Нове покоління вибирає, як відомо, нові напої, одяг, пісні, кумирів тощо. Воно з поблажливою іронією дивиться на нас, ми — зі здивуванням — на них. Навіть якщо між «нами» і «ними» різниця все ж таки років 15—20. З одного боку, начебто б так завжди було і бути повинно. З іншого боку — ці останні десятиліття були настільки божевільно спресовані, що, здається, безповоротно розлучили покоління, які, будучи громадянами однієї країни, виросли та сформувалися, по суті, в різних державах. Тим цікавіше, коли ці паралельні прямі раптом перетинаються найнесподіванішим чином. Як це сталося з популярною серед просунутої молоді групою «Ундервуд» та їхнім відомим хітом «Гагарин, я вас любила...»
Нещодавно по НТВ у програмі Леоніда Парфьонова, присвяченій 70 річчю Юрія Гагаріна, був сюжет про створення цієї пісні. Сиділасобі людина перед телевізором, випадково побачила однойменний документальний фільм, і так її кіно «зачепило», що захотілося написати пісню. Причому пісню від імені жінки, бо автор фільму — жінка. І навіть назвав цього автора — Валентина Руденко.
Картину «Гагарін, я вас любила...» зняли, між іншим, тринадцять років тому, в іншу епоху. Але хто над цим замислюється, коли слідом за «Ундервудом» підспівує «он так прекрасен, что нас колбасит...» І байдуже, що автор фільму й автор пісні говорять начебто однією мовою, але якось дуже по-різному. Головне — кумири в нас, виявляється, ті самі. І нарешті, найголовніше — адже «чіпляє». А інакше навіщо тоді знімати кіно, писати музику чи малювати картини... Отже, я не про розходження поколінь, що виявляються не настільки вже й нездоланними. Я, власне, про талановитого кінодокументаліста Валентину Руденко.
Після НТВ-шного сюжету мало хто з її численних московських знайомих і колег ідентифікував Валентину Руденко з тим самим режисером. Може, справа в тім, що в російській столиці її насамперед сприймають як керівника PR-служби телеканалу СТС (його очолює, нагадаю, Олександр Роднянський). А якби показали цей сюжет на велику аудиторію в Україні? Багато хто б згадав кінець 1980-х — початок 90-х, коли в українській документалістиці могутньо та зухвало заявили про себе молоді режисери — Олександр Роднянський, Сергій Буковський, Володимир Оселедчик, Юрій Терещенко, Валентина Руденко... Вони знімали талановите кіно, збирали призи на фестивалях. А коли кіновиробництво в одну мить рухнуло, вони так само талановито (й успішно) змогли реалізувати себе на інших поприщах. Але цього разу мені захотілося поговорити не з телевізійним топ-менеджером, не з керівником відділу маркетингу та PR каналу «1+1» (за сумісництвом зі службою на російському СТС) Валентиною Руденко, а з «тим самим режисером». І поговорити про кіно. Тим більше, і формальний привід — ось він, на поверхні: Гагарін, День космонавтики. А дві Валині картини — «Гагарін, я вас любила» та «Без мене» — найбезпосереднішим чином пов’язані з космосом. Утім, тільки на перший погляд.
— Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого я вступила на Вищі курси сценаристів і режисерів Держкіно СРСР у Москві. Навчання добігало кінця і треба було показати, чому я, власне, навчилася. І тут я прочитала в одному журналі про Валентину Леонідівну Пономарьову, яка була кандидатом технічних наук, математиком і дублером Валентини Терешкової...
Узагалі, космонавтику, як і кіно, я вважаю одним із найбільших міфів людства, що багато в чому формує людей у цивілізаційному плані. А радянські піарники, порівняно з якими нинішні політтехнологи просто «нервово курять за дверима», працювали, використовуючи ці міфи, просто грандіозно. Їх було дуже вдало придумано: велике радянське мистецтво, великий спорт і космонавтика. І весь радянський народ — ця штучно створена спільнота, — цілком щиро пишався цими досягненнями, які не потребували оцінок і різних поглядів. А які тут можуть бути оцінки, якщо першим полетіла в космос радянська людина? Якщо радянські спортсмени збирали найбільшу кількість олімпійських медалей? Якщо всі знали — кращого за балет Большого театру немає нічого у світі, чи ансамблю Мойсеєва, чи ансамблю Вірського, чи хору Вірьовки... Ось такі абсолютні речі породжували в людях великі ілюзії. Я виросла в провінції, що завжди виносить на своїх плечах і всі тяготи, і виявляється тим місцем, куди ці зерна міфотворчості вдало падають і прекрасно проростають. Святкового в житті тоді було не так багато, але от саме космос — це те світле, що було в кожній родині. У мене були чудові мама з татом, прекрасна школа, моє миле й затишне містечко Прилуки. Але однаково мало бути щось таке, що здатне тебе з усього цього виштовхнути, що давало енергію для досягнення вищих цілей. Принаймні для мене це було важливо. Пам’ятаю, мені було років шість, коли в Прилуках відкрили «колесо огляду». Цього дня, здається, зібралося все місто. Ми з мамою, вистоявши чергу, теж каталися. Побачивши відкриті переді мною простори, я сказала: «Хочу, коли виросту, бути директором колеса». Мама мені тоді дуже добре відповіла: «З цього колеса ти бачитимеш тільки до цього обрію. Я хочу, щоб ти побачила набагато більше».
Утім, коли я довідалася про Валентину Леонідівну Пономарьову та познайомилася з нею, то вже розуміла, що космос — це справді міф, на створення якого працювала величезна державна машина, тисячі та мільйони людей. І доля Валентини Пономарьової, драматична її історія — це ніби зворотний бік цього міфу. У принципі, полетіти мала вона. Це було б корисно для науки як такої. Але полетіла не кандидат наук, а ткаля... Інша справа, що Валентина Володимирівна Терешкова виявилася сильною людиною, і справді все її наступне життя підтвердило те, що вона, напевно, дійсно, була кращою.
Мій фільм називався «Без мене». Валентина Леонідівна мені розповідала, що в момент, коли Терешкова пролітала якусь із зон у космосі, можна було через спеціальний прилад побачити траєкторію руху корабля. Їх було кілька людей, вони по черзі підходили та дивилися. І коли підійшла черга Пономарьової, вона не могла відірватися від цієї труби, тільки повторювала: «Без мене, без мене, без мене». І справді, далі вже все було без неї. Вона потім захистила докторську дисертацію, все життя працювала в центрі підготовки космонавтів. Загалом, це вже інша історія. Я дуже люблю фільм «Без мене». Напевно тому, що він перший. Зараз я бачу всі його недоліки. Але, в принципі, мені ніколи за нього не було соромно.
— А як з’явився «Гагарін, я вас любила»?
— Працюючи над «Без мене», я часто приїжджала до Валентини Леонідівні до Зоряного містечка. У її будинку жило дуже багато космонавтів, у тому числі весь перший загін. Я побачила з вікна картину: буквально біля будинку стоїть пам’ятник Юрію Гагаріну, і в цьому ж будинку живе його вдова. Пам’ятаю страх, який мене охопив. Я уявила, як жінка щодня, багато років поспіль, дивлячись зі свого вікна, бачить цей пам’ятник, його плечі, спину, руки. І залишається в цій квартирі сама, вже назавжди. Тому що Валентина Іванівна Гагаріна — абсолютно точний історичний персонаж, частина міфу, і не має права на своє життя, а лише на те, на яке її прирекли доля та час. І вона несе цей тягар. Я побачила раптом людську складову величезного міфу. І мені захотілося про це зробити фільм.
— Герой ще одного фільму «Мулен руж» не настільки відомий, але людина вельми цікава, й історія його не менш драматична. Як ти його знайшла?
— Я людина товариська, як модно нині говорити — комунікабельна. І тому ці історії постійно до мене приходили. Але саме з «Мулен руж» було все непросто. У 1995 році, у рік 50 річчя Перемоги, я хотіла зняти фільм про війну. А оскільки в мене вже був досвід співпраці з Заходом (картина «Гагарін, я вас любила» зроблена на німецькому телебаченні ЦДФ), я сподівалася й надалі отримати там фінансування. Оскільки тема війни хвилює німців постійно — вони хочуть позбутися свого величезного комплексу вини. Але мені хотілося знайти історію, що могла б стати особистою. І мені розповіли, що в Полтавській області є німець, що в селі, де стояла його частина, познайомився з українкою, одружився з нею та й залишився в Україні. Досить тривалий час вона переховувала його в льосі. Коли прийшли наші, він, природно, пройшов через табори. І все-таки вони вже 50 років разом. Я важко та довго розшукувала цього чоловіка, списувалася з газетами в райцентрах. Знайшла. І тут мій герой, чиєю історією я вже перейнялася, раптово помирає. А я вже бачила цей фільм, я вже його «зробила» — залишилося тільки зняти. І випадково одна приятелька, довідавшись про мої переживання, сказала: «Слухай, а в нашому селі живе француз, точнісінько така ж історія». Люди ці виявилися настільки чудові, і сама історія настільки драматична, що в фільмі «Мулен руж» головне було — нічого не зіпсувати.
— Чому ти вирішила долучитися до одного з міфів — кіно, нібито зрозуміло. Але звідки в юної провінційної дівчинки бажання стати саме режисером?
— Життя у великому місті та життя в маленькому — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Тоді особливих розваг не було. Найбільша радість — похід у кіно. Заради цього я могла пропустити школу, музичну школу, отримати потім на горіхи, і знову пропустити уроки, і знову отримати... Це була пісня нескінченна... Фільм запускали в кінотеатрі, наприклад, у понеділок. Перший сеанс був о 10 ранку, наступний — о 12, потім о 14. Отож, мені неодмінно потрібно було побачити фільм першою, щоб, поки діти прийдуть зі школи додому, я вже могла розповісти, яка картина та про що вона. Загалом, просвіщала...
Одного разу я прочитала в журналі, що актор — це людина, котра виконує чиїсь команди. Для мене виконувати чиїсь команди було неможливе в будь-якій ролі. А хто віддає команди? Ага, режисер. Ось на нього й потрібно йти вчитися. Тому років у 12 чи 13 я сказала батькам, що буду режисером. Вони погано розуміли, про що йдеться. Особливо не вникали: ну, марить дитина, то й нехай марить, зрештою, вона ж нічого поганого не робить. Але мій батько, виявилося, ставився до цьому зовсім не жартома. Він повірив усерйоз, що я буду режисером. Коли я приїхала вступати до театрального інституту, в якому на мене, природно, ніхто не чекав та до якого я не вступила, батько не міг зрозуміти, як дитину, котра стільки мріяла і взагалі любила практично всі фільми, могли не прийняти на режисуру.
— А на твоє рішення ця невдача якось вплинула?
— Ні, я була впевнена, що вступлю наступного року.
— Коли ти вибрала неігрове кіно?
— Це пізніше. Спочатку треба було розібратися в принципі, що таке кіно. Я тоді не знала, наскільки це річ технологічна, і скільки всього потрібно вміти та знати. Ігрове кіно — це все-таки реконструкція життя. А успішний фільм — це насамперед успішна історія. Для того, щоб історія була зрозуміла та цікава всім, вона має бути універсальною. Мені це здалося якимсь матричним і клішованим. Крім того, не слід забувати, що 1980 ті — роки величезного підйому документального кіно. Тоді була зроблена така кількість чудових фільмів і таку кількість призів і нагород отримали наші кінематографісти, що, я думаю, переживши кінематографічну позачасовість, ми ще повернемося до того часу, тому що там є що аналізувати. Точно так само, як і в документальному кіно 1960—70-х років. Тоді Фелікс Соболєв працював у Києві. Він, я вважаю, зазирнув у такі глибини людини, в які, напевно, в кіно заглядав тільки Бергман. Через закритість нашого життя те, що він робив, бачили переважно радянські глядачі. Досить згадати, що на його фільми «Мова тварин» та «Чи думають тварини?» у касах кінотеатрів стояли черги. Чи можливо сьогодні уявити чергу на документальний фільм? Хіба що на який-небудь західний розпіарений блокбастер. Тоді ж — на неігрове кіно. Це сьогодні ніхто не побачить навіть уві сні. А плеяда наших тоді молодих кінематографістів? Наприклад, у того самого Роднянського в 1980-ті роки та початку 1990-х було п’ять номінацій тільки на «Ніку». Це сьогодні практично нереальна ситуація. І коли я приходжу на фестиваль «Молодість» і бачу там картини, які називаються документальними, мені смішно. Та будь-який із кіножурналів, які, пам’ятаєш, йшли перед сеансами, зроблений на «Укркінохроніці» чи «Київнаукфільмі», за якістю був набагато кращий. Їх робили серйозні майстри в очікуванні великих робіт. І ніхто особливо не цурався цього. А зараз, коли роблять буквально кілька фільмів, то їхніх творців, попри якість картини, не знають, де посадити. І вони ще нескінченно скаржаться, що їх не фінансують. А чому їх повинні фінансувати? А головне ж — вони не знають і знати не хочуть, що до них уже винайшли не тільки велосипед, а й «мерседес». І не хто- небудь, а люди, які ходять сусідніми вулицями.
— А тобі не здається, що це проблема не тільки молодих кінематографістів?
— Звичайно. Можливо, це нинішній спосіб нагромадження знань, набуття досвіду? Адже здебільшого він тепер електронний. Стало немодно тримати в голові щось зайве, можна кликнути та посмикати «мишку», і всю інформацію одержати в одну мить. Але ж основна функція Інтернету — все-таки довідкова, а не культуроформуюча. Тому читати книги стало немодно, дивитися кінокласику, що просто необхідно молодим кінематографістам, теж неактуально, тому що за лічені секунди Інтернет видасть довідку про що завгодно. Але для включення до світових культурних контекстів і для розвитку власної самосвідомості цього категорично мало. Тому мені іноді здається, що якби відключили світову мережу Інтернет, то настав би кінець цивілізації. Ця здатність величезного охоплення, можливість, сидячи на кухні, побачити щось, що відбувається в цей самий час десь у світі, якось притупляє інтерес до того, що відбувається поруч. Мені здається, що життєва технологія змінилася. І це переноситься на усіх.
— Повертаючись до кіно. Хто може чи повинен давати на нього гроші?
— На сьогодні єдиним виходом із ситуації для неігрового кіно може бути телебачення. Назвемо його носієм. Сьогодні можна поїхати на будь-який телевізійний ринок, купити пакет фільмів, наприклад, Бі-Бі-Сі, які в принципі здатні цілком задовольнити глядацький інтерес. І для того, щоб зацікавити телевізійних продюсерів, наші кінематографісти повинні запропонувати конкурентний проект. Наприклад, фільм Сергія Буковського «Війна. Український рахунок». Не потрібно забувати, що його було зроблено на замовлення каналу «1+1», і рішення про його запуск приймав саме Роднянський. І це він кілька років носився з ідеєю розповісти світу про те, що в українців була «своя війна». І якби канал не підготував глядацьку аудиторію, то це ще питання, чи мав би він такий резонанс.
Інша справа, що є, наприклад, державні канали, такі, як у нас УТ-1. Вони повинні в першу чергу бути замовниками цих фільмів. Бо державний канал, що фінансується з податків, які ми з тобою платимо, повинен задовольняти наш інтерес. Як це відбувається в усьому світі, наприклад, у Росії на каналі «Культура». Щовечора о 23 годині починається документальне кіно. Воно ніколи не стоїть у праймі навіть на «Культурі». Бо це, як кажуть, кіно не для всіх. Утім, сьогодні в Росії величезний інтерес до нього. Мені здається, що попереду бум документальних телевізійних фільмів. Вони йдуть по «Першому», на «Росії». І збирають величезні рейтинги.
— Тут напевно, саме час згадати, як дев’ять років тому створювали канал «1+1».
— Коли розвалився Радянський Союз і стало зрозуміло, що кінематографічна індустрія більше не існує, Роднянський перший подумав про ТБ як про носія для його улюбленого неігрового й ігрового кіно, гарних пізнавальних програм. І, звичайно ж, тут мали бути присутні талановиті авторські роботи. Таким канал «1+1» був задуманий. І до сьогодні він, на мою думку, таким залишається. Звичайно, він теж пережив багато складнощів. Але ми зробили, я вважаю, дуже багато для української самосвідомості. І канал завжди любили. Коли я від’їжджала на 100 км від Києва, я цю любов відчувала, просто вона хвилями на мене накочувала. При цьому, щоправда, ніхто з громадськості не стукав у двері Нацради і не кричав: «Дайте каналу «1+1», наприклад, 24 години мовлення». «1+1» боровся за свою ліцензію завжди. І в нас були дуже серйозні загострення в цій боротьбі. Але всі лише тихо за цим спостерігали. А коли на каналі «1+1» почали з’являтися речі, які, можливо, частину нашого освіченого народу вже не настільки влаштовують, то народ дуже сміливо став розповідати, що йому не подобається. Знаходить для цього і форуми, і різні напівполітичні, котрі видають себе за спеціальні галузеві, інтернет-видання. Але я впевнена, глядачі, як і раніше, «1+1» люблять. І канал для національної ідентифікації зробив, гадаю, приблизно стільки ж, скільки й футбольна команда «Динамо», брати Клички, і, можливо, ще «Nemiroff» та український шоколад. Канал «1+1» — це один із брендів української незалежності. І мені приємно мати до цього стосунок.
— З чого випливає, що телебачення для тебе — аж ніяк не тимчасове явище?
— Дев’ять років життя не можуть бути чимось тимчасовим. Потрібно усвідомлювати те, що таке ТБ. Так, телебачення — це не тільки інструмент просвіти, і не тільки інструмент інтелектуального впливу. Я його називаю іграшкою, яка може розмовляти з мільйонами. До можливості такого спілкування з людьми не можна ставитися несерйозно. Це не тільки необмежені можливості для творчої самореалізації, а й величезна відповідальність. До того ж, телебачення — це маніпулятор свідомістю, точнісінько такий же, як і кіно. Теж міф...
