Студентський самодіяльний театр «Вавилон» Інституту української філології Національного педагогічного університету ім. Драгоманова був створений восени 2002 року з ініціативи заступника декана Інституту української філології доцента Інни Петрівни Галак та доцента кафедри української літератури Ірини Віталіївни Савченко. Метою організації стало надання можливості творчій студентській молоді реалізувати свій мистецький потенціал, а також пропаганда серед студентського загалу кращих творів української класики і знайомство з сучасним літературним мистецтвом України. Беззмінним художнім керівником та режисером театру є Ірина Савченко. Перший виступ колективу відбувся 13 грудня 2002 року у Музеї видатних діячів української культури з нагоди днів пам’яті М. Старицького, де була представлена літературно-музична композиція та уривки з комедії «За двома зайцями», яку схвально сприйняли глядачі. Зараз у репертуарі театру вистави: «Блаженний острів Саватія Гуски» за п’єсою «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Повернення в нікуди» за п’єсою Неди Нежданої, «Ромео та Жасмин», «Сім кроків до Голгофи» драматурга Олега Гончарова. З ініціативи театру започатковані два фестивалі у Києві: «Різдвяна зірка» та «Перевтілення».
— Ми починали зі звичайних літературних вечорів і вертепів, — пригадує Ірина САВЧЕНКО. — На сьогоднішній день ми працюємо як театр (за останній рік маємо функції студії). Окрім постановки вистав, займаємося пластикою, хореографією, сценічною мовою, акторською майстерністю. Кожна репетиція в нас починається з акторських тренінгів. На сьогодні можемо достойно представляти наш університет в самодіяльному театральному просторі.
З 2009 року беремо участь у фестивалі «Київська театральна весна». На цьому форумі «Блаженний острів Саватія Гуски» за п’єсою «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша отримав почесну нагороду — «Вистава року». За останні два роки ми відвідали такі фести: «Простір» у Чернігові, «Артист» у Луганську, «Березневі коти» в Ужгороді, «Театральний куфар» у Мінську, «Південні маски» у Миколаєві, Одесі, Коблево, а додому привезли чимало нагород і призів.
Так, на «Південних масках» отримали «Золоту маску» за виставу «Повернення в нікуди» за п’єсою Неди Нежданої. На фестивалі «Простір» ця ж вистава відмічена дипломами «За кращу режисуру» і «За кращу сценографію». У Дніпропетровську на міжнародному фестивалі «Рампа» за виставу «Ромео та Жасмин» наш актор Дмитро Пустовіт отримав приз — «Краща чоловіча роль».
— Із назв вистав помітно, що ви орієнтуєтесь на український репертуар.
— Ми працюємо виключно тільки з українською драматургією! Прагнемо навіть не брати перекладів п’єс. У нас у репертуарі є лише один перекладений твір українського драматурга Олега Гончарова. До речі, його «Сім кроків до Голгофи» ніколи не ставилися у театрі. Спочатку п’єса писалася російською мовою, але є авторизований україномовний переклад.
— Ваші актори — студенти університету. По закінченні навчання вони залишають театр, і колектив змінюється?
— У цьому проблема всіх студентських театрів. Нині у нас працює четвертий склад акторів. Випускникам залишитися у театрі важко. Дехто пробує працювати і грати у театрі, але їх вистачає на півроку... Зараз я свідомо на нову виставу п’ятий курс не займаю. В нас були випадки, коли робилася вистава, гралася один раз і все! Для самодіяльного театру поставити виставу — це затратно і по часу, і по енергії, і фінансово... У нашому колективі дружні стосунки. Ми часто їздимо на екскурсії, проводимо разом вихідні. Ходимо на фестивалі, на вистави, виставки. Найважливіше те, що студенти починають дружити один з одним. Це не тільки спільні інтереси, вони знаходять інші точки дотику. Навіть ті, хто йде з театру, не поривають між собою зв’язків.
— Якщо згадати важливу просвітительську місію «Шкільного театру» в минулому, чи можливо порівняти з тим театром сьогоднішній університетський театр?
— Як викладач дивлюсь на це заняття з практичної точки зору. По-перше, театральна справа, особливо в педагогічному навчальному закладі, має стати серйозною складовою виховання вчителя. Сцена дозволяє людині позбавитися певних комплексів. Зникає бар’єр із аудиторією, страх перед великою кількістю людей. Людина може розкритися. Але окрім цього, на сцені вчимося стояти, ходити, жестикулювати, говорити, формуємо силу голосу, подачу звуку. Це, власне, все те, що робить кожний вчитель перед класом. Урок — теж сцена, і педагог має зіграти свою роль від початку до кінця і при тому не фальшиво...
Біда нашого суспільства, що всяка самодіяльність (не лише театр) не помічена ним. А це має бути ідеологією держави. Наприклад, торік возила наш вокальний ансамбль в Литву на фестиваль народного мистецтва. І була вражена, що в них, починаючи від ПТУ і закінчуючи національними університетами, є танцювально-вокальні ансамблі до ста осіб! Учні одягнені в чудові костюми. Там витрачаються гроші на керівників. Організатори фестивалю повідомили, що політка їхньої держави — зберігати народне мистецтво. Вміти танцювати національну польку зобов’язаний кожен громадянин Литви! Так само і в Грузії. Такий підхід є дуже продуктивним. Нам цього не вистачає, не вистачає стержня, ідеології. Ця платформа, ідеологія не вироблена як єдине ціле. Тобто кожен щось робить, але загальної системи немає. Наприклад, у Києві є Володимир Іванович Федоров — професійний режисер, завідуючий театральним відділом при Центрі самодіяльної творчості. Він доцент Національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого. Саме він усіх збирає на фестиваль «Київська театральна весна», відвідує наші вистави, дає можливість співпрацювати, робити спільні проекти. Завдяки йому ми зараз робимо театрально-хореографічний соціальний проект з театральним хореографом Борисом Борисовим.
Аматорський актор не грає технікою, якої йому бракує, він грає серцем і душею.
— У вас були випадки, що аматори забажали отримати професійне навчання — дипломи акторів, режисерів, дикторів?
— Кілька дівчат працюють на телебаченні («1+1», «5 каналі»), роблять репортажі. І я бачу, що вони багато чого взяли для себе у нашому театрі. А ще одна дівчинка навчається в Університеті культури та мистецтв на акторському відділені. Вона в нас грала півтора року, потім перевелась на заочне навчання і вступила паралельно на акторський курс. Цьогоріч двоє хлопців пробували вступати на творчі професії. Один — на дикторський, другий — на режисуру театру. Але за збігом об’єктивних обставин вони не вступили. Мабуть, так мало статися. Зараз вони продовжують грати у нашому театрі.
— Чому ви назвали студентський театр «Вавилоном»?
— Наш колектив організовувався в час розквіту театральних та літературних віталень. Один із акторів запропонував назвати театр «Вавилоном», і всім сподобалося — звучно і патетично. Потім ми підвели під цю назву свою ідеологію. Нас часто запитують, чи ми не боялися так назвати театр, адже Вавилон розсипався. А я завжди кажу, що свій Вавилон ми будуємо. Всі ми різні, говоримо різними мовами, але шукаємо шляхи поєднання. Якщо вавилоняни починали з однієї мови, а потім розійшлись, то ми ідемо іншим шляхом. Ми збираємо різних людей за емоційністю, духовністю, різних за вихованням. Шукаємо спільні точки дотику і виробляємо спільну мову спілкування. Тому доки ця ідеологія існує і учасники її розуміють, доти наш театр «Вавилон» стоїть.
Для мене він не тільки частка мого життя, адже підлаштовую розпорядок, бюджет, емоційні витрати під театр. Години, проведені тут, знімають стрес, треба бути максимально чесними, і немає часу розслабитися.
