В’ячеславу Довженкові значення слова «популярність» добре відоме. Участь у численних телесеріалах, кінофільмах, виставах київських театрів зробила його відомим для багатьох українських глядачів. Та у вирі шквалу глядацької зацікавленості актор опинився після фільму «Кіборги», який нині з успіхом демонструються по Україні, де В’ячеслав Довженко зіграв головну роль захисника Донецького аеропорту, командира із позивним «Серпень». До речі, 1 лютого у столичному кінотеатрі «Ліра» відбудеться творча зустріч з актором, який розкаже про зйомки картини, яка нині увійшла до списку найкращих фільмів 2017 року, а 26 і 27 січня у рідному Театрі на Подолі відбудеться прем’єра «Дівчинки з ведмедиком, або Неповнолітня...» — це перше сценічне прочитання роману Віктора Домонтовича (інсценізація Павла А’рє, режисер Стас Жирков), де змішалися 1923-й, 1928-й, 2018-й, ба навіть 2028-й... Жорстко, смішно, сумно, красиво, абсурдно — і все це українською театральною мовою, хоча й не без «акценту», а у ролі вчителя Іполіта виступить В’ячеслав Довженко.
«НЕ КРИЧИ, КАМЕРА — ПОРЯД!»
Кінокар’єра В’ячеслава Довженка розпочалася у знаковій для українського кіно стрічці відомого режисера Юрія Іллєнка, де у партнерстві з Богданом Ступкою, який створив образ Івана Мазепи, молодий актор зіграв російського царя Петра І. Хоча «Молитва за гетьмана Мазепу» викликала неоднозначні думки щодо трактування суперечливої постаті гетьмана в історії України, та для Довженка-актора початок творчої кар’єри разом з такими майстрами і в такому матеріалі став неоціненним досвідом.
«Треба було зіграти Петра І у фантасмагоричному, карикатурному вигляді. Взагалі, перша роль в кіно, мені 24 роки, — згадує В. Довженко. — Поряд такі майстри — Юрій Іллєнко, Богдан Ступка! Процес роботи був надзвичайно цікавим і повчальним. Вони підтримували й учили специфіки кіно. Богдан Сильвестрович розповідав, коли сам уперше прийшов на майданчик, то йому Кость Степанков підказував: «Богдане, як на кухні треба говорити, не форсуй звук, ти ж не в театрі»! І коли я починав щось перегравати, ставати на котурни у спілкуванні, Ступка завжди повторював: «Не кричи, камера — поряд! Грай, як на кухні!»....
РОЛЬ ПЕТРА I У ФІЛЬМІ «МОЛИТВА ЗА ГЕТЬМАНА МАЗЕПУ» СТАЛА КІНОДЕБЮТОМ АКТОРА
Після зйомок у «Молитві...» актори частенько спілкувалися. «Якось Богдан Сильвестрович запитав, яким актором важливіше бути — популярним чи хорошим? І в той момент я зрозумів, що хочу бути хорошим актором. Популярність — це річ миттєва, як з’явилася, так може й одномоментно зникнути. А професія, ремесло — це те, що напрацюєш і воно буде з тобою. Мій педагог по училищу любив повторювати: «Артист — як хороший коньяк». У молодості я не дуже розумів, як це, а зараз теж так думаю. Весь час треба напрацьовувати, підтримувати свій талант, не зупинятися, не займатися самолюбуванням, у кожній новій роботі долати вершину, і тоді оця «витримка» коньячна даватиме плоди».
«ВСЕ ВИРІШИВ ВИПАДОК»
— У дитинстві не було конкретних думок про акторство, хоча на інтуїтивному рівні відчував тягу до якихось творчих дисциплін, любив співати дуже, малим вірші писав, гуртки мистецькі успішно відвідував, — зізнається В. Довженко. — У нашій родині не було творчих людей і ніхто прагнень до акторства не прищеплював, хіба що бабуся, яка була лікарем і займалася в художній самодіяльності, хотіла, аби я став актором чи лікарем. Мою долю вирішив тато, я повинен був вступати у залізничний технікум і вже туди здав документи. Та все переграв випадок. Мій друг, який навчався в Дніпропетровському театральному училищі, переводився у Київське естрадно-циркове училище й покликав поїхати з ним забрати свої документи. Так я опинився в Театральному училищі і відразу закохався в цю чарівну, галасливу, незбагненну атмосферу, де все крутилося, вирувало, в усіх кутках всі щось репетирували, співали, грали... А коли мені там сказали — давай до нас, то я пішов і забрав документи із залізничного технікуму. Батько мого друга, актор, підготував мене, і я вступив до театрального училища. Отака була несподіванка, але я переконаний, що подібні випадковості закономірні...
Дніпропетровське училище завжди славилося своєю школою, сильні педагоги, творча база, серйозна вокальна підготовка. До диплома я мав такий додаток, що можу працювати в музичних театрах і в опереті. Я завжди любив співати, а тут мене ще й навчили це робити. Після училища потрапив до Дніпропетровського театру ім. Т. Шевченка, і коли поїхав здавати документи в Інститут ім. Карпенка-Карого, то в характеристиці було написано: «Актор першої категорії», тому мене запитали: для чого вам вчитися?
У буремні 1990-ті довелось багато чим займатися, працював у різних театрах, навіть бізнесом намагався заробляти на життя. Хоча, згодом, все ж таки закінчив Київський театральний, але вже режисерський факультет, курс Костянтина Дубіна. Моєю дипломною роботою була вистава «Пікнік» Арабаля у Житомирському театрі, п’єса про війну. Основна думка постановки — твердження, що війна — це територія абсолютного зла і там все завжди жорстоко й абсурдно за природою.
Коли я переїхав до Києва, продовжував шукати себе, навіть півтора року співав на естраді, та не прижився там. Якось мій друг Андрій Шараскін, який тоді вчився на режисерському факультеті в Інституті ім. Карпенка-Карого, переконав мене повернутися до театру. Я потелефонував знайомому режисеру Артуру Артименьєву, знав його по училищу в Дніпрі, він саме тоді у Києві відкрив «Свободный театр», поговорили — і на наступний день почав репетиції та входити в репертуар. Там зібралися гарні творчі люди, були цікаві вистави, про які пам’ятають — «Чайка на ім’я Джонатан», «Діалог самців», ми з ними побували на багатьох фестивалях. Але з часом почалися труднощі існування, і театр якось сам по собі закінчився..
Мій педагог із режисури переконував мене займатися професією, але я все ж таки хочу бути артистом, а знання режисури дуже допомагають на сцені, на екрані. І взагалі, дають змогу краще розуміти режисера, який з тобою працює, специфіку, нюанси, дають можливість долати певні сумніви щодо того, як і що ти робиш. Так що, можна сказати, актор в мені переміг, на даний час я «не хворію» режисурою, вона просто мене збагатила.
«ТВОРЧІСТЬ ПОТРІБНО ШУКАТИ В СОБІ, АКУМУЛЮВАТИ ЇЇ Й НЕСТИ В КОЛЕКТИВ»
Ми з режисером Максимом Голенком захотіли поставити «Заводний апельсин», почали репетирувати, знайшли підвал у Києво-Могилянській академії, там студенти розмалювали стіни, стелю, підлогу, виник ідеальний простір для цієї вистави. До речі, звідти тоді й почався театральний центр «Пасіка». Вистава успішно відбулася. З нами співпрацювала хореограф Оля Семьошкіна і якось вона сказала, що зі мною хоче зустрітися Віталій Юхимович Малахов. При зустрічі він сказав, що чув про мої роботи, прослуховувати не буде, йому потрібен актор такого плану, а тому просто приходь. І так я опинився в Театрі на Подолі. За час з 2011 року доводилось узгоджувати певні речі, бо з’являлася робота в кіно, була потреба йти з театру, повертатись знову, але зараз вже все налагодилося. Ми розуміємо одне одного з півслова, можу з упевненістю сказати, що Віталій Малахов — мій режисер, ми дивимося в одному творчому напрямі, це дуже важливо для співтворчості.
26 І 27 СІЧНЯ У ТЕАТРІ НА ПОДОЛІ ВІДБУДЕТЬСЯ ПРЕМ’ЄРА «ДІВЧИНКИ З ВЕДМЕДИКОМ, АБО НЕПОВНОЛІТНЯ...» — ЦЕ ПЕРШЕ СЦЕНІЧНЕ ПРОЧИТАННЯ РОМАНУ ВІКТОРА ДОМОНТОВИЧА. У РОЛІ ВЧИТЕЛЯ ІПОЛІТА ВИСТУПИТЬ В. ДОВЖЕНКО
Творчість потрібно шукати в собі, акумулювати її й нести в колектив, збагачуючи його собою. Вважаю, що треба доповнювати собою спільну творчість, а не ставати сірою масою, яку й не розгледіти на сцені. У Театрі на Подолі мене гарно прийняли, я відчуваю свій колектив, мені тут тепло й комфортно в усіх сенсах...
Кіно і театр — різні вили мистецтва. Якщо театр — це малюнок на піску, той, що ми малюємо для глядачів тут і зараз, то кіно — це малюнок на полотні. Звісно, процес творчості присутній і там і там, але в театрі він безперервний, а в кіно — фіксований у часі. Ці два процеси так глибоко увійшли в моє творче життя, що я не уявляю себе без обох.
«Я ПОВИНЕН БУТИ ДОСТОЙНИМ ТАКОЇ ВИСОКОЇ ПЛАНКИ, ЗАДАНОЇ ЖИТТЯМ»
Значний період життя В’ячеслава Довженка пов’язаний з фільмом «Кіборги». Творцям стрічки (режисер Ахтем Сеїтаблаєв, сценарист Наталія Ворожбит) вдалося уникнути фальшивого пафосу ідеологічної агітки, історія розказана на найвищому градусі щирості й проникливості, правдиво та відверто, саме так, щоб достукатися до серця. Кожен із героїв цієї сучасної української історії органічно вписався в образ, зіграв у майже документальній манері, достовірно створивши на екрані відчуття подиху справжнього життя, переживань, опалених вогнем вибухів, кричущої безглуздості протистояння, беззастережної переконаності в тому, що за батьківщину можна віддати життя.
Хоча В. Довженко не служив у армії, але дуже переконливо створив образ кіборга «Серпня», і це, певним чином, його військовий борг, який він, чоловік і актор, віддав Батьківщині. Те, що В’ячеслав зробив у картині, служить прикладом і надихає багатьох патріотів. І, перекреслюючи думку про безглуздість смерті, заспокоює близьких і рідних, вселяє віру в перемогу, в пам’ять, підтримує тих, хто став прототипами героїв, що живуть на екрані. Радісний вигук хлопчика, який несподівано побачив актора: «Серпень» живий!», безумовно, найщиріше й найбезпосередніше висловлювання прихильності до кіногероя!
— Ідея фільму виникла у режисера Ахтема Сеїтаблаєва після участі у телепрограмі «Хоробрі серця», в якій брали участь реальні герої АТО, зокрема й кіборги. Потім Ахтем познайомився з драматургом Наталкою Ворожбит, вони вели довгі розмови про зміст майбутнього фільму, формували сюжет,познайомились з моїм близьким другом Андрієм Шараскіним, безпосереднім учасником подій, він брав участь у «Хоробрих серцях», — розказує В. Довженко. — Наталя писала сценарій, їздила в АТО, спілкувалася з воїнами, осягала те, про що дізнавалась. У той час ми з Ахтемом знімались у серіалі «На лінії життя», він розповідав, що планує знімати такий фільм, але про мою участь не йшлося...
Після закінчення серіалу зателефонувала кастинг-директор студії Ольга Кліменко і запросила на проби. Прислали текст. Потім дізнався, що пробувалось багато знайомих акторів. Ахтем запропонував зіграти сцену «Серпня» з «Мажором», коли вони розмовляють про Гоголя, він хотів зрозуміти, як я відчуваю цей текст. І я камерно, душевно зробив цей епізод, пройшов просто емоційно, по думці. Ахтему сподобалося. Фінальну фразу про те, що треба стирати кордони, але пам’ятати, бо може статися так, що не буде куди вернутися, він попросив укрупнити. Розповідав про свій рідний Крим, про неможливість туди поїхати через анексію росіянами, що не може побачити рідних... І це мене так зачепило, що я на сльозі зіграв епізод. Ахтем підійшов, поцілував мене в чоло,подякував і сказав — період зйомок такий-то, готуйся,будуть виїзди.
На Різдво 2016 року повідомили, що мене затвердили на роль. Відразу написав повідомлення Андрію Шараскіну — «Я гратиму тебе!». Він відповів: «Слава Богу, що це саме ти!». «Так, — відповів я, — радій, що не Безруков тебе грає!». І тоді цей жарт пішов батальйонами, хлопці переказували, що Безруков хотів грати, але Сеїтаблаєв його не затвердив! У процесі зйомок Андрій мені не радив, що і як грати, а те, що я особисто добре його знаю, допомагало створювати характер. Він казав лише, що не варто робити «Серпня» фанатичним націоналістом, він повинен бути розумним, стриманим і переконливим. Образ «Серпня» — художнє узагальнення... Декорації для фільму спеціально будувались, це заслуга дивовижного художника Шевкета Сейдаметова. По фотографіях він відбудовував павільйони. Їх знімали в селі під Києвом. У величезному ангарі створювали внутрішні локації, а зовнішні сцени, вигляд масштабної зовнішньої декорації, батальні бої, проїзди, дорога в аеропорт знімалися під Черніговом на злітній смузі. Нам надали цей простір, допомагали з амуніцією, зброєю, танками, військовими, надзвичайно відчутною допомога була. Знімали ми десь місяці чотири. І хоча у деяких сценах доводилося створювати ілюзію грандіозності будівель, якість стояла на першому плані.
Процес зйомки був дуже ретельним, кожну сцену обов’язково репетирували, розмічали. Ахтем добре знав, чого в якому епізоді хоче досягти, і при цьому давав нам свободу дій. Він міг довго мовчки сидіти за монітором, але коли після зйомки виходив на площадку і цілував когось з нас у чоло, ми розуміли, що все йде правильно. Від того, що Ахтем дуже стримана, навіть закрита людина, такий прояв його емоцій був для акторів найвищою похвалою.
Психологічне навантаження було величезне, не кажучи вже про фізичне. Наприклад,мені треба було у повному обмундируванні заскочити на танк, відкрити люк, витягнути звідти бійця і, стріляючи, зістрибнути на землю. Танк десь два метри, люк важить кілограм 60—70, і після 10 дубля ця дія повторювалась із величезною напругою. Взагалі, батальні сцени дуже скрупульозно та ретельно вивірялись, вибудовувались, тому що була велика вірогідність травматизму і не можна було втратити дубль, бо дуже багато витрачалось на нього і матеріалів, і сил. Хоча ми знімали суто художнє кіно, присмак документалістики, відчуття подій «тут і зараз» присутні, режисер зробив це художнім принципом. Ми, актори, по-справжньому відчували себе кіборгами в тому зруйнованому Донецькому аеропорту... Я пишаюся своїм другом Шараскіним, який пішов добровольцем на фронт, він став прикладом для багатьох.
Завдяки картині у мене з’явилась маса знайомих серед воїнів АТО, вони пишуть листи, передають вітання, навіть шлють подарунки. Нещодавно отримав із 24-ї бригади велику фотографію в рамці, де бійці стоять біля танку на передовій... Кожного ранку дивлюсь на цю світлину і молюся, щоб вони всі були живі-здорові, щоб я мав змогу потиснути їм руки.
«МИ ВСІ РОБИМО ОДНУ СПРАВУ, НАШІ ХЛОПЦІ — НА ПЕРЕДОВІЙ, АКТОРИ — НА ЕКРАНІ...»
До речі, фільм «Кіборги» став своєрідним вибухом для нашого північного сусіда, такою реальною ударною частиною інформаційної війни, яка зараз не менш важлива, ніж розриви снарядів. Росіяни обурюються. А до того ж так успішно триває прокат по всій Україні. Наш фільм об’єднав націю! Навіть ті, хто досить лояльний і не зовсім розуміє, що насправді відбувається на сході, не залишаються байдужими. Певно, подібних фільмів треба знімати більше.
Наша робота у картині стала місією у боротьбі з ворогом, не обов’язково брати зброю до рук, бо ідеологічна зброя інколи б’є сильніше і вірніше. Ми всі робимо одну справу, наші хлопці — на передовій, актори — на екрані, а разом ми захищаємо свій народ і відстоюємо інтереси держави. Для мене дуже важливими були враження моїх синів, Івана й Василя, від перегляду фільму «Кіборги». Цікаво спостерігати, як діти дуже емоційно реагували на побачене. Гадаю, у цій картині правильний меседж для майбутнього нашої країни...
Сьогодні люди дивляться на мене іншими очима, якщо колись впізнавали по серіалах, то були одні емоції, а з «Серпнем» — зовсім інша історія, я повинен бути достойним такої високої планки, заданої життям цього героя, і відповідати такому ставленню до себе. Можу сказати, що в кіно Ахтем Сеїтаблаєв — мій режисер, ми «дивимося» в одному напрямі! Не дарма після «Кіборгів» звертаємось один до одного тільки — брате! Сподіваюсь на нові роботи з Ахтемом, хотілося, щоб це було не менш важливе кіно, аніж «Кіборги». Успіх окриляє, хочеться працювати й надалі, головне — працювати чесно.
