Не всі, звичайно, і не скрізь. Власне я про кіноспільноту — це в ній поволі оселяється острах.
ПРИГОДИ НАЙВАЖЛИВІШОГО З МИСТЕЦТВ
Ще недавно у це було важко повірити: вже хто-хто, а кінематографісти з владою були «на ти», ще від рубежа 1980—1990-х. Це не завадило державним мужам опустити кінематограф замало не на нульовий рівень державної підтримки, у 90-ті та «нульові». Одначе ж упродовж останнього десятиліття кіно, кіновиробництво стрімко набирало обертів — передусім завдяки підтримці держави. Понад те, у 2019—2020-х роках означився й інтерес публіки до нового вітчизняного кіно...
І тут одразу два повороти. Перший пов’язаний із зміною влади після останніх президентських виборів. Причому та зміна відбулася саме завдяки кіно: як відомо, усе було спершу промодельовано у телесеріалі «Слуга народу», а потім, опісля тривалих гіпнотичних дій, трапився виборчий тріумф. Окрім усього, на державній горі опинились люди, які займались кіно, бодай і телевізійним. Свої прийшли, отже подальша підтримка галузі є гарантованою — таким було відчуття.
Перші сумніви щодо «своїх» з’явились ще у 2019-му, коли з уст новоспеченого міністра культури Володимира Бородянського пролунали заклики до певних видозмін у державній політиці щодо кіно. Правда, ця платівка грала недовго...
У тому ж 2019 році зі своєї посади пішов очільник Держкіно Пилип Іллєнко, який заслужив на повагу кінематографічної спільноти цілеспрямованістю своїх зусиль задля позитивних, і навіть суперпозитивних трансформацій українського кіно. Заходились обирати нового голову, згідно процедури, визначеної законодавством. І тут поза конкуренцією виявилась Юлія Синкевич, продюсер, керівник Одеського міжнародного кінофестивалю — вона єдина витримала усю відбіркову дистанцію, дійшовши до фіналу.
І тут трапилось несподіване: Синькевич просто вказали на двері, без якихось серйозних і зрозумілих аргументів. Утім одне було зрозумілим: вона не влаштовує когось із тих, хто знаходиться на тій самій піднебесній державній горі. Протести кінематографічної спільноти (а вона була єдина у своїй підтримці Юлії) не подіяли. Чому саме, випрозорилось уже у 2020-му.
Саме тоді, з рік тому, з’являється та, що влаштовує «гору», — Марина Кудерчук. Чий кінематографічний стаж обраховується аж одним роком директорування у запорозькому кінотеатрі імені О.Довженка. Цього виявилось досить, щоби за доволі непрозорих обставин призначити її головою Держкіно України.
Задум, наскільки я можу його збагнути, полягав у вкиданні в кінематографічне середовище людини зі сторони. Бо ж «свій» не змінить «своїх». Тут чужий потрібен... От він, чи то пак вона, і прийшов / прийшла. Тут кінематографістам належало покласти хрест святий на груди своя і своїх і подякувати «горі» за мудре рішення.
Аж тут з підозрілою синхронністю жахнув коронавірус. І почалося...
ГЛУХОНІМА КОМУНІКАЦІЯ
Кудерчук одразу виявила свій державницький інстинкт, заявивши, що гроші тре’ витрачати не на кіно, а спрямувати на будівництво лікарень. Потому стала придивлятись до статей витрат і, о жах, виявила непомірні витрати на Національний центр Олександра Довженка, себто архіву ігрового кіно (його очільника, Івана Козленка, Кудерчук не полюбить, і сильно). Архів кілька місяців узагалі сидів на мілині, його працівники навіть не отримували заробітну плату. Добре, що новий міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко ситуацію виправив й архів повернувся до звичного укладу життя...
Опісля таких цікавих заяв і дій Спілка кінематографістів вирішила ближче познайомитись з головою Держкіно і запросила її на зустріч з кіномитцями. Ця вікопомна подія описувалась вже не раз, нагадаю тільки, що вже на 10-й хвилині цієї зустрічі пані Кудерчук «во гнєвє» залишила Будинок кіно. З рівноваги її вивів уже перший виступ — Ганна Чміль. Керівниця, ще донедавна, кінематографа, яка доклала чимало зусиль для облаштування Довженко-центру, у найлагіднішому режимі мовлення уклінно (саме так!) просила не руйнувати архів, який набрав доброї ходи... І навіть такої ласкавості виявилось не досить.
Опісля цього кінематографісти і звернулись до Президента України з вимогою щодо звільнення занадто зманіженої пані. У відповідь — глухе мовчання. За півроку потому, опісля нових скандалів (передусім у проведенні конкурсу фільмових проєктів) кінематографісти знову звертаються до Володимира Зеленського. Жодної відповіді.
До речі, це теж характерна деталь: нинішні можновладці багато говорять про важливість комунікації між владою і суспільством, одначе ж на практиці можливостей у суспільства скомунікуватись з владою все менше. Комунікація практично одностороння. Часто-густо влада вдає із себе глухонімого персонажа. Міністр Ткаченко — один із небагатьох винятків. А в цілому — отак: калатайте, пані і панове, у рейку, Бог у поміч, тільки у нас щось зі слухом, звиняйте.
НОВІ НЕПРОТИВЛЕНЦІ
І от тепер нові сюжети підкинула нам влада, яка живе у смартфоні, звідки видлубати її — непростий, а частіше і непосильний клопіт. Надійшов час обрати нову Раду з державної підтримки кінематографа — повноваження дотеперішньої спливає у березні цього року. Ту саму Раду, яка і є основним інструментом реалізації державної політики у сфері кінематографа. Бо куди і на що розподіляються бюджетні гроші вирішує саме вона. Вона ж визначає і напрямки розвитку галузі, точніше її підтримки.
Крім того, Рада утворює експертні комісії, які і рекомендують Раді фільмові, і не тільки, проєкти, які найбільш бажані з огляду на їх професійний та власне мистецький рівень. Тут, правду кажучи, не все було добре — і з самими експертами (незрідка до їх числа потрапляли доволі загадкові люди), і з їхніми рекомендаціями (скандали з підсумками останніх пітчингів, вони ж конкурси, багато в чому пояснюються саме цим).
У складі поки що чинної Ради — поважані в кіно люди, очолювані відомим режисером і продюсером Андрієм Дончиком. З Кудерчук у них взаємини були непростими. Мабуть, очільниця Держкіно бажала би покладистіших персонажів. Це версія, звичайно, але останні події її підтверджують.
Які саме події? Щоби обрати новий склад Ради з державної підтримки кінематографа належить сформувати конкурсну комісію. Громадські організації подали свої кандидатури. Назву тільки деякі: режисер Олег Сенцов, керівник Тернопольської кінокомісії Леонід Бицюра, продюсер Ігор Савиченко, гендиректор Довженко-центру Іван Козленко, голова Української кіноакадемії Анна Мачух, згадувана вище продюсер Юлія Синькевич, Жанна Максименко-Довгич, голова Української гільдії режисерів, режисерка і продюсерка Валерія Сочивець...
Жоден з них не потрапив до складу конкурсної комісії (у ній ще пані Кудерчук і перший заступник міністра культури та інформполітики Ростислав Карандєєв, щодо них претензій немає, це місця представників влади; йдеться про презентантів громади). Окрім продюсера Сергія Лавренюка, решта люди, у незалежності яких є підстави сумніватися. А ще — жодного представника власне творчих професій. Оце вам і уся «комунікація» з громадою.
Скажуть: чому ж обов’язково сумніватися? Одначе у середовищі кінематографістів саме до них і є недовіра. Відтак одразу після з’яви списку конкурсної комісії громада, виникло бажання виступити із відповідною протестною заявою. Кілька днів обговорювався її текст...
І що? А нічого, заяви не буде. Гору взяли голоси обережних людей: мовляв, проти лому прийому немає. Та й не почують вони нас, знову почуємось опльованими. І це голоси ще молодих кінематографістів.
Ну, почулися. Подальший сценарій є загалом зрозумілим (буду радий помилитись, тільки ж навряд очікуються дива). Громада знову висуне до Ради найавторитеніших і найповажаніших, а конкурсна комісія обере тих, кого «треба».
Треба тим, хто там, «нагорі». Хто вже обрав пані Кудерчук (один із нардепів сказав мені: «ви наївні, вона належить до недорканних!». І ткнув пальцем вгору). А тепер оберуть тих, хто буде милим її серцю, і не дратуватиме її «безглуздими» забаганками зберегти, скажімо, архів (до речі, термін перебування Івана Козленка на посаді гендиректора Довженко-центру спливає з пару місяців і неважко спрогнозувати, що з його перепризначенням будуть проблеми).
Може я помиляюсь, але найприкрішим у цій ситуації є з’ява нових «обережних», а власне боязких людей серед кінематографістів. Це ті, хто вирішив: з владою можна тільки «за шерстю», тільки «непротівлєнієм» злу. Не дратувати дракона, а то мало що?
Це початок того, що матиме, у разі продовження, надто печальний фінал. Читаю щойно видані щоденникові записи знаменитої художниці Тетяни Яблонської. Навіть у неї «в самій-самій глибині душі жило це почуття страху». Той страх не убив в ній митця, але щось таке підточив. А скількох убив, просто знищив.
Ох, краще не починати йти стежкою страху, краще не починати...
