Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі черговий матеріал у рубриці, що почали торік. Вона присвячена 75-річчю Національного театру ім. І.Франка, що буде відзначатися 25 березня.
Наталю Ужвій недарма називали поетесою української сцени. Іконописне обличчя з великими блакитними очима, трохи наспівна вимова з ледь потягнутими голосними, ставна постать зі «струною в спині», пластичні, наче перетікаючи рухи, навіть коли вони швидкі — поетичною була вся природа цієї артистичної волинянки.
І саме — зовнішність охоче використовували режисери театру та кіно. Чимало «страждаючих героїнь» переконливо зіграла-проплакала-проскиглила актриса — і Євдокію Козлову та Олену Костюк у фільмах «Виборзька сторона» та «Райдуга», й Анну Задорожну в «Украденому щасті» І. Франка, й Софію Коломійцеву в «Останніх» М. Горького, й Раневську у «Вишневім саду» А. Чехова.
Та не все так просто у феномені акторського таланту Наталі Ужвій. Бо її внутрішнє єство було дещо іншим. У цьому янголятку нуртували бісики, вирували сильні емоції, буяв темперамент і бриніла шалена воля. Можливо, саме тому Ужвій «купалась» у ролях гостро характерних, яскравих, іскрометних — Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра), Наталка Ковшик («Калиновий гай» О. Корнійчука), Філумена Мартурано («Філумена Мартурано» Е. де Філіппо).
Цей контраст внутрішнього («характерного») єства і зовнішньої («лірико-поетичної» природи актриси за умови їхньої гармонійної рівноваги, якій сприяли розумні режисери та чуйні партнери, підносив Ужвій до акторських шедеврів, до глядацького успіху і слави. Тоді її лірична поетичність пом’якшувала «залізність» образів комісара Оксани («Загибель ескадри»), однолінійність архітектора Ліди («Платон Кречет») у п’єсах О. Корнійчука, революційну затятість Любові Ярової в однойменній п’єсі К. Треньова.
І навпаки, внутрішня вулканічність, міцний стрижень духу артистки надавав багатогранності особистостям надто «сусальних», мелодраматичних героїнь, зіграних Ужвій у п’єсах М. Зарудного, О. Левади, К. Симонова, О. Островського, М. Старицького.
Ця внутрішня сила не раз допомагала Наталі Михайлівні вистояти в екстремальних сценічних і життєвих ситуаціях. Так першою роллю Ужвій на сцені Театру ім. І. Франка, куди вона у 1936 році урядовим розпорядженням була переведена з ідеологічно розгромленого Харківського театру «Березіль», стала іспанська королева Єлизавета в трагедії Ф. Шіллера «Дон Карлос». Відповідальна, складна робота, пишний костюм, кучерява перука з капелюшком і страусовим пером... Стрімко пішла завіса й важкою хвилею здерла з голови королеви — Ужвій, що сиділа у кріслі на першому плані, капелюх разом із перукою. Актриса постала перед публікою голомозою — власне волосся у Наталі Михайлівни було тонким, шовковим і нерясним, ще й затягнутим під перуку спеціальним очіпком. Зал ахнув. Завісу закрили. Убір актриси відновили і все почали спочатку. Успіх прем’єри і актриси був великим.
Значно серйозніше випробування гідно подолала славетна актриса майже через двадцять років, коли за кілька днів по смерті дорослого сина, красеня-студента, талановитого Михася, мала грати Кручиніну у виставі «Без вини винні». За сюжетом п’єси О. Островського її героїня, впевнена у смерті маленького сина, зустрічає його дорослим і вони щасливо єднаються. Того вечора виставу прийшло дивитися багато ласих на сенсацію глядачів, знаючи про горе актриси. Але Ужвій зіграла блискуче. А чого це коштувало Наталі Михайлівні знала тільки вона і кілька найближчих друзів.
Складних житейських ситуацій було в житті Ужвій чимало. І не варто порпатися в них, бо кожна людина має право на недоторканність свого інтимного «я». Хоча одну доведеться згадати, бо вона широко відома громадськості та важким каменем лягла на ім’я Н. М. Ужвій. Йдеться про зречення артисткою свого творчого вчителя Леся Курбаса, коли його було затавровано як ворога народу. Свідки твердять, що Ужвій тоді зі сльозами ентузіазму ганила режисера- «формаліста». І донині це ставлять їй на карб деякі сучасні надто принципові апологети Курбаса.
А я пробую уявити собі ту осінь 70-річної давнини, намагаюсь зрозуміти підстави цього, і справді не найкращого вчинку Наталі Михайлівни. Отже, конкретна життєва ситуація. Політична атмосфера 1934 року дихає репресіями, тюрмами, Соловками, смертю. Курбаса не врятувати — це ясно. Ужвій — провідна актриса його театру, влада чекає від неї відповідного слова. На захист Леся Степановича з усієї великої трупи «Березоля» встало лише троє — корифей українського театру благородний Іван Мар’яненко, який уже нічого не боявся, його життя котилось «із ярмарку», та два молодих «півники», актор Роман Черкашин і режисер Борис Балабан, якого так і прозивали в театрі «Петя» за бойовиту півникову вдачу. Всі троє мужчини. За сім’ю, дітей, побут не відповідальні. А в Наталі Михайлівни на руках маленький син і нікого за спиною, щоб захистити. Шлюб із батьком Михася, футуристом Михайлом Семенком, розпався, та й над поетом уже збирались кадебістські хмари. Сестри Оксана, Тетяна, інша рідня опинилися за кордоном, у Західній Україні (а в анкеті стоїть погрозливе запитання «Чи є родичі за кордоном?»). Врешті, вона просто самотня жінка з дитиною, а ситуація така грізна, така страшна...
Не нам їх судити, наших старших. Ми тоді не жили й того тотального страху не знали. Врешті, навіть апостоли зрікалися Учителя ще до третіх півнів. Наталю Михайлівну не простила дружина Курбаса, Валентина Чистякова — її можна зрозуміти. Та у Валентини Миколаївни не було дітей...
Через багато років, коли зник той суспільний страх, Н. Ужвій написала у своїй анкеті-біографії для Театрального музею ім. О. Бахрушина (Москва): «Лесь Курбас і Гнат Юра — це основа моїх знань, моєї майстерності». Гадаю, що в цих словах зріла актриса, що перестраждала ту давню свою вину, була щира.
А тоді від Наталі Михайлівни дехто відсахнувся, а хтось і не полишив її. Не відвернулася від Ужвій сім’я Амвросія Бучми, її багаторічного партнера, якому не довелось бути присутнім при трагічній розправі над Курбасом, але який при тому не втратив поваги В. Чистякової. З Бучмою Ужвій грала провідні ролі й у театрі «Березіль» (а тьотю Мотю в «Мині Мазайлі» М. Куліша вони грали по черзі), й у Театрі ім. І. Франка. Вона була йому на сцені дружиною, коханою, нареченою, бойовим товаришем, ворогом, навіть дочкою. Вони так добре партнерствували на сцені, що дехто з глядачів вважав їх і в приватному житті подружжям.
Та родинне щастя забезпечив Наталі Михайлівні Євген Порфирович Пономаренко. Молодший за Ужвій на десять років, Євген Порфирович полонив її серце й дуже красивим романтичним упаданням за нею, і сюжетною колізією першої для них обох вистави на франківській сцені — шіллерівські королева Єлизавета та принц дон Карлос кохали одне одного... Пономаренко оточив кохану «ракушечку» великою доброю сім’єю. Пам’ятаю, після війни, у Києві Ужвії — Пономаренки були сусідами сім’ї мого діда, Амвросія Бучми на Володимирській, № 14. У квартирі № 4 жили Наталя Михайлівна з Михасем і Євгеном Порфировичем, його сестра Людочка, артистка балету Театру ім. І. Франка та його батьки — Марія Василівна (вела господарство) і Порфирій Савич. Старший Пономаренко, бухгалтер, іще замолоду дружив із іншим бухгалтером, Юрієм Шоміним, згодом видатним актором Шумським. Тож не без впливу Шумського та рідної тітки, актриси-аматорки, діти Пономаренки подалися на сцену. Після війни в Театрі ім. І. Франка деякий час працював актором і брат Євгена Анатолій. Згодом він довго й успішно виступав у Чернівецькому театрі.
Дім Ужвій — Пономаренків був гостинним, відкритим. Там мені дозволяли гортати шекспірівські томи, Брокгауза і Ефрона. А Євген Порфирович любив дивувати гостей «світлофором» настояних власноруч горілок: червоною (на калгані), зеленою (на звіробої), жовтою (на їх суміші), а також іншими кольорами. Хоча сам алкоголем не зловживав.
Актором Є. Пономаренко був різностороннім. Героїко-романтичним — пристрасний дон Карлос (однойменна п’єса Ф. Шіллера), мужній Олег Кошовий («Молода гвардія» за О. Фадєєвим), глибокий Тарас Шевченко («Петербурзька осінь» О. Ільченка), чарівний Клавдіо («Багато галасу даремно» В. Шекспіра), закоханий художник Верба («Калиновий гай» О. Корнійчука). І в той же час він міг бути гостро-характерним, нищівним у сатирі — і пурхавка Хлєстаков («Ревізор» М. Гоголя), слимак Дергачов («Остання жертва» О .Островського). Мав великі виразні світлі очі та гарний співучий голос, що так звабливо звучав у пісні «Скажите, девушки, подружке вашей», яку Доменіко Соріано-Пономаренко співав у «Філумені Мартурано». Розмовний голос Євгена Порфировича був дзвінкий, дещо плаский, але з багатими модуляціями, що, в поєднанні з худорлявою невисокою постаттю, дозволяло артисту довгий час грати хлопчиків і юнаків — гімназист Петро («Останні» М. Горького), «вічний» студент Петя Трофімов («Вишневий сад» А. Чехова), молодий шахтар Трохим Голуб («Макар Діброва» О. Корнійчука), підліток Дмитрик («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького). До речі, у тій трагічній виставі «Без вини винні», коли Ужвій грала Кручиніну після смерті Михася, саме Пономаренко грав Незнамова, її віднайденого сина. Як часто й у реальному житті в жінок домішується почуття материнства до коханого... Через той чарівний голос Пономаренка, його людську привабливість і випромінювання доброзичливості я і закохалась у «Женана» першим коханням у віці трьох років.
Нажаль, Театр ім. І. Франка далеко не завжди уважно ставився до старості своїх зірок. Відомі гіркі прецеденти щодо завчасності проводів їх на пенсію. Не уникла цього й Наталя Михайлівна, випроваджена з театру прагматичним молодим директором комсомольського гарту. Тоді Наталя Михайлівна, мешкаючи вже на Ольгінській, гуляла у скверику перед театром, заклавши руки за спину і намотуючи кола, наче в’язень на прогулянці. Врешті, вона повернулась на сцену, її творча енергія здавалась невичерпною.
Як на мене, то найсильнішими роботами Ужвій із тих, які мені довелось бачити, були вогниста Філумена Мартурано з бринінням арфи в душі та сувора башкірка Танкабіке, старшина роду, охоронниця традицій, «кам’яна баба» дикого степу, чиє крижане серце розтопилося силою кохання юних нащадків. У цій трагедійній ролі («В ніч місячного затемнення» М. Каріма) Ужвій позбулась звичної ліричної поетичності й піднялася до крупних, сильних почуттів, до трагічного зламу особистості героїні. «Суворіше, жорстокіше, — вимагав від актриси на репетиціях режисер Сергій Сміян. — М’якість, співучість — ваша сутність. Переборюйте її!». Ужвій переборола.
Чи були в Наталі Михайлівни та Євгена Порфировича акторські невдачі, «прохідні» ролі? Звісно, були. Провалом 35-річної Ужвій вважають роль 15-річної дівчинки Маклени Граси з однойменної п’єси М. Куліша в театрі «Березіль». Хтось каже, що Пономаренко в ролі Хлєстакова зловживав дешевим комікуванням. Обоє вони дуетом «переплакали» подружжя Куперів («Поступися місцем завтрашньому дню» В. Дельмар). Ну, і що? Акторський шлях тернистий. У ньому так багато залежить від режисера, від драматургічного матеріалу, навіть від особистого настрою та й погоди.
А вони — Ужвій і Пономаренко — все одно лишаються легендами української сцени. Народними артистами. Лауреатами державних премій. А Наталя Михайлівна ще й першою в Україні актрисою Героєм Соціалістичної праці (1974), багаторічним Головою Українського театрального товариства (тепер Спілка театральних діячів). Нині ім’я Н. М. Ужвій носить започаткований нею Будинок ветеранів сцени у Пущі-Водиці та вулиця у Києві. Обоє вони — улюбленці публіки, шановані люди...
І от біжу я колись на денний перегляд у Театр ім. І. Франка, народ суне хвилею у двері, а збоку стоять вони удвох самотою — Наташа і Женя — й ніхто до них не підходить, не звертає уваги. Гірко. Страшно. Наступного дня я схопила квіти й напросилась до тьоті Наташі в гості. Посиділи, побалакали про те, про се. Тоді якраз ішли репетиції «Ретро». Прощаюсь. І раптом: «А чого ти приходила? Тобі щось треба? Чим допоможу?» Ужвій звикла, що «просто так» до неї не ходили, всім чогось було від неї треба...
Спекотного липня 1986 року Наталя Михайлівна, хвора на рак, передзвонила всім друзям і добрим знайомим — попрощалася перед далекою дорогою туди, звідки ще ніхто не повертався. Євген Порфирович пережив її на вісім років. Впорядкував родинний архів і помер теж від раку, додавши до нього інсульт.
А мистецька ниточка Ужвій — Пономаренко тягнеться в сьогодення. Вивчилась у мене на курсі Наталя, дочка Анатолія Пономаренка, племінниця Ужвій, стала театрознавцем із хорошим смаком і глибоким розумінням творчого процесу, керує літературно-драматичною частиною Театру ім. І. Франка, заслужений діяч мистецтв України. Її чоловік В’ячеслав Добринін — актор Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. І от цього, ювілейного, сезону дебютувала на франківській сцені актриса Настя Добриніна, їхня дочка, — онука, франківських корифеїв. «Доброї роботи!» — казав Лесь Курбас.
