На початку 90-х на сцені Київського Молодіжного театру йшли його вистави
«Археологія» і «І сказав Б...», але глядачі в той час не дуже жалували
увагою приміщення на Прорізній. Утіхою для режисера міг хіба що бути безпрецедентний
резонанс цих робіт серед професійних дослідників театру: «Археологія»,
наприклад, мала молодих фанатів, які намагалися не пропустити жодної вистави.
1994 року в анфіладі старовинного особняка на Подолі Більченко поставив
«Постріл в осінньому саду» за А. Чеховим — особисто для мене виставу, що
виправдала існування українського театру останнього десятиріччя. Ця зухвала
інтерпретація «Вишневого саду», що викликала запеклі суперечки критиків,
дуже швидко поповнила (а втім, як і багато робіт ровесників режисера) «київську
колекцію театральних привидів». Її зіграли лише тричі, і, гадаю, чергова
«Пектораль» навряд чи компенсувала Більченку і створеному ним Київському
експериментальному театру загибель вистражданого ними унікального «концерту
атмосфер», де чеховські туга і гіркота не так прочитувалися як безпросвітний
діагноз виснаженому суспільству, як попереджали його про нові нестерпні
духовні випробування. «Постріл...» виявився передусім пророчим для самої
«більченківської компанії». Ні добрий прихисток, наданий бездомному колективу
Києво-Могилянською академією, ні мізерні допомоги управління культури не
могли, по суті, виручити експериментальний — либонь не лише за вивіскою,
а за покликанням, спрямуванням — театр. І 1996 року Більченко його залишив,
поїхавши шукати щастя за кордон. Цей вчинок викликав багато різних тлумачень
і осуд: адже режисер, на думку багатьох, зраджував своїх акторів, тих,
хто колись, повіривши в нього, пішов услід за ним із Молодіжного театру.
Але правда, очевидно, полягала в тому, що Більченко, за вдачею максималіст,
крім практичних резонів, що штовхали його до від’їзду, не хотів миритися
ще й із власним і свого театру двозначним становищем у Києві. Працювати
в «режимі студійного пошуку» його трупа більше не могла: ера «державної
опіки» закінчилася безповоротно, а «комерційним театром» режисер займатися
не вмів, та, мабуть, і не хотів пробувати.
Нещодавно Валерій Більченко на кілька днів навідався до Києва. Поговорити
з режисером вдалося і кореспондентові «Дня».
— Два місяці тому ти забрав до Німеччини сім’ю. Чи можна вважати, що
тим самим ти остаточно «відрізав» себе від України і жодних перспектив
із нею відтепер не пов’язуєш?
— А які у мене тут перспективи? Остання зарплата, яку я мав у своєму
театрі, 130 гривень. Утримувати на ці гроші сім’ю неможливо. Мій спосіб
існування в Німеччині абсолютно не відрізняється від того, який я вів у
Києві. Ну, ходиш за покупками не на базар, а в супермаркет. Ну, трамваї
там чистіші та навколо німців більше — от і вся різниця. І якщо ти, справді,
гадаєш, що життя в Німеччині приносить мені величезну радість, то глибоко
помиляєшся. Просто будь-які роздуми на тему «де жити?» закінчуються простою
думкою: «Ти маєш вибір?» Вибору немає. Ну, то й мовчи. Немає у мене сьогодні
іншого виходу.
— Ти не віриш, що тут становище поліпшиться?
— Річ у тім, що ця віра жодним чином не пов’язана з логікою. Я про це
мрію, але реальних передумов не бачу. Прикро бачити, в якій дірі стирчить
Україна, яке тут панує свавілля, як продовжують безбожно, зухвало грабувати
країну. І брехня, в якій суспільство загрузло, нестерпна. Я був шокований
плакатом у метро: фотографія мало не лисніючого від самовдоволення Леоніда
Кучми з донькою і патетична, де там радянським генсекам, фраза — «Моя доля
невідривна від долі мого народу» чи щось в такому сенсі. Отже, безсоромність
стала ще відвертішою. І влада так само пнеться, щоби створювати ілюзію
благоденства та етичного здоров’я. І топтати істину, правду стає дедалі
безпечніше. Візьмемо театр. І в ньому брехні нагромаджено несосвітенно.
Разом з естетичним слухом тут поступово втрачається почуття совісті. Я
знаю деякі вистави, які нестримно розхвалюють, — це утиль, сурогат. Але
їх звеличують, бо поряд випускаються постановки взагалі безпорадні. Але
коли щось менше смердить, не можна ж називати це золотом.
— У Німеччині тобі легше?
— Це, якщо відверто, не дуже вільна країна. Але там абсолютизовано порядок,
і люди — відповідно — поводяться за правилами, чинять так, як треба. Їм
навіть на думку не спаде, як у нас, як щось зробити, якщо не можна, але
дуже треба. І в цьому, хоч як це не парадоксально, полягає якась дуже правильна,
мало не християнська упокора — жити за ясними і чіткими приписами. Звичайно,
ця психологія сформована стабільно функціонуючою системою. Якщо ти відкриваєш
кран, то можеш бути впевнений, що звідти потече вода. У нас такої впевненості
ніколи не було і зараз немає. А це породжує безкарність, хаос, та й нечесність,
спритність, пронозливість...
— Якби у тебе були розвинені ці якості, то, можливо, не довелося б виїжджати?
Адже в Україні ти мав справжній професійний успіх.
— Звичайно, у нас гроші робляться закулісно. Треба ходити до начальників
і ділків і запобігати перед ними. Я, хоч як бридко було, теж пробував це
робити, але ніхто мене серйозно не сприймав. Ніхто мені не вірив. І правильно
загалом робили. Зате я на все життя вилікувався від пихатості. Був момент,
коли я внутрішньо злегка задер носа. Але це фанфаронство швидко вихолодили.
В Україні важливе не ім’я, а зв’язки і благовоління, втім, не безкорисливе,
начальства. Безглуздішої та непристойнішої ситуації, аніж із моєю «славою»,
я в житті не переживав. Ім’я — безглуздий фетиш. Я вимолював гроші для
театру і почувався цілковитим ідіотом. У Німеччині, до речі, ситуація діаметрально
протилежна. Якщо ти домігся успіху, то це гарантує тобі роботу. Ім’я тебе,
справді, годує.
— Ти це вже відчув?
— Звісно, мені дуже пощастило. У Німеччині — режисерів, і з колишнього
Союзу в тому числі, хоч гать гати. Пробитися іноземцеві там практично неможливо.
Треба врахувати, що німецький театр набагато ієрархічніший, ніж наш, і
кожна «каста» там існує ізольовано. Там немислимо уявити загалом типову
для нас ситуацію, коли молодий, нікому не відомий режисер пропонує відомому
акторові зіграти роль у його виставі. У Німеччині це розцінять у карщому
разі як навіженство, якщо не безумство. А в мене в «Іванові» гратимуть
мало не найзнаменитіші актори Німеччини — Ернст Штоснер і Дітер Манн. Та
й те, що мені запропонували ще одну постановку на сцені «Барак» Дойчестеатра
— це суперудача. Ще я викладаю акторську майстерність у приватній театральній
школі. Отож соціально я цілком адаптований. При цьому повторю тобі абсолютно
чесно: якби я міг нормально утримувати в Україні родину, я негайно зібрав
би пожитки і повернувся.
— Тобто ти вважаєш, що повністю реалізувати творчий потенціал у Німеччині
тобі не вдається?..
— Звичайно. Попри успіх, є сильне почуття незадоволення. Я впевнений,
що для режисера найприродніша і найпродуктивніша форма реалізації — працювати
там, де він виріс. Є, звичайно, щасливі винятки, винахідники якоїсь універсальної
театральної мови. Наприклад, Боб Уїлсон, який створює немислимі за красою
і витонченістю речі. Але й він не здатний «зачепити» публіку так, як це
робить національний режисер. Потім, ти й сам знаєш, театр, яким я займаюся,
пов’язаний передусім із актором. Мене цікавить сама людина, події, які
відбуваються в її душевному світі під час репетицій. Я вірив і продовжую
вірити в те, що театр — це вища реальність. Це не просто штучно створений
художній світ, а й матеріалізована етика, філософія. Щоб організувати «випадок
трансформації» актора, дуже важливо порозумітися з ним, проникнути йому
в душу, коли хочеш. Я репетирую в Німеччині з прекрасним перекладачем-синхроністкою,
і все одно кожна репетиція залишає страшне розчарування. Вистава розповзається,
немов кваша. Очевидно, це доволі суб’єктивне відчуття: адже мені пропонують
нову постановку. Але я ж знаю, наскільки сильнішим був би результат, якби
я працював зі своїми акторами.
— А ти пов’язуєш бодай якісь плани з Експериментальним театром?
— Так, у мене є ідея поставити в Києві «Кавказьке крейдяне коло» Брехта.
Але це, звичайно, поки що лише плани: адже знайти тут гроші на постановку
я не дуже розраховую.
— Валерію, тобі не здається, що доля нашого театрального покоління могла
б скластися щасливіше, якби воно в якийсь момент активніше вкорінилося
в систему, скажімо так, офіційного театру. Якби Володю Кучинського, скажімо,
запросили працювати до Львівського театру імені М. Заньковецької, а тебе
або Олега Ліпцина — до театру імені І. Франка? Можливо, і ваші долі, і
вся театральна ситуація були б іншими?
— Ні, не думаю. Адже ми й не рвалися туди особливо. Я особисто ніколи
не прагнув потрапити до театральної номенклатури і, навіть коли виникали
якісь переговори, наприклад, у Театрі російської драми імені Лесі Українки,
вів їх якось мляво. Я впевнений, що нас тут завжди сприймали як чужаків,
без особливої довіри. Наш спосіб життя, вистави, поведінка — все викликало
підозру і ворожість. Я думаю, що з театром в Україні все сталося дуже логічно.
Фінансові проблеми просто каталізували ситуацію його розпаду. У період
кризи з людини завжди злітає наносне, штучне. Вона стає тим, ким є насправді,
і займається тим, що для неї, справді, значуще. Отож замасковано нинішня
криза існувала і у відносно ситі попередні роки. А тепер просто відвалилася
фальшива лузга. І все одно, повторю, я працював би тут. Я абсолютно тверезо
розумію, які мої «німецькі перспективи». Мабуть ставитиму, дай Боже, якісь
вистави і продовжуватиму навчати театру німецьких хлопчиків і дівчаток,
отруюючи їх своїм слов’янським менталітетом і, як це прийнято називати,
східним духовним містицизмом.
ІЗ ДОСЬЄ «Дня»
Валерій Більченко народився 9 березня 1959 року в Кривому Розі. 1978
року вступив на акторське відділення Дніпропетровського театрального училища,
звідки його через рік вигнали через бунтарську поведінку та конфлікти з
дирекцією. Працював монтувальником декорацій у Дніпропетровському тюзі,
потім рік навчався в Ярославському театральному училищі. 1981 року вступив
актором у трупу Сухумського тюзі, звідки невдовзі пішов «виховувати чоловічий
характер» на шахті в Ткварчелі (Абхазія). З 1982 до 1984 року — актор Сумського
театру для дітей і юнацтва. 1983 року вступив на режисерське заочне відділення
ГІТІСу в Москві. Вчився у Михайла Буткевича і Анатолія Васильєва. Після
закінчення інституту 1987 року його залишили на дворічне стажування в «Школі
драматичного мистецтва». З виставою Анатолія Васильєва «Шість персонажів
у пошуках автора» Л. Піранделло, в якій грав роль Хлопчика, побував на
гастролях у багатьох країнах і виступав на фестивалях, зокрема Авіньйонському
(Франція), «Lift» у Лондоні, «Pepsico» в Нью-Йорку . 1987 року дебютував
як режисер виставою «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi» М. Старицкого
у Вінницькому музично-драматичному театрі імені М. Садовського. 1989 року
поставив на сцені Київського Молодіжного театру «Археологію», а 1991-го
«І сказав Б...» за п’єсами Олексія Шипенка. Обидві вистави брали участь
у фестивалі «Контакт» (Торунь, Польща), у фестивалях «Золотий Лев» і «Херсонеські
ігри», їх показували в Москві і Данії. 1993 року, не завершивши репетиції
«Макбета» Шекспіра, Більченко з групою акторів, які об’єдналися навколо
нього у КМТ організовує Київський експериментальний театр. Того ж року
ставить у Севастополі зі своєю трупою першу вуличну виставу в Україні «Опис
чудовиська № 1», починаючи цією виставою однойменний театральний проект.
Пошуки в галузі «площадного театру» режисер продовжив у виставі «Дикий
театр» (спільно з А. Петровим, 1994 р.). 1994 ставить «Постріл в осінньому
саду» за п’єсою А. Чехова «Вишневий сад», 1995 — театральну фантазію «Східний
марш», створену на матеріалі «українськ их щоденників» датської актриси
Кірстен Кольструп та імпровізаційних етюдів акторів Київського експериментального
театру. 1996 в приміщенні Києво-Могилянської академії пробує — з відносним
успіхом — сили як оперний постановник, режисируючи «Сокіл» Д. Бортнянського.
У листопаді 1996 року проводить кілька занять зі студентами Йєльського
університету (США), а взимку 1997 виїжджає до Німеччини, де на запрошення
протестантського аматорського театру здійснює театральний диптих «Книга
Іова» — «Есфір». У березні 1998 на експериментальній сцені «Барак» берлінського
«Дойчестеатру» ставить «твір на тему драми О. Шипенка «Москва—Франкфурт»
— «Дев’ять тисяч метрів над поверхнею грунту». Одружений. Виховує трьох
дітей.
