Центр сучасного мистецтва «ДАХ» — перший, і поки єдиний в Україні некомерційний театр, — продовжує ставити вистави за проектом російського драматурга КЛІМа «Семь дней с «Идиотом», или Несуществующие главы одноименного романа». Співпраця театру з драматургом почалася три роки тому. За цей час було поставлено вже чотири вистави з цього циклу — «Печальный спектакль…», «Толкователь Апокалипсиса», «Грешный Ангел» і «БЕС — СОН — НИЦЦА». Зараз режисер і художній керівник «ДАХу» Владислав Троїцький поставив моновиставу «…Идиот…».
Князя Мишкіна грає молодий актор Дмитро Ярошенко. Він студент третього курсу Київського театрального університету, але для «ДАХу» наявність закінченої освіти — річ не принципова. Тут головне — щоб актор був внутрішньо готовий до пошуків істинно духовного і психологічного театру. Центр, у свою чергу, надає для цього всі можливості. Будучи структурою некомерційною, він може собі дозволити розкіш займатися мистецтвом у своєму чітко вибраному напрямі...
На сцені — складна конструкція з дошок і різноманітних балок, хитка і ненадійна (сценографія Владислава Троїцького). По ній, обережно балансуючи, ходить молода людина в елегантному чорному костюмі і говорить іноді дивні високохудожні речі, які часом навіть шокують. А внизу, під балансуючою людиною, стоїть маленька, майже іграшкова церковка і такий же напівзруйнований будиночок. Молода людина, яку звуть Лев Миколайович Мишкін, чекає на неї. На Аглаю. Звичайно, він знає, що вона не прийде. В його очікуванні немає нетерпіння, він навіть вважатиме за щастя, якщо вона раптом, несподівано з’явиться. А поки її немає, князь Мишкін намагається довести неначе б то глядачу, але насправді собі, що між сном, мрією і реальністю для минулого немає ніякої різниці.
Лев Мишкін у виконанні Дмитра Ярошенка — натура дуже тонка і вразлива. Але не можна сказати, що Дмитро грає на голому нерві — він швидше обережно і м’яко промацує психологічний стан свого героя. Від цього створюється враження якоїсь відстороненості артиста від ролі. Ярошенко не педалює фрази, говорить тихо і м’яко, з майже дитячою вибачливою посмішкою. Лише двічі за всю виставу він зривається на крик, швидко, без розділових знаків промовляє текст, а потім різко надовго замовкає, і в цій паузі глядач має можливість обміркувати все, про що щойно, здається, майже не замислюючись, на одному диханні, кричав князь Мишкін. Він відкритий і наївний, тим більше парадоксально чути від нього речі такої філософської глибини.
Вистава «…Идиот…» дуже атмосферна. Цю атмосферу створює не тільки актор, але і декорації. Уже згадувана хитка конструкція, що займає практично весь простір невеликої сцени, вода на задньому плані, що кидає неповторно гарні відблиски на задник, і невиразний білий «сніг» — все нагадує про ненадійність, швидкоплинність цього життя. І тільки маленький макет церковки, як символ віри і вічності, купається в цьому снігу. Віра — це те, що рухає цією людиною. Те, що примушує її зараз говорити, перебувати тут і запалювати свічки в очікуванні її. Те, що примушує його жити. І протягом всієї вистави глядач стежить за тим, як віра полишає князя Мишкіна. Нарешті, він різко задує свічки і швидко залишить сцену… «Вона не прийшла».
