо, був невірним. І Петро Наумович вірний на світі небагато чому — сцені, пристрасті пізнання, розуміння. І учням — доки вони визнають себе такими.
Капризний, підозріливий, віроломний. Щедрий, азартний, таємничий. Фоменко може багато що собі дозволити. А дозволяє головне — розкіш залишатися самим собою, зі своїми помилками, втомою, сумнівами, романтичним цинізмом, чорною меланхолією, досвідом і даром.
ДРУГА СПРОБА
Фоменко репетирує вимотуюче, скандально, пристрасно. Починає у чорному настрої, закінчує у світлому. Працює без перерви багато годин поспіль, замість їжі курячи одну сигарету за іншою. Незважаючи на три інфаркти.
Жоден день із Фоменком не схожий на інший. Виглядає це приблизно так.
П.Н. (входячи риссю, з тремтінням роздратування): Немає більше часу!!! У нас хоспис якийсь із театральним ухилом. Почнімо, благословившися!
П.Н. (впливаючи добросердо: блуза, шарф): Від репетиції ще жодна вистава кращою не ставала, як казала Тетяна Іванівна Пельтцер. Та все ж почнімо.
П.Н. (обкутаний клубами диму, стримуючи лють): Як ви вважаєте, можна обісратися і зберегти гідність?!
П.Н. (з’являючись раптово, знаменитим своїм ледве чутним, голосом, що задихається): Зберіться. Зосередьтеся. Пропоную взяти перший акт.
П.Н. (настроєний гумористично): Мені спокою не дає цей смажений олень. У нас же на нього — два склади. Це ж мужність треба мати — оббілувати пару артисток... Поїхали!
ЛЮБОВНА СЦЕНА
«...А вас, наверное, сама судьба прислала в этот день: у нас пустует роль столба, а вы же здоровый пень! ...Эгей, синьоры к нам! Эгей, синьоры, к нам, сюда! И кто из вас герой! И кто из вас лакей! И кто из вас герой-лакей — укажем без труда!»
Школа Фоменка, крім того, культура слів, їхнє зчеплення, інтонування і — дуже істотно — вимова. Мені здається, він потай упевнений: невербальний театр винайшли ідіоти, що не вміють розмовляти.
П.Н.: Мене непокоїть така проста, але важлива річ, як слова. Коли вони виражають суть, а коли слугують тому, щоб її сховати. Арденнський ліс повний надій, потім вони стануть ілюзіями, це треба віднайти через вірш...
У наш час фальші зі словом поводяться паскудно. Сьогодні в нас репетиція для слів! Ми їх привласнюємо, проте відчуття цілого поки що не виникає! Я все думаю, як це було у Мольєра... Адже яке почуття до артиста, коли він виразний! Говоріть: «ястВ!» «ЧелюсТЬ!» «Не рано ЛЬ!» Поговорімо про дивацтва любові! (у простір, не без провокації): ніхто не пам’ятає, чиє це?
З рядів: Треба в інтернеті подивитися...
П.Н.: З інтернетом у театр не грають.
...Якщо ми хочемо, щоб був звук — шукайте тишу. Знайшли тишу — можемо звучати. Знайшли темряву — можемо шукати світло. Хоч у театрі непроглядну темряву знайти завжди важко. Артикуляція! Звуки відпрацьовуються. Чим тихiше — тим голосніша артикуляція!
Поряд зі мною чийсь телефон безшумно набухає кольором, і його хазяїн веде розмову точно, як велить майстер, практично без звуку...
П.Н.: Чим більше під сурдинку, тим виразніше працює мовний апарат.
...Щось із гуркотом падає й котиться.
— Пом’ялася? Це сурдинка?!
Регіт, загальна какофонія.
Діалог начальника охорони, потенційного вбивці, та героя-коханця.
— ...Тобто я припускаю, — питає артист, — що його можуть перемогти?
— Так, усіх можуть перемогти! Згодом, — зазначає П.Н. і з огидою примружується на інструмент. — Дуже голосно звучить клавесин, як би заглушити?!
З-за лаштунків волочать байку, кутають деку.
П.Н.: Була така найкраща клавесиністка у світі Єва Ландовська — не чули? Тепер вихід вільнодумця — блазень хоче брати участь у всенародному тріумфуванні з приводу нової влади: чим вульгарніше, тим цікавіше. Саме те, що ми зараз довкола спостерігаємо.
Небезпечно бути народним улюбленцем, народ калічить, народ — поняття нечітке. Зараз блазень — володар Всесвіту, духовний наставник людства: «Вот я бумагу достаю, закон всеобщий создаю! О праве на счастье, о жизни блаженной!», а зіпхнутий із сідала, візьми ковпак і вшивайся, вали на місце! Дімо, підігни ноги, ніби тебе підбили! Тут треба знайти точний психологічний жест.
Фоменко показує, як треба відступати, виставивши руки, мов утримуючи, мов вибачаючись. На обличчі його з’являється невимовно юродивий вираз, в очах промайнули навперемінки переляк, лукавство, страх, глум, підробна смиренність: «І раптом пукнув — тоді злякався! У блазнів із мольєрівських часів було друге за виразністю місце після обличчя. Скільки копняків вони отримували на сцені!»
Звісно, кожен хоче зіграти щось поважне. Пам’ятаєте легенду про актора? Ймовірно, про Кіна? Він грав найважливіші чоловічі ролі, грав геніально, і сама королева просила його приходити до неї вночі то в ролі Отелло, то в ролі Гамлета. На ранок дякувала йому й казала: було божественно. Якось попросила: «А сьогодні, містере Кін, прийдіть у ролі самого себе!» — «Не можу, мадам!» — «Чому?!» — «Я — імпотент».
...Наприкінці репетиції виникають вири стосунків, діалогів, рухів. Фоменко зосереджений тільки на сцені.
— Друзі мої, зараз у вас відповідальність лише одне перед одним, але в театрі так не буде. Фіксуєте ви погано!
...Мене зі студії МХАТ вибили, але я застав останні дні мхатівського ансамблю, хоча «Три сестри» були двохсотпудові. А сьогодні репертуарний театр уже непоправно занурився в соляну кислоту антрепризи.
Зненацька люто обертається у бік тих, хто відволікся на балачки: «Я вам заважаю?! Є артисти, які знемагають ще до початку репетиції.
І не треба існувати на сцені за принципом: моя черга — твоя черга: слухати й чути, дивитися й бачити, торкатися й відчувати, адже в артиста почуття безперервні! Не бійтеся грати — не награвши, не зігрієшся, як казали в поганих театрах.
— Поза! — командував Мольєр. І всі прибирали пози».
Любовна сцена у траві. Дмитро Смирнов і Моніка Санторо, Олівер і Селія.
П.Н.: Чому ви так розмовляєте, наче прожили вже років із п’ять, вичерпавши всі можливості шлюбу. Моніко, чому пауза?!
Моніка, викладачка з Університету Урбіно (виглядає часом мадонною, часом — сільською «училкою»), жваво: «Я італійською собі перекладаю!»
Регіт.
П.Н. (ховаючи усмішку): Часто людина протягом одного слова змінює його з точністю до навпаки: «НЕ-НА-ВИ-ДЖУУ!» (показує, опускаючи голос до фіналу). Ти можеш узяти флейту! Пікколо!
Моніка грає, виникає певний нюанс фривольної витонченості.
П.Н.: Ти на ковзанах катаєшся? Зроби пірует!
— Погано катаюся!
П.Н.: Тоді грай добре! Знаєш, як казали в єврейських сім’ях: якщо дитина вчиться погано, нехай хоч би харчується добре!
Дуже переконливо чухається об колону.
— Твій вихід, Женю, поводир уваги й нашого сприйняття! Переведи жест у потягування, ваше покоління краще в русі, ніж усі попередні. Спробуй складати вірші — будь співавтором...
Жак, Євген Коряковський, філософ і меланхолік, — ще один кандидат на роль героя-коханця, вмивається, щедро черпаючи воду з мідного таза; заливає і парочку, що лежить «на лузі», й перший ряд «партеру», наспівуючи: «Моя юдоль то смех, то боль, хотя не все равно ль?!»
П.Н.: Перспективу тягни! Тут його апарат Усесвіту — весь світ — театр, блядський, але театр! У Олексія Миколайовича Толстого є повість «Рукопис, знайдений під ліжком». Вона починається так: «Живеш і дивуєшся, яка сволота люди!!» Колишній герцог і Жак, лицедій і людина Всесвіту, актор і метафізик, їхні відкриття зливаються, таке цікаве це взаємне розкриття вільних людей...
ТРЕТЯ СПРОБА
Репліка Жака «...ногтями бы содрал с живых существ тупую скорлупу самовдовольства!» дивним чином співпадає з фоменковським імперативом у професії — здерти з артиста шкаралупу штампів, відняти в нього звичні інстинкти й наділити новими. Костянтин Райкін, із яким він поставив одну з кращих своїх вистав «Прекрасний рогоносець» за Кроммелінком, розповідав: кожну сцену Фоменко спершу так окуповує своїм показом, своєю заразливістю, що нічиїй особистості ніби не лишається місця. Нинішні репетиції йдуть так само: блудника й ката, соромливу діву та блазня — все П.Н. показує сам. Він виховує собою — своїми реакціями, репризами, незрівнянною освіченістю, похмурими й жартівливими історіями та показом, показом, показом.
Чим він, по суті, займається останню чверть сторіччя? Час, коли його дивна, ухильна, така, що мовби розтікається, та завжди повна шаленої енергії особистість почала задавати тон російській сцені? Час, коли його досвід, зібраний у збільшувальне скло дару, став пропалювати та плавити рутинну тканину театру?
З кожною новою виставою він піддається старій спокусі — надати всьому складному художню ясність. Наростити на місці опіку речовину чарів. Затвердити свою утопію — торжества мистецтва над життям.
ДОСЬЄ: Петро ФОМЕНКО
Посада: штатний геній російської сцени.
Роль: художній керівник Театру «Майстерня Петра Фоменка».
Робота: створення шедеврів. Серед них — фільми «На все життя» і «Майже смішна історія», вистави «Смерть Тарєлкіна», «Старий Новий рік», «Без провини винні», «Прекрасний рогоносець», «Три сестри», «Війна і мир», «Одне абсолютно щасливе село»...
Поведінка: тихе, цілковите лідерство.
Характер: важкий.
Функція: звеличувати тих, хто поряд і довкола...
