Перші шість фільмів культорологічного проекту «Вибрані
часом» нинішнього року удостоєні нагород телевізійного конкурсу «Золота
ера» в номінації «кращий телевізійний документальний фільм». Днями відбулася
презентація трьох нових картин цього циклу.
Пам'ятаю своє перше враження від знайомства з цим проектом.
Напевно, це почуття насичення. Ну, це коли тебе довго тримають на голодному
пайку, а тут в один момент настає достаток. Та не простий — делікатесний.
Ми так скучили за документальним кіно (втім, гадаю, молодь навіть не встигла
відчути смаку до нього), що обойма з шести картин, якою вибухнула кіностудія
«Контакт», радувала самим фактом своєї появи.
Після перших захоплень захотілося поуважніше придивитися:
що ж нам запропонували. Сьогодні ці фільми бачили, напевно, всі. Кожний
з них по кілька разів було показано по УТ-1. І, напевно, також всі погодяться,
що кожний із них — «Думи мої...» картина Миколи Мащенка, присвячена Борису
Гмирі, «Два життя Соломії» Владлена Кузнецова і Олександра Фролова, «Лесь
Курбас. Між двома пострілами» Володимира Хмельницького, його ж «Борис Мозолевський.
Скіфська балада», «Серж Лифар у Києві» Владлена Кузнецова і Світлани Іллінської
і, нарешті, фільм, що розказує про скульптора Олександра Архипенка «Творець
із божою іскрою» Дмитра Горбачова, Сергія Тримбача і Миколи Мащенка — високопрофесійне
кіно, зроблене стильно й зі смаком. Звісно, зібрані разом, вони справляють
враження неоднозначне, може, нерівне. Це вже залежить від того, наскільки
вам близька творча манера і стилістика того чи іншого митця. Але те, що
всі вони безумовно яскраві й оригінальні індивідуальності — очевидно. Уміння
збирати блискучі команди справжніх профі — одні з незаперечних достоїнств
«Контакту».
Але я про інше. Власне про фільми. Адже вони, по суті,
повертають із небуття нашої пам'яті людей, чий внесок у вітчизняну й світову
культуру важко переоцінити. Людей, з якими рідна вітчизна обходилася часто
зневажливо байдуже, а то й просто знищувала, щоб шкідливі їхні думки не
дуже впливали на уми радянських громадян. Ось і вітчизна вже стала зовсім
іншою, і громадяни загалом теж, а дивись-но — саме тих самих «шкідливих
думок» дефіцит відчувається як ніколи гостро... Нагадати про це, розказати
про цих людей, «Вибраних часом» — і була мета «Контакту».
Я до подібних проектів ставлюся, чесно кажучи, досить насторожено.
Адже певною мірою вони несуть просвітницьку функцію. І тут дуже легко збитися
чи то на банальний переказ біографій, чи то на отакий менторський, повчальний
тон. У циклі «Вибрані часом» цього, на щастя, вдалося уникнути. Більше
того, кожна з картин вирішувалася творчо винахідливо. Наприклад, фільм
про Олександра Архипенка, який 41 рік прожив у Америці, Микола Мащенко
вистроїв у репортажно-детективній манері: пошуки слідів митця у нас і за
океаном. А от Олександр Фролов, розказуючи про Соломію Крушельницьку (її-то
вже ми, здається, знаємо, завдяки тому ж кіно принаймні), акцент зробив
на її «друге» життя. Не перше — повне музики, обожнювання та тріумфу, яке
протікало в основному за рубежем. А оповів, стримано і без надриву, про
повернення співачки на батьківщину в 39-му, звідки її вже ніколи й нікуди
не випускали. Та ще й безбожно обібрали. І в прямому розумінні, прибравши
до рук майно Крушельницької в Італії, і — в переносному, відлучивши від
сцени, від учнів, завбачливо позбавивши її відомості.
Цикл «Вибрані часом» — і це, напевно, головне потрясіння
від побаченого — нагадує нам не дуже-то приємну істину: міра нашого незнання
не такої вже давньої власної історії величезна. А кому, скажіть на милість,
це приємно усвідомлювати. Не знаємо — ну, то й біс із ним. Що, у нас у
суєті днів інших проблем мало? Ну от хоча б — де гроші взяти? Для кіно
вона сьогодні особливо гостро стоїть.
— Адже ми з цього і починали, — розказує директор «Контакту»
і автор ідеї проекту Лариса Роднянська. — Наша студія і створювалася багато
в чому для того, щоб режисерів, сценаристів, операторів найвищого класу,
котрі з розвалом великих студій залишилися без роботи, цією самою роботою
забезпечити. Ну хоча б, як-то кажуть, замовним кіно. Доводилося шукати
гроші, добувати замовлення. Ми робили фільми й про митників, про сільське
господарство, боролися зі СНІДом і холерою, розказували про трагічну долю
Чорнобиля і чорнобильців... Про що тільки не робили, коротше. Але в якийсь
момент зрозуміли: душа хоче більшого. Так з'явилася ідея циклу. А коли
стали його конкретизувати, то в нашому списку виявилося близько ста імен.
І за кожним — така доля, що просто дух захоплює. Звісно, якби не було підтримки
НТКУ і «1+1» нічого б нам реалізувати не вдалося. Ми мріємо до кінця століття
зняти тридцять картин.
— Але тепер-то, коли проект набув популярності, прийнятий
глядачами і оцінений професіоналами, проблема знайти на нього гроші не
стоятиме так гостро, як раніше?
— Якби ж то. У нас сьогодні дуже модно говорити про любов
до української культури. Чимало банкірів, підприємців навіть фонди створюють
на підтримку культури. Але куди і до кого мені не доводилося звертатися,
завжди одна й та ж відповідь, ввічлива і холодна: ми можемо понарікати
з вами з приводу долі українського кінематографа, ми навіть можемо поплакати
разом із вами, але грошей немає. Адже наші картини коштують копійки і,
коли нам вдається роздобути 20— 30 тисяч гривень, з яких половина йде на
податки, на тридцятихвилинний фільм, ми щасливі безмірно. Адже «Вибрані
часом», скажу без зайвої скромності, це не приватна справа «Контакту».
Ну не можемо ми побудувати нову повноцінну здорову державу, яка не пам'ятає
і не хоче пам'ятати свого минулого, яка забуває людей, котрі по суті визначають
духовне здоров'я нації. Адже складений нами список, може, і не претендує
на всеосяжну широту, але це той мінімум імен, який, на мій погляд, має
знати кожна культурна людина.
Три нові картини циклу, які показав «Контакт» у Будинку
кінематографістів, це дуже сильне видовище, з величезним емоційним посилом
авторів. Особливо я б виділила «Честь і вдячність» (автор сценарію і режисер
Олександр Фролов, оператор Едуард Тимлик) — це приємне, дуже ліричне (але
без захопленого сюсюкання) оповідання про знамениту львівську сім'ю істинних
інтелігентів, музикантів, збирачів фольклору Колесс. Фільм Миколи Мащенка
«Експертиза: страта божевіллям» дивитися важко, часом — моторшно. Він про
«бунтівного» генерала Петра Григоренка, якого влада намагалася занурити
в морок божевілля. Жахливо ще й тому, що зовсім недавно все це було з ним.
Та й з нами.
І третя картина — «Будинки і химери Владислава Городецького»
(автор сценарію і режисер Володимир Хмельницький). Це дуже повчальне видовище
для наших нових капіталістів. Адже вони опинилися сьогодні в умовах чимось
схожих з тими, в яких перебували їхні попередники на початку століття.
Повчитися не тільки діловій хватці й стрімкості, а й умінню, пам'ятаючи
про власну вигоду, не забувати і про суспільне благо.
Було показано і ще одну картину, яка дещо не вписується
в проект «Вибрані часом». Це фільм «Микола Мащенко. Незавершений портрет...».
Сценарій Станіслава Чернилевського і, що було несподівано, режисерський
дебют Лариси Роднянської.
— Безвісність — це, напевно, один із найстрашніших станів
для митця, — переконана Лариса Роднянська. Майже всі герої «Вибраних часом»
його тією чи іншою мірою відчули. Ну, а хіба творці, котрі живуть сьогодні
поруч із нами, не знають, що це таке. Ще й як знають. У нас же як спокон
віків заведено: хвалу і пошану віддавати після смерті. Я з цим не хочу
і не можу змиритися. Так народився новий цикл «Наші сучасники», хоч і логічно
і концептуально він, на мій погляд, цілком вписується в наш проект. Першою
в цьому циклі стала картина «Ваш вихід, маестро», присвячена Анатолію Солов'яненку.
Ми дуже пишаємося цією роботою. П'ять років про нього не згадували, не
запрошували, не звучав його божественний голос. Микола Мащенко і фільм
про співака зняв у жанрі, якщо можна так сказати, реквієму з надією. Показали
(і не раз) картину по ТБ і, уявіть, спохватилися, пригадали. На «Людині
року» Анатолій Солов'яненко став лауреатом.
Микола Мащенко — чудовий майстер, цікавий режисер і тонка
людина, яка підійшла до 70-літнього рубежу. От у мене і з'явилася потреба
розповісти про нього так, як я його бачу і сприймаю. Втім, фільм називається
«Незавершений портрет». Може, хтось захоче повернутися до цієї особистості
знову...
