У Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки відбулася прем’єра трагікомедії, поставленої режисером Григорієм Зіскіним за п’єсою італійського письменника Альдо Ніколаї (в рамках міжнародного творчого проекту Канада-Україна). До речі, Ніколаї, який розміняв десятий десяток (він народився 15 березня 1920 р.), є автором понад шістдесяти п’єс! У 1997 р. у Нью-Йоркському Лінкольн-центрі синьйор Альдо був удостоєний премії SIАЕ (Спілки італійських авторів і видавців) як найпопулярнішого за кордоном італійського драматурга. А 1999 р. Колумбійський університет Нью-Йорка заснував спеціальний курс, присвячений його творчості. До речі, в Російській драмі декілька років із успіхом йшла вистава «Трохи ніжності», поставлена також за п’єсою Альдо Ніколаї. І ось — нова зустріч із творчістю драматурга.
«Прощальне танго» переносить глядачів у 1960-ті. Героїв лише троє: багата дама у віці Едда (Ганна Варпаховська), в якої була дуже бурхлива молодість, її служниця Фока (Ганна Наталушко) і молодий парубок Еліо (Юрій Дяк), із появою якого життя в домі буквально перевертається. Синьйора Едда обожнює покомандувати й пригадати минулі часи, коли її «на руках носили» знамениті коханці — магнати, генерали, тореадори і навіть магараджа. Вся вистава тримається на трагікомічних діалогах. З першої хвилини, буквально ввірвавшись на сцену, Едда безупинно меле язиком, але їй потрібна аудиторія, і вона вивергає величезну кількість слів на голову меланхолійної Фоки. Її дратують пробки на вулицях і страйкарі («Немає роботи — хай відпочивають!»), вона критикує все на світі, у тому числі й погоду («Сволота! Що хочуть, те й роблять!»). Але якщо вдень струмінь енергії героїні якось вдається скеровувати, то вночі, через безсоння, вона не може впоратися з потоком спогадів, де реальність і вигадка тісно переплелися. Витримати нічні розмови не кожному під силу, адже потрібно не спати, підтримувати світську бесіду і не вставляти «п’ять копійок», якщо сто разів розказані історії не стикуються в деталях. Може, несподіваний прихід у дім гарного хлопця прикрасить життєву осінь Едди? Але чому Еліо так наполегливо прохає уточнювати деталі періоду життя, який Едда давно викреслила зі своєї пам’яті, придумавши гарнішу історію, аніж та, якою вона була насправді? Навіщо ворушити старе, яке так недоречно нагадує про непристойні вчинки молодості, руйнуючи так довго створюваний «будуар марень»? Це історія про самотність та розплату за гріхи, яким немає прощення. Сюжет закручується так, що лише у фіналі глядачі зрозуміють, хто є хто.
Виставу «Прощальне танго» можна назвати бенефісом Ганни Варпаховської — прими Театру ім. Л. Варпаховського, Канада. Це акторка-феєрверк! Секунду тому її героїня завзято сміялася, а тут уже бринить сльоза, і перед глядачами вже не кокетка, яка вдає з себе молоду пані, а стара жінка, яка прожила нелегке життя (і таких пограничних станів, що балансують між комедією та трагедією, декілька, з ними Варпаховська прекрасно справляється). А ось її київські колеги по сцені — Ганна Наталушко та Юрій Дяк — немовби знітилися перед харизматичною акторкою і виглядають на її фоні дещо блідувато. Цю постановку варто подивитися тим, хто мріє пов’язати свою долю з театром, щоб побувати на майстер-класі, який дає Ганна Леонідівна Варпаховська. Акторці не потрібні складні декорації (дія відбувається в одній кімнаті з мінімальною кількістю меблів). Дві години глядачі невідривно стежать за її героїнею, а інколи від потоку слів Едди вони навіть впадають у якийсь транс... Але коли відзвучать оплески, ви забудете вистава трохи затягнута (прем’єра — не показник, і з часом постановка набере обертів), а за декілька днів ви ще будете пам’ятати цю виставу, в якій ставляться дуже важливі теми: самотність страшна — особливо в старості, а також і те, коли щось робиш, то завжди потрібно пам’ятати про наслідки, до яких може призвести неправильний вибір...
