«За результатами проведеного конкурсу на заміщення вакантної посади «головний художник» державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької», рішенням конкурсної комісії переможцем конкурсу було визнано Романченка Андрія Дмитровича», — повідомили на сайті занківчан. Варто зазначити, що подавалися на конкурс вісім осіб. Уклали контракт з 50-річним Романченком. На рік.
«Дню» новопризначений головний художник розповів, що закінчив Харківське художнє училище (театрально-декораційний відділ). Навчався у Петра Антоновича Шигимаги. Згодом вступив до Української академії образотворчого мистецтва та архітектури, і, каже, був останнім учнем дійсного члена Академії мистецтв України, професора кафедри живопису і композиції УАМ легендарного Данила Лідера.
Також ми говорили про перші враження від заньківчанської сцени і, звісно, від Львова, про улюблені постановки, захоплення поза основною роботою і не тільки.
КОРИСНЕ ХОБІ
— Коли ще навчався в училищі, пішов працювати в Харківську оперу, де пройшов все, бо працював скрізь — гримером був, декоратором був, навіть мав за честь танцювати партію Дон Кіхота в однойменному балеті Л. Мінкуса, — розповідає Андрій РОМАНЧЕНКО.
— А це ж як?
— Був довгий, артистичний. А час тоді був скрутний. То я підпрацьовував у мімансі. І на мене поставили партію Дон Кіхота.
— І як довго танцювали?
— 1998-го вступив до академії, і художній керівник балету, Світлана Коливанова, мене викликала на вистави ще два роки, поки не знайшли заміни.
— Тобто одне другому — не завада?
— Та ні, звісно. Бо це мені як хобі. І дуже корисне! Бо я довго ходив по сцені. І мені це було цікаво не з погляду самовираження, а як відчуття всередині вистави. Тоді багато чого зрозумів. Наприклад, як працює світло. Також — як працює площина, як працює простір. Зрозумів, як носиться костюм: що в ньому зайве, а що — незайве. Це ті нюанси, які, напевно, не кожен художник розуміє, тому що не мав такого досвіду, як я. На власній шкурі. Отже, з 1992 до 1998-го у мене був отакий вихід в театр, по всіх цехах. Я реально все «скуштував». Також «по дорозі» ставив у театрі Марії Коваленко, в «Катарсисі». І в Харківській опері — казку Ігоря Польського «Терем-теремок». У Харкові також був театр «Аморе» — перша музична антреприза, де я поставив «Сільську честь» і чотири маленькі опери. Ставив активно і в академії. Перше — у театрі «Колесо» виставу «З’їж мене» Ентоні Сверлінга. А далі, по закінченні академії, були роботи в Тернополі, Одесі, Дніпропетровську, Києві, Донецьку...
СВІЙ ТЕАТР
— А як стосовно тези про базовий театр, в якому треба довго працювати?..
— Це дуже правильна теза! Я дуже сподівався, що у мене складеться з Донецьким драматичним театром під керівництвом Марка Бровуна, а потім — його доньки. Це був дуже хороший театр! Мені там було дуже комфортно. Але ж ви знаєте, що сталося 2014-го. Я не міг там залишитися! І поїхав.
— Коли отримали пропозицію до Театру ім. М. Заньковецької, що особливо привабило?
— Художнику потрібно мати свій театр. Я вважаю, що вже сформувався як художник. Те, що працюється по різних театрах, забирає багато сил і часу в тому сенсі, що, поки доведеш колективу, що правильно мислиш, вже й на уклін треба виходити. Я ж не Сальвадор Далі — приїхав, і всі попадали! Потім, звісно, все виходить, але треба їхати до нового місця праці. Щодо Театру ім. М.Заньковецької... мені давно цей театр імпонує. І раніше надходили пропозиції від адміністрації щось поставити. Але з різних причин не складалося. Це великий театр з хорошим потенціалом. Його цехи, служби мене «купили» — я їх чую. І сцена у заньківчан чудова — намолене місце! Я вийшов на порожню сцену і все відчув. (Цим мене заразив мій учитель Д.Лідер, котрий говорив, що ліпшим за порожню сцену у чорному, порожньому залі нічого нема!). Відчув священний трепет. Крім того, я бував у Львові зі своїми виставами. Зокрема, з тією, за котру отримав відзнаку «Тернопільські театральні вечори» (2005 рік, «Качине полювання» Вампілова. — Т.К.). Вже тоді мені ця сцена приглянулася... Й аура Львова, поза сумнівом, впливає. Наразі ж для мене Львів — terra incognita. Хоча... Я був добре знайомий з Борисом Возницьким (світлої пам’яті директор Львівської національної галереї мистецтв. — Т.К.).
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ РОМАНЧЕНКА
— У Львові ж маєте й інші знайомства. Наприклад, з Олексієм Кравчуком, який зараз очолює Театр «І люди, і ляльки».
— Так. Ми працювали разом у Донецьку. Планую піти до нього подивитися «Дітей Ноя» Шмітта, які ставив Михайло Урицький, з яким я дуже добре знайомий. Та й узагалі — феномен Театру «І люди, і ляльки» мені дуже цікавий. Бо нині ляльковий театр, на мою думку, спаскудився. Я, звісно, прошу вибачення за таке слово. Бо, вважаю, мають бути або ляльки, або люди. Не розумію, для чого у ляльковому театрі потрібні драматичні актори. А в деяких лялькових театрах тепер — тільки люди...
«СТАРАЮСЯ НЕ БРАТИ ДО УВАГИ»
— Напевно, Андрію Дмитровичу, ви чули про те, що у Театрі ім. М.Заньковецької відбуваються невеселі події через недосконале законодавство стосовно контрактної системи. Тобто відбуваються аналогічні події у багатьох театрах, але саме у заньківчан — дуже гучно. Вас не зупиняли ці нюанси? Не мали побоювань щодо того, що ваша робота перебігатиме як на мінному полі?
— По-перше, вся моя робота — як на мінному полі. По-друге, можливо, це вже вікове... Я маю роботу — і мені хочеться її виконати. У мене є якісь свої напрацювання як у сценографа, я бачу продовження школи Лідера у своїх роботах, і мені хочеться це втілити. Розумієте, якісь такі питання, які мене наразі не зачіпають, стараюся не брати до уваги. Можливо, це неправильно. Можливо, це егоїзм — здоровий чи нездоровий. Напевно, треба глибше ввійти в курс справи. Отак я вам відповім.
«ДАЛІ БУДЕМО ДУМАТИ»
— З чого розпочали роботу?
— Зараз спільними зусиллями випускаємо «Каліку з Інішмаану» Мартіна МакДонаха режисера Ореста Огородника. А вже далі будемо думати. В принципі, напрацювання є. Читаємо п’єси. Очевидно, ставитимемо комедію... Є й більш далекі плани. Але ж ви розумієте, які зараз часи. Нічого не можна планувати! «Каліку з Інішмаану» треба було випустити ще у травні!
«ЛЮБЛЮ ПРАЦЮВАТИ З ПРОСТОРОМ»
— Крім театру, що ще вас цікавить?
— Роблю виставки. Не свої. Тривалий час, з 2012 року, співпрацював і співпрацюватиму з Київським театральним музеєм. Дуже добре знаю фонди. Мені це подобається. Працюю з «Мистецьким Арсеналом», з Музеєм історії Києва. Я люблю працювати з простором. Живопис і графіка — теж мої вподобання. Але це — для себе. Тобто це не сильно мене будоражить як художника. А коли потрапляю у простір, це дуже цікаво!
«В ПРОФЕСІЇ НІЧОГО НЕ БОЮСЯ»
— Не тиснутиме на вас ім’я світлої пам’яті Мирона Кипріяна?
— Ні! В мене у життя, як і у кожної людини, — багато комплексів. Щодо професії, то я взагалі нічого не боюся. Це, напевно, дивно. Але так є. Плюс до того, я завжди знаю, коли виконую якусь роботу, що ніколи всередині себе не піду на компроміс. Ні-ко-ли! Це вже потім, коли мене починають просити актор чи, приміром, адміністратор, я можу поступитися. Але собі ніколи спуску не даю. А щодо Мирона Кипріяна, то це — історія, метр, корифей. А взагалі, на мою думку, театральний художник має знати більше, ніж просто художник. Також хочу сказати, що для мене історія мистецтв, історія культури відкриваються при безпосередньому контакті. Я все маю взяти в руки! От тому й люблю працювати у музеях! І ще я збирач — тканин, костюмів, одягу, книжок... Як покійний Мирон, який до театру все тягнув! Зокрема, меблі. І дуже багато з того, що я збираю, йде у вистави.
— А вже як Борис Григорович Возницький збирав — на цілу галерею назбирав!
— Та отож! Я тривалий час працював у Театральному музеї. Мав доступ — брав до рук, відчував. Багато чого зрозумів, усвідомив. Те саме я відчував у майстерні Данила Лідера, від якої він мені дав ключі. Там стояли його макети, були якісь напрацювання... Я дуже вдячний Лідеру за це.
«НЕ ДАЄ СПОКОЮ «ГАМЛЕТ»
— Чи є якась п’єса, над котрою вам дуже би хотілося попрацювати?
— Звичайно! Я до Львова привіз два ескізи — це моя дипломна робота і це остання робота, котру ми обговорювали з Лідером. «Гамлет». Я, чесно кажучи, тоді його добре «пожував», потім про нього забув, але він за мною ходить. Хочу «Гамлета»! Наталія Вікторівна Владимирова (доктор мистецтвознавства, професор,член-кореспондент Національної академії мистецтв України. — Т.К.) навіть згадала цю мою роботу у дисертації. «Гамлет» мені не дає спокою. Я зрозумів, що таке тінь батька Гамлета. Ми довго з Лідером обговорювали, що це. А коли Лідера не стало, я відчув тінь батька Гамлета. Тобто я «Гамлета» свого часу прожив у прямому значенні цього слова. Бачу це у просторі, у сценографії. А саме — як середовище може бути дійовою особою. Одним із дійових осіб. На мою думку, існує окремий театр сценографії. Коли середовище і простір — персонажі.
— Цікаво, а яке у вас ставлення до осучаснення класики — і режисерами, і художниками, і т.д.
— На моє переконання, може бути все що завгодно. Але, по-перше, треба ставити запитання «Навіщо?». Водночас це докір і мені. Бо я також брав у цьому участь («За двома зайцями» — у Театрі ім.І. Франка і в Театрі на Подолі), і двічі виходили хороші, але нові, інші п’єси. Тому... Хочете по-сучасному? То пишіть сучасні п’єси! Хто заважає? А щодо класики... Матеріал створений зі своїми якимись, зокрема, мовними, притаманними тому часу, нюансами, то як ми можемо це перенести у сьогодні? Сьогодні ж так не говорять! Є й інші нюанси, яких сьогодні ніхто не розуміє. Починається перекроювання. То напишіть нове! Я так міркую.
— Яка найулюбленіша ваша постановка?
— «Маруся Чурай» в Івано-Франківську. 2005 рік. Дуже люблю цю виставу, над якою ми працювали з Євгеном Курманом. Також — «Наречена ранкової зорі» (Донецьк, 2009, теж Курман). А ще я дуже люблю виставу «Тьотя Мотя прієхала» (Донецьк, 2012, режисер Ігор Матіїв) — за цю роботу отримав «Мельпомену Таврії».
