В основному конкурсі фестивалю бере участь 16 стрічок. Географічний розмах доволі представницький: від Нідерландів і Туреччини до Японії і Південної Кореї. Від країни-хазяйки — цілих три фільми: чорно-біла «Роль» відомого ще з 1980-х років (багато хто має пам’ятати його «Письма мертвого человека») режисера Костянтина Лопушанського, кримінальна драма «Скольжение» від колишнього рекламіста Антона Розенберга і костюмована стрічка «Иуда» режисера Андрія Богатирьова за повістю Леоніда Андрєєва. Тут, звичайно, російським колегам можна позаздрити: важко собі уявити, щоб на будь-який український фестиваль набралося цілих три вітчизняні повнометражні фільми.
Відкриттів у конкурсі поки що мало. Той самий «Иуда» однаковою мірою слабкий як у режисурі, так і в акторських роботах: тексти Андрєєва при такому підході перетворюються на пишномовні проповіді. У Лопушанського (до речі, він вихідець з України, з Дніпропетровська) вийшла досить цікава стилізація під ранній кінематограф — дія відбувається в 1920-х у Фінляндії і в Росії. На жаль, при зовнішній візуальній продуманості слабким місцем виявився сюжет, який виглядає досить штучним, надуманим.
Тема вигнанців і агресивної моральної більшості переважає в нідерландській драмі «Маттерхорн» (реж. Дідерік Еббінге). У патріархальному селищі тихо живе такий собі Фред. Дружина померла, із сином стосунки не склалися. Фред зовсім нічим не зайнятий: його дні складаються з походів до церкви і розмов із сусідами. Одного дня на його порозі з’являється напівбожевільний волоцюга Тео, і стосунки двох одинаків досить швидко починають викликати спочатку здивування, а потім і відкриту ворожнечу з боку місцевих бюргерів. Режисер піддався властивій для дебютантів спокусі розділити героїв на хороших і поганих; однак потужне етичне посилання фільму не залишає байдужим нікого — в світі фестивального кіно, де багато авторів занадто захоплюються іграми в чисте мистецтво, така якість зустрічається не часто.
Південнокорейські «Ліванські емоції» (Чон Йонхйон), навпаки, досить непередбачувані. Дівчина, вийшовши з в’язниці, одразу ж починає потрапляти в одну біду за іншою, приносячи нещастя всім, хто трапляється на її шляху. Багато жорстокості й насильства, багато крутих поворотів. Фільм має шанси отримати один з фестивальних призів; шкода лише, що «Ліванські емоції» — кіно швидше комерційне, ніж фестивальне.
У французькому «Іншому житі Рішара Кемпа» (Жерміналь Альваре) початкова ситуація також начебто нагадує жанрове кіно: слідчий незбагненним чином переміщається в минуле й отримує таким чином можливість знешкодити небезпечного злочинця — але в цій справі йому починає заважати інший детектив, молодий і амбітний, — він сам. Гостросюжетна фабула стає приводом розповісти історію про зустріч із самим з собою, про час і пам’ять.
Набагато переконливіше, втім, ця тема звучить у видатного американського документаліста Алана Берлінера — його «Двоюрідного дядька» показали в позаконкурсній програмі «Свободная мысль». Берлінер знімає кіно про свого дядька — всесвітньо відомого поета й перекладача. Цей фільм насправді не можна навіть однозначно ідентифікувати як ігровий або неігровий. Це візуальна поезія в чистому вигляді — висока, пронизлива, досконала. Берлінер створює не тільки гідне екранне відображення ремесла свого знаменитого родича, але й приголомшливий за силою вислів про парадокси часу і людської свідомості.
Художні відкриття відбуваються наразі саме в позаконкурсній програмі. Беззаперечною подією стала прем’єра «Дотик гріха» — нової роботи (відзначеної в Каннах за кращий сценарій) відомого китайського режисера Цзя Чжанке, який завоював собі славу стрічками, знятими в неквапливій, небагатослівній, але завжди точній естетиці.
Як часто буває в Цзя Чжанке, фільм утворюють декілька паралельних сюжетних ліній, у кожній з яких відстежується доля одного героя. Розгніваний шахтар, юрист-самоук, повстає проти корупції в керівництві села. Мандруючий маргінал заробляє собі на життя збройним грабунком. Гарненька дівчина — адміністратор у сауні — потерпає від нападу багатого клієнта і вершить своє правосуддя. Молодий робітник змінює одну роботу за іншою, марно намагаючись налагодити своє життя. Ці герої — чотири людини з чотирьох різних провінцій. Чжанке сміливо показує те, що приховане за фасадом нинішнього китайського процвітання, і більш того: експериментуючи з різними стилями, він створює унікальний кінематографічний світ, в якому художні й соціальні елементи знаходяться в ідеальній рівновазі.
Приємно те, що цього разу не обійшлося без українського фільму — хай і поза конкурсом. Московські глядачі нарешті побачили нову картину нашого класика Кіри Муратової — «Вічне повернення». Фільм побудований украй цікаво. Є двоє героїв — чоловік і жінка, колишні однокурсники. Вони не бачилися багато років. Одного дня він приїжджає до неї, щоб спитати поради в заплутаній особистій ситуації. Муратова бере на перший погляд очевидну ситуацію і дає її відіграти різним парам акторів і актрис, зокрема непрофесійним. Кожного разу виходить по-різному; в результаті бачимо грандіозну людську комедію. Фільм мав колосальний успіх: квитки розкупили вмить, два зали на прем’єрі були забиті під зав’язку, десятки глядачів не змогли потрапити на перегляд. Можна сказати, що саме ця прем’єра і стала головною подією перших днів фестивалю.
ММКФ закінчується 29 червня. Про підсумки кінофоруму читайте в найближчих номерах нашої газети.
