«Бо мало нас, малесенька шопта...»
Василь Стус
Не без вагання ставлю цей епіграф: із застереженням, щоб мої аналогії не видалися химерними, довільними, надміру суб’єктивними. Та й ці люди на картині — радше жертви, не борці... Втім, ми не знаємо...
Берлін у серпні 2011 р. був до нас на диво прихильний: якось усе вдавалося, встигалося, навіть мені щастило орієнтуватися та запам’ятовувати маршрути. Ми гасали музеями й виставками так невтомно (як на свій вік), що молоді наші друзі прозвали нас «музеєголиками». Звичайно, існує знаний поріг сприйняття, настає момент, коли в голові ніби клацає невидимий вимикач і далі вже треба переключатися: йти на каву, на донер-кебаб, просто на вулицю, сідати в перший-ліпший транспорт, не питаючи, куди він везе. Регулярним тренуванням той поріг можна суттєво посунути, але все одно він є. Нова Національна галерея в Берліні (NeueNationalgalerie) щедро розгортала перед нами свої скарби, і так не хотілося визнавати, що ось уже — отой поріг. Я перейшла до чергової зали, ковзнула поглядом по картині, пішла далі... Тоді вернулася — з відчуттям, що хтось мене гукнув, покликав. Тепер знаю достеменно, що таке існує: мене покликала картина. Мій чоловік також підійшов і ми разом стояли перед цим полотном, стояли довго, зачудовані таємничою силою, яка нас і повернула, і не відпускала.
Це звалося «Вечір над Потсдамом, або Сад на даху». Товариство гарних людей, на вигляд інтелектуалів чи митців, вечеряє на терасі, з якої видно панораму міста зі шпилями храмів. На білій скатертині хліб, вино і фрукти. Три жінки і двоє чоловіків у якомусь дивному стані задуми: неначе лихі передчуття розлито в повітрі, і здається, що навіть собака, який влігся біля господаря, теж це відчуває. Картина датована 1930-м роком, тобто написана задовго до мого народження. Але тоді звідки я так добре це знаю та розумію, наче сама була там із ними? Це відчуття, що «мало нас, малесенька шопта», ці тривожні передчуття, навіть певність невідворотності зла. Достукатися до свідомості співвітчизників? А де там та свідомість, коли мільйони вже у владі чуми! Чому згадується сумовитий єврейський жарт, що «краще вже було», тобто попереду лихі часи, чому і вся композиція, і особливо центральна жіноча постать нагадують усі відомі зображення «таємної вечері», леонардівське особливо?
Удома, коли ділилися враженнями, намагалися розповісти й це, але переповісти картину таки непросто. Попри силу враження — ми тоді навіть імені автора не запам’ятали. Натомість мали тепер нагоду відчути могутність інтернету: донька почаклувала біля комп’ютера й покликала нас — знайшла, вистачило самої назви та місця! Так, це воно, і навіть із репродукції можна відчути ту тривогу, той подих фатуму... Як це вдалося авторові, і до речі — хто він?
Лотте Лазерштайн (Lotte Laserstein, 1898—1993) виявилася мисткинею незвичайної вдачі, долі та шляху. Їй було одинадцять років, коли вона вирішила цілковито присвятити себе мистецтву, а отже, ніколи не виходити заміж. З відзнакою закінчила 1925 року Берлінську Академію мистецтв, брала участь у престижних виставках, вирізнялася навіть у тому яскравому богемному середовищі, що творило мистецький розквіт Веймарської республіки. Була уособленням жінки нового типу (NeueFrau): талановита, впевнена й незалежна. Вона багато працює, особливо їй подобається писати портрети людей свого покоління й оточення: сильних, красивих. Ще до сенсаційного успіху її першої персональної виставки газета BerlinerTagblatt писала: «Лотте Лазерштайн — запам’ятайте це ім’я. Вона належить до найкращих наших художників, і ми ще будемо свідками її злету».
Щоправда, здійснення пророцтва виявилося відтермінованим на пів століття. Адже невдовзі до влади в Німеччині прийшли націонал-соціалісти. Для Лотте Лазерштайн, чи то єврейки, а чи, за іншими джерелами, напівєврейки це означало не лише заборону на професію, але саме з професії все розпочалося: три її картини, що були на Всесвітній виставці в Парижі, заборонено було експонувати в німецькому павільйоні. Здавалося, це ще не є пряма загроза життю. Але невдовзі втікатимуть з батьківщини й німецькі митці, та й просто німецькі громадяни, які відчули подих Мінотавра... На тих, хто не мав такої можливості чи свідомо ризикнув залишитися, чекали тяжкі випробування. Мати художниці, піаністка і вчителька музики, була депортована до табору Равенсбрюк і там загинула. Сестра дивом вижила у підпільному сховку в Берліні. І невідомо, що чекало на саму Лотте, але доля дала їй шанс: 1937 року вона дістала запрошення виставити у Стокгольмі свою картину «Вечір над Потсдамом». Недаремно зуміла в тій картині втілити невловне передчуття: здогадуючись, що вже не повернеться, вивезла всю колекцію власних робіт. А «Вечір...» взагалі завжди залишався з нею, все її довге життя.
...Той рядок Василя Стуса з вірша пам’яті Алли Горської невипадково мені згадався ще біля картини. Стус був свідомий власної приреченості, але не міг чинити інакше. Михайлина Коцюбинська свій спогад «У свічаді пам’яті», як і цілу «Книгу споминів», незумисно сповнила оцим відчуттям неминучого трагізму та невідворотності жертв, — але й неймовірної ніжності до друзів-однодумців, вдячності їм за те, що вони є такі як є... Існують моменти, які виразно перегукуються мені з цією картиною, — може, то вони й вернули мене до неї?
Зазвичай на засланні було хоч трохи краще, ніж у таборі. Та не у випадку Стуса. Провокації, цькування, важка праця, виснаження, ще й травма. Лише голодуванням домігся, щоб пустили попрощатися з батьком... «Я бачилася з ним у той приїзд у його рідній хаті на околиці Донецька десь через день після похорону батька. Була присадкувата хатина, вузьке подвір’я і невеликий садок, стіл під деревом і ми навколо столу — «це ви, ви, мої найдорожчі люди...». Щемке відчуття щастя від зустрічі»... Була там і Світлана Кириченко; її книжка-спогад про Стуса «Птах піднебесний» (2016) — теж у певному сенсі аналог і «продовження» теми картини «Вечір над Потсдамом». «Високе братство» рідних по духу вона як либонь більше ніхто зуміла емоційно увічнити і в більшій своїй книзі спогадів «Люди не зі страху»...
Коли ж Василь проводжав Михайлину в Донецькому аеропорту (аеропорт «великий, гарний, напівпорожній») — повернулося таке знайоме враження, що скрізь — «ті очі й вуха» — це гнітило підсвідомо, як звичний тягар. «Було сумно. Краще мовчалося, ніж говорилося»... Отож і тут, принаймні тепер, та картина стоїть мені «в ключі» цих і ще багатьох спогадів про той наш час, про «кляті сімдесяті» (Микола Шатилов)... От хоч би ті повік незабутні «розмови на кухні»: там теж либонь «краще мовчалося», бо найбільше важило відчуття суголосного думання та відчування. І той жарт на прощання, проводжаючи гостей: «сьогодні ми наговорили на ...надцять років»...
Вісім місяців, що пробув Стус «на так званій волі, або точніше, за зеківською термінологією, у «великій зоні»... Спогад про них теж повертає до цього синдрому: радість від кожної зустрічі як можливості доторкнутися до виняткової Василевої цілісності й справжності... Та водночас і розпач від розуміння, як йому тяжко в задушливій атмосфері ерзаців, несвободи, переслідувань і кривд... І неозброєним оком, говорить Коцюбинська, було видно дамоклів меч, що завис над ним. «Якась аура приреченості»... Ні, не прагну педалювати свої аналогії: достатньо різні речі, обставини, люди, але. Ця аура приреченості, і водночас сумна втіха спільності, довіри та порозуміння зі своїми,— чи не становить саме це незаперечний магнетизм картини та її здатність до характерного «прирощення змісту», розпросторення? Чи не цей звук, невловний і заразом явний (наче «струна дзвенить в тумані...», як у гоголівських «Записках божевільного») владно озвався до мене й вернув тоді до «Вечора...»?
...Так, авторка любила цю картину більше за всі свої роботи. Ставши емігранткою, мусила укласти фіктивний шлюб зі своїм добрим приятелем Свеном Маркусом, щоб дістати політичний притулок у Швеції. Дитячу обітницю тим не було порушено. Мешкала у Стокгольмі, потім до кінця життя у старовинному місті Кальмар на балтійському узбережжі. Згодом туди переїхала і її сестра. Пишуть, що в цей період Лотте Лазерштайн писала замовні портрети для заробітку — тобто, що колишнє натхнення тепер полишило її. Підставою либонь є її власні слова — про життя, розламане на дві частини... Тим часом вона писала, окрім портретів, також і пейзажі, і квіти, і дітей, давала уроки живопису, стала почесним членом Шведської Академії мистецтв за портретний живопис. Так, це не була енергетика її довоєнних творів — але ж мовив хтось, що й ціле людство, переживши Освенцим, стало іншим, інакшим.
Проте визнання чи поновне відкриття мисткині таки прийшло, і навіть без того фатального запізнення, що залишає відчуття мимовільної, але непоправної провини. Року 1987 відомий арт-ділер і фалерист Томас Егнью у лондонській галереї Белгрейв улаштував велику виставку-продаж картин Лазерштайн — і вона сама, у віці 89 років, була там присутня! Як і на наступній великій виставці своїх робіт за три роки. Вона продовжувала працювати до останніх днів, які настали в січні 1993 року, коли їй виповнилося дев’яносто п’ять.
Ті виставки були лише початком. Колекціонери розкупили значну кількість картин, що роз’їхалися світом. Велика ретроспективна виставка 2003 року в Берліні знову зібрала їх разом і була етапною в сенсі каталогізації спадку мисткині та початку його осмислення. І це було її поверненням на батьківщину, щоправда, вже символічним. Нова національна галерея 2010 року придбала «Вечір над Потсдамом», а музей Штедель (Stдdel) у Франкфурті іншу відому картину, «Російська дівчина з пудреницею». Отже, моє відкриття сталося всього лише за рік по тому як «Вечір над Потсдамом» і авторка його остаточно повернулися додому...
Минулої весни якось привела до нас донька своїх друзів. І вони вперше, принаймні вперше для нас, із усією певністю напророчили результат президентських виборів. Ми були цим заскочені й прикро вражені, щось намагалися заперечувати в тому дусі, що цього ж не може бути бо бути не може ніяк. Але й розуміли, що просто так вони б цього не казали: обізнані люди. І хоч це покоління в таких випадках неодмінно додає іронії та сарказму, а ще й дрібку бравади та гейби цинізму — ну так воно заведено, може, їм допомагає... — але після тих ритуальних жартів усі ми вмовкли й зажурилися. Щось таке зависло в повітрі, чого ось щойно перед цим ще не було. Холод і тривога недобрих передчутті, вечір над Потсдамом?..
