Він успішно поєднує, на перший погляд, непоєднувані напрямки: від класицизму до авангарду. Співпрацюючи з симфонічним оркестром Вірменії, Арцруні представив вокально-інструментальний цикл «Комітас. Десять Одкровень», написаний за мотивами віршів великого вірменського композитора Комітаса — засновника сучасної вірменської музичної традиції. Оскільки нині Вірменія переходить на Болонську систему освіти, переглядається й підхід до вивчення музики (зараз її вивчають із четвертого по сьомий клас. Шкільна програма складена з національної музики, класиків року, наприклад, Beatlеs, сучасної рок-культури. «Комітас. Десять Одкровень» Арцруні теж увійшов у шкільну програму).
Ваан Арцруні — нащадок давньої вірменської династії Арцрунідів. Він народився 1965 року в Єревані. Свою музичну кар’єру він почав у юному віці, під час навчання у медичному інституті (його предки були медиками). Закінчивши ВНЗ, він вступив до музичної консерваторії — музика стала сенсом його життя. За цей час він опанував кілька музичних жанрів, реалізував чимало проектів. Один із них — прогресивний вірменський рок-гурт Artsruni Project, із якою він домігся міжнародного успіху. Музикант гастролював у багатьох країнах, записав сім альбомів, які отримали високу оцінку критиків. А за аранжування та запис асірійських духовних співів, композитор отримав буллу та апостольське благословення Патріарха-Каталікоса Асірійської Церкви Сходу.
— Як часто ваш гурт запрошують на фестивалі?
— Ми часто їздимо з концертами у Європу, США. Утім, це частіше пов’язане з вірменською діаспорою, яка має свої культурні інституції майже у кожній країні. Пропозиції взяти участь у фестивалях були, особливо після випуску наших двох дисків у Франції під лейблом Musea Records.
Вірменія далека від Європи, а щоб узяти участь у фестивалі за кордоном, треба подолати фінансові проблеми, які практично не вирішуються. Тому ми й не проявляємо активність. У вас, якщо музичний колектив виїжджає на фестиваль, шукається спонсор чи хоча б зацікавиться міністерство культури, бо це — імідж країни, а у нас такого немає, держава взагалі ні при чому...
— Чи привозять до Вірменії світових знаменитостей на кшталт Пола Маккартні?
— Так, привозять, але переважно це джазова та академічна музика. У нас був Чік Кореа, джазовий склад «Earth, Wind and Fire», «NY voiсes» та багато інших. Пройшов грандіозний концерт Ал Ді Меоли на площі Республіки. У радянські часи через зв’язки з діаспорою Вірменія була мостом між Заходом та СРСР. Скажімо, як тільки випускався «Білий альбом» Beatles, через тиждень він з’являвся в Єревані. Інтерес до рок-музики тут був тотальним, навіть у дворовому середовищі було гарним тоном мати платівку Deep Purple чи Led Zeppelin. За останні 20 років цей інтерес звівся до нуля, бо ціле покоління рок-музикантів залишило країну, а вони мали б сформувати відповідне культурне середовище. Нинішнім професійним рок-музикантам треба починати з нуля: успіх за кордоном — це успіх за кордоном, він не опосередкований із вірменськими культурними реаліями, тут часто люди не в курсі, що там відбувається.
— Чи пропонували вам займатися політикою?
— У нас був період, коли неможливо було бути поза політикою, бо країна перебувала у стані війни. Після розпаду «совка» для Вірменії настали важкі часи: землетрус, війна із сусідньою республікою (Азербайджаном). Усі чоловіки служили, я був два роки офіцером вірменської армії. Але ставати народним депутатом не хочу. Насамперед треба мати бажання цим займатись, але для мене поєднати політику й музику — неможливо. Деякі мої колеги-артисти беруть участь у передвиборних кампаніях, а я ні.
— Окрім академічної музичної освіти, ви здобули освіту лікаря, що спонукало обрати медичний фах?
— Диплом лікаря — дотримання сімейної традиції. Мій прадід — один із засновників єреванського медінституту, я обов’язково мусив піти цією дорогою. Утім, коли поклав диплом (медика) на стіл, запитав у батьків: «Тепер я можу займатися тим, чим хочу?». Мені відповіли: «Так», і я спокійно вступив до консерваторії. Тобто мої пристрасті завжди були на боці музики. Доки я займався медициною, музика була моїм хобі, потім стала професією, а зараз це — моє життя.
— Скажіть, чому у Вірменії не прийнято грати у підземках та на вулиці?
— А ви були у наших підземках? Якщо ви туди потрапляєте, вам не захочеться грати. А на вулицях не прийнято грати — така традиція. На площі Республіки час від часу проводять якісь концерти, навіть виступають рок-гурти, але сказати, що це добра міська традиція, як, скажімо, на Арбаті в Москві чи в Києві на майдані Незалежності, не можна. Поки що. У Вірменії рок-клуби, де проходять концерти, з’явились нещодавно, найстарішому — п’ять років. Тобто у нас все ще попереду. Ті форми музичного виконання, що існують на Заході, обов’язково повинні приживитись у Вірменії, просто, ми втратили 15 років: через війну, блокаду, безлад. Були часи, коли електрику подавали на дві години, тобто не розіграєшся, особливо рок-музикантам. Утім, у Спілці архітекторів проходили музичні вечори при свічках. Було дуже холодно, ми сиділи в шубах, але таким чином ми підтримували цей «пульс», бо не грати для публіки означає перетворитися на квартирний колектив.
— В одному з інтерв’ю ви образно зазначили, що, на відміну від інших музикантів, перебуваєте «в іншому купе іншого вагона іншого потяга, який їде в іншому напрямку». Куди ви прямуєте?
— Якщо подивитися на загальну палітру вірменської музики, вона спрямована на глядача, на догоду слухацькому смаку. Я цим не грішив й робив те, що цікаво насамперед мені. Сказати, що являю собою певну тенденцію у музичній культурі, я не можу, бо вся моя робота — це виключення з правил. Це — добре виключення, але сказати, що є певна кількість музичних колективів, які йдуть у тому напрямку, що й я, не можу. Тобто, якщо я щось нове починаю, на мені воно й завершується.
