У світовій кінематографії є деякі неписані норми, які ніхто не ризикує порушити. От наприклад: шанси вихідця навіть не з України, а й з колишнього СРСР, пробитися в Голівуді, причому в еліту, а не на правах «мігранта», — нульові. Але п’ять років тому, у 2003, це здійснилося. Вершину Голівуда з фільмом «Дім із піску і туману» підкорив наш земляк, виходець із Києва — Вадим ПЕРЕЛЬМАН.
Вадим народився у Жовтневій лікарні. Жили всі разом — батько, мати, дві бабусі — у величезній комуналці на Горького. 1972 року в автокатастрофі загинув батько, померли бабусі. Коли Вадиму було 14 років, вони з матір’ю емігрували спочатку до Італії, потім — до США. Як зізнається сам режисер, «їхали від смерті». В еміграції з’явилися нові проблеми: сварки з вітчимом, втеча із дому, майбутній режисер навіть потоваришував з підлітковою бандою, але зумів вчасно зупинитися — його якраз урятував переїзд за океан. Там Перельман навчався фізики, потім років зо два стажувався в кіношколі в Торонто. Створивши маленьку компанію, яка займалася виробництвом музичних кліпів, підробляв монтажем фільмів у відомих режисерів. Ще один переїзд — 1990 року до Лос-Анджелеса — обернувся 13-ма роками успішної роботи в рекламному бізнесі.
А в 2003 році, під час поїздки до Рима, Вадим випадково купив — щоб скоротати час у літаку — книгу французького письменника Андре Дюбуа «Дім із піску і туману» і вирішив її екранізувати, хоч би що там було. Наш земляк не лише вмовив незговірливого романіста продати права на екранізацію, але й досяг згоди на зйомки від таких голівудських суперзірок, як Бен Кінгслі і Дженніфер Коннеллі, а також заручився фінансовою підтримкою самого Стівена Спілберга, який оплатив половину з 16-мільйонного бюджету. Результатом стала трагічна, чудово зроблена стрічка, яка приголомшила в тому числі й американських академіків: «Дім із піску і туману» отримав три номінації на «Оскар»: кращі жіноча і чоловіча роль (Бен Кінгслі і Шорех Агдашлу) і краща музика (композитор — Джеймс Хорнер).
Після цього успіху майбутнє режисера здавалося настільки ж багатообіцяючим, як і невизначеним: знімати ефектні, напружені трилери (судячи з уміння працювати з сюжетом та атмосферою), робити слізливі мелодрами (цілком імовірно) чи ж продовжувати підйом по сходинках трагічного кіна. На першій дорозі забезпечений культовий статус (страх — хороший товар), на другій — комерційний успіх і творчий глухий кут. Третє було найважчим.
Проте новий фільм Перельмана «Все життя перед очима» (The Life Before Her Eyes) розвіяв побоювання: стрічка є кроком уперед, вона засвідчує безумовне зростання таланту режисера. Це теж трагічна історія, проте за багатьма складовими є протилежністю «Будинку з піску і туману» з його похмурою, присмерковою атмосферою. В «Житті...» насичена, можна навіть сказати — яскрава до нереальності палітра (оператор — виходець із Польщі Павел Едельман); втім саме про нереальність усіх подій і варто говорити, адже ми до самого кінця не можемо бути певні, що все, що відбувається, не є передсмертним видінням головної героїні, Діани — її ролі у підлітковому і дорослому віці зіграли відповідно Еван Рейчел Вуд і Ума Турман. Перельман користується начебто традиційними засобами: численними флешбеками-поверненнями до одних і тих же епізодів, рапідами, аби максимально сповільнити і закцентувати один і той же рух, атмосферною музикою — інколи тривожною, інколи ейфоричною — все того ж Джеймса Хорнера. А у підсумку виходить фільм-галюцинація, гіпнотичний фільм-подорож на кордоні життя і смерті, де найсліпучіший розквіт межує з незворотним розпадом.
Ще одна удача Перельмана — це вибір акторів; всі виконавці заслуговують найвищих оцінок, але перша серед них, звичайно, Ума Турман. Ті, для кого вона аж надто злилася з образом убивці в жовтому спортивному костюмі, будуть як мінімум здивовані. Роль Діани — це справжнє торжество Турман як тонко організованої акторки, здатної працювати у найширшій гамі психологічних нюансів і напівтонів.
У «Житті...» дається взнаки ще одна особливість режисури Перельмана: в певний момент його фільм небезпечно балансує на межі мелодрами; у менш обдарованого постановника безвихідь драматургії розрядилася б потоками штучних і банальних сліз. Але, як і, знов-таки, в «Домі з піску і туману», Перельману не зраджує почуття міри: він уміє не просто взяти в роботу трагічний сюжет, а і довести його до кінця, не пригнічуючи глядача.
Отже, з гордістю за земляка можна констатувати: «Все життя перед очима» — один з найкращих фільмів американського кіна цього сезону, його відсутність у списку номінантів на здобуття «Оскара» виглядатиме прикрою випадковістю.
Наводимо уривки з прес-конференції Вадима Перельмана під час його візиту до Києва, на кінофестиваль «Молодість»:
— Що означає для вас знову опинитися у Києві?
— Для мене бути в цьому місті й на цьому фестивалі — великий етап. Я ніби домалював, закінчив велике коло мого життя. Своє перше, мале коло, я закрив у Римі. Ми жили там із моєю мамою, коли емігрували з СРСР. Я туди повернувся минулого року і ходив вулицями, і наче наново відчував себе чотирнадцятирічним хлопчиком, і в кінці цього маленького кола свого життя знайшов цю книгу — «Дім із піску й туману» Андре Дюбуа, просто в аеропорті в Римі. Я дуже сподіваюся, коли закінчу це велике коло у Києві, щось іще також знайду. Для мене взагалі бути на цьому фестивалі — дуже велика честь. І спасибі вам велике за увагу, за те, що запросили. Для мене це особливо приємно.
— Яке ваше враження від фестивалю «Молодість»?
— Чудове. Я люблю фестивалі — це справжнє свято фільмів. Нещодавно був у Карлових Варах. Особливо подобаються фестивалі для молоді — такі, як ваші. Тішить те, що коли я приходжу до Будинку кіна, всі сидять із програмками, щось обговорюють, і це переважно молоді люди, студенти — адже це наше кінематографічне майбутнє.
— Чи доводилося бачити що-небудь з українського кіна, крім того, що дивилися на «Молодості»?
— На жаль, ні. Мало доходить. Російське дивлюся.
— Тема еміграції, обживання в іншій країні була, вочевидь, близька і вам, і виконавцю головної ролі, Бену Кінгслі?
— Так, для нього також, адже він теж син емігрантів. У нього батько приїхав з Індії до Великої Британії, мама в нього росіянка, до речі.
— А як він знайшов вас?
— Просто Андре Дюбуа, творець цього роману, послав йому книгу прочитати. Тож і Кінгслі знав про цей матеріал, і в мене вже не було думок зняти кого-небудь іншого в цій ролі. Він підходив найбільше, наче усе життя жив у цій ролі.
— На вашу думку, чому все ж Спілберг так перейнявся цією темою?
— Не можу сказати, чому... Ну, напевно, його взяло за душу... Коли він вирішив заплатити за половину всього проекту, це був уже закінчений сценарій. І він знав, як закінчиться фільм, і що йому там щось міняти було б нечесно. І він повірив у це. І всі ми, хто працював над фільмом, вірили, що так і треба робити.
— Хотілося б трішки дізнатися про ваше київське дитинство. Який ваш найяскравіший спогад тих років?
— Нещасливий, на жаль. Вірніше, два. Один — коли я жив у великій комунальній квартирі на Горького, 15, із бабусями, і це величезне тепло, і величезна приголомшлива близькість, яка у нас була. Всі сміялися, я навіть не знав, що можна було інакше жити. А потім — ці смерті, які трапилися: й усі мої бабусі, потім батько загинув у автокатастрофі, коли мені було дев’ять років, йому — 32, 1972 року. Ось це найяскравіші. І ще, звісно, — коли ми покидали країну, виїжджали звідси, як від особистої смерті. І зараз, коли я повернувся, мені просто цікаво — подивитися в обличчя своєму минулому. Я зараз уже чоловік, а тоді був дитиною, і для мене це... Я вже не боюся, як боявся тоді.
— З якими почуттями і надіями ви поверталися на свою батьківщину, і чи виправдалися вони?
— Я відчував, що це дуже важливий крок для мене. Я ж і маму привіз, тож я дивлюся через її очі. Вона ходить містом і все згадує: тут у мене був перший поцілунок, а тут я зустрілася з твоїм татом, а тут виносили його труну, всі дивилися на нас. Ось такі враження. Серйозні такі.
— Стівен Спілберг, Бен Кінгслі... Поділіться секретом — як вам удається працювати зі знаменитостями на рівних?
— Найголовніше — щоб поважали. Я гадаю, коли з такими людьми працюєте, повинні поважати вас як режисера й повинні поважати матеріал — ще більше, ніж вас. І коли поважають матеріал, виходить колаборація, співпраця, зовсім не робота навіть. Я ж там не найголовнішим був — у тому сенсі, що вони були найголовнішими над цими характерами, над сюжетом. Наприклад, оператор — найголовніший в освітленні, а я просто дивився, що як виходить. Розумієте, я неначе призма, тільки навпаки: в мене впадають різні кольори — жовтий, червоний, зелений, бузковий, а вийде одне біле пряме світло. Всі ці кольори — різні люди, різні таланти. І через мене це йде. Треба поважати їх, і треба, щоб тебе вони також поважали. І тоді все піде. Ми так і домовилися з самого початку. Ми не працювали, ми робили фільм — це найголовніше — щоб усім було важливо, щоб він вийшов.
— Ви збираєтеся запрошувати ваших чудових акторів із «Дому» на наступні роботи?
— Якщо підійде сюжет, сценарій — тоді так.
— Чи є відмінність між голівудськими зірками та нашими?
— Я не думаю, що тут гірші. Те, що я тут дивився, — приголомшливі актори є: і російські, й українські, й білоруські. Головне, щоб роль пасувала.
— Питання дещо з іншого русла: про якого історичного діяча ви б хотіли зняти фільм?
— Про Сталіна. Просто цікаво.
— Поговорімо ще про «Дім із піску й туману». У вас практично всі мають рацію, й усі переживають трагедію...
— У тім і трагедія, що вони всі мають рацію.
— Але значення будь-якої трагедії — очищення страждань, катарсис. Як ви гадаєте, вдалося вам домогтися цього?
— Я сподіваюся, що так і виходить, що глядачі мого фільму якийсь катарсис проходять, і це очищує трохи. Адже трагедія — жанр дуже давній, задовго до того, як Шекспір її взяв. Та я думаю, навіщо ми це зробили... Напевно, щоб люди у залі дивилися, як інші люди проходять через горе, через усе це, — дивилися з відстані. А потім ішли додому, думали й училися на наших трагедiях, як самим жити і як жити красиво. Для цього я фільм і зняв.
— Мимоволі ви зачіпаєте дуже болючу, особливо сьогодні, проблему — конфлікт культур. Який вихід ви тут бачите?
— Ви знаєте, цікаво вийшло. Дуже багато шарів у моєму фільмі, але ось у контексті мультикультурності вважають, що оскільки це суперечка довкола дому, то він означає не будівлю, а рідний дім. Ось після прем’єри підійшла одна людина, критик, десь у Штатах, і каже: я в усьому розібрався. Ось цей дім — це Ізраїль, а його героїня — це палестинка, звісно. А сім’я полковника — це євреї, які приїхали, забрали, вигнали, потім битва...
— І що ви відповіли?
— «Якщо ти побачив, можливо, так воно й було». Ні, якщо серйозно, політику я в цей фільм особливо не хотів вводити. Для мене вона — мов задній план. Важливіше те, що... Ось в англійській мові є два слова — «house» і «home», а в російській лише одне — «дом». Це дуже цікава річ. У сенсі — будівля і дім, але частіше говорять — «дом» в обох значеннях. Ось герої у фільмі переплутали — вони думають, що вони повісили все на цю будівлю, на цей «house», хоча «home» у них завжди був, і вони обидва шукали «home». І «home», дім у них був уже в серці, давно був. Ось у цьому і трагедія... А про політику — звичайно, все є, і всьому було місце в цьому світі. Але натура людська така, що завжди, звісно ж, поб’ємося.
— Проте саме лише кіно може щось у цьому вічному конфлікті змінити?
— На мою думку, кіномистецтво — це ніби... Ось люди ненавидять інших людей. Це буває. Хтось не любить чорношкірих, хтось китайців, євреїв. Кожен iз нас може когось не любити. А коли вони пізнають людину особисто — негра чи китайця, вони кажуть: ось я негрів не любив, але маю друга негра. І мистецтво — так виходить — показує нам інших, ніби ми зустрілися з ними. І вчить нас, що всі однакові. Коли у Нью-Йорку я сідаю в таксі, й там у шофера на табличці ім’я, яке навіть прочитати не можна, і ця людина англійською не говорить ні слова — вона мені стає трохи ближчою, я про неї хочу навчитися думати як про людину, про те, що в неї мрії, і сім’я, і таке саме, як у нас, життя. Ось про це слід говорити. Мистецтво має показати людей, щоб ми їх пізнали.
— А де ваш дім?
— Для мене дім, «home» — це земля, на якій поряд із тобою близькі тобі люди, і не має значення, де, навіть на Місяці це може бути. Однак і Київ почав у цьому сенсі означати набагато більше. Ось під час цього приїзду я відчув мій дім — бо коли я приїхав сюди в січні вперше, про мене знімали телепередачу, був усього два дні, нічого не встиг. А зараз походив вулицями, подивився на обличчя. Адже я звідси... Мені дуже, дуже приємно. Тут дім.
— Чи не з’явилася у вас ідея зняти фільм про Україну?
— Обов’язково. Точніше, навіть не про Україну, а про людей, які живуть тут, або ж загинули, покинули цю землю, і про майбутні покоління. Для мене це дуже цікаво. Я б iз задоволенням сюди приїхав, залюбки зняв би фільм — навіть наступний.
— А ще яку тему, в якому жанрі ви хотіли б реалізувати?
— Жанр для мене не має значення, бо я люблю всі жанри. Найголовніше — щоб була душа, була емоція. Будь-яка емоція. Щоб захоплювало людей, брало за серце. Щоб або сміялися, або лаяли, або плакали. Найголовніше — емоція.
— Скажіть, а чи були моменти, коли ви сумнівалися у виборі професії?
— Я ще й зараз сумніваюся. Цей страх ніколи не зникає. Так, я робив рекламу 13 років і здобув хороший технічний досвід, навчився працювати у павільйоні, з людьми. Але знімати художні фільми — зовсім інша річ. Я чекав на мить, аби мене щось надихнуло, і ось прийшов цей роман.
— І наостанок — запитання з вищих сфер, так би мовити. Ми багато говорили про віру — а у що вірите ви?
— У мене одна релігія — я фаталіст. Я повністю вірю в долю. Я вважаю, що всі ми пливемо річкою, нам усім вже все визначено, аби потрапити саме на цей берег, у цей час, на цьому повороті. Ми можемо плисти проти течії, за течією, та на цей берег все одно потрапимо. Єдине, що міняє, — це карма. Тобто якщо ти хороша людина, на хороший берег потрапиш. Те саме, зрештою, й усі релігії світу говорять...
