Він багатий кількісно, але бідний якісно. Незважаючи на розмаїття імен і назв, важко назвати книжку, яка б могла претендувати на роль безсумнівного лідера. Відмітаючи романи-конструктори, романи-схеми, можна назвати таких претендентів: Софія Майданська та її книжка «Сподіваюсь на тебе» («Факт»), Яна Дубинянська з романом-фентезі «Дружини привидів» («Нора-Друк»), Ірен Роздобудько і роман «Шості двері» («Нора-Друк»), фактівське видання Оксани Забужко — «Книга буття» (залишається тільки визначити, для якого народу?), роман «Uroboros» Олега Сича («Нора-Друк») тощо. Але все ж таки 2008 рік розродився на одну сенсацію.
Ця книжка містить дві повісті: «Москалиця» та «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» (Львівська агенція «Піраміда»), а її авторка — Марія Матіос (див. «День» № 235). Ці твори виконують украй важливу функцію: відкривають світ Карпат, світ Буковини, як свого часу це зробив Михайло Коцюбинський. Деякі читачі запитують, а чому повість названо «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба»? Чи, може, йдеться про те, що Маріца (Марія) в акті перелюбу з сином-чоловіком повертається до стану доцивілізаційних стосунків. Марія, зрештою, — чітка алегорія до біблійного імені матері Ісуса Христа. В апокрифах саме Марія була також і дружиною Христа. Але до чого тут Колумб? Невже гра на подібності імен? Чи, може, йдеться про Колумба, який, відкривши Америку, впустив у світ прадавнього міфу, світ незрозумілої архаїки, європейських цивілізованих убивць, які з часом знищили цілу культуру, спричинивши Апокаліпсис? Але в цій повісті, якщо спробувати осягнути її герменевтично, відбувається єднання Марії та Колумба, Христа й язичництва, християнства й поганства. Зрештою, у світі, який витворює Марія Матіос, завжди перемагає міф, тобто дохристиянські уявлення і вірування. І саме тому, як зазначено в анотації, ця тема не викликає в авторки відрази чи неприйняття.
У 2008 році побачило світ іще одне видання, яке, безперечно, варто не оминути увагою. Важко визначити для нього точну категорію, адже йдеться про перевидання збірки «Три перстені» Богдана-Ігоря Антонича. Видання «Три перстені» (Антонич Б.-І. Три перстені. — Львів: Літопис, 2008) має шанси перетворитися на книжку року. Це видання здійснило якісний стрибок у індустрії книговидання в Україні, адже дизайнерське рішення книжки вражає своєю ошатністю, витонченістю. Це унікальне видання, адже, з одного боку, тут, у перевиданні «Трьох перстенів», подано вірші в сучасному наборі, а поряд — репринт, на якому — почерк самого Антонича. В епоху «ксероксу» та електронної книжки Україна ствердила, що в боротьбі між цифрою та буквою не все ще втрачено.
Світ Антонича незнищенний, позаяк усе в ньому перетікає з однієї речі в іншу, це архаїчний світ, у якому немає протиставлення між людиною-суб’єктом та світом-об’єктом. Є магічне коло, нерозривне коло, в якому існує світ — тваринний, рослинний, людський. Вся заковика світу Антонича в тому, що поет витворив простір міфу, а це є початком у цивілізаційному осяганні дійсності й себе в цій дійсності. Про це влучно пише в передмові до книжки Микола Ільницький. Львівський дослідник неабияку увагу приділяє дитинству Антонича, вказуючи на ті образи світу мрій та ілюзій, які залишилися з поетом на все життя, які далі лише виявляли себе через модуляції, але сутнісних змін тих образів Антонича не було (його центральні образи — веретено, що заміщує сокиру). Подібне прочитання нагадує, як у ХХ столітті працював французький критик і теоретик Жан-Поль Вебер, який започаткував тематичну критику.
Щодо перекладної літератури, то, як на мене, безперечним лідером року можна назвати Іена Мак’юена та його роман «Спокута» («Кальварія»). Якщо найкращі видання української літератури з’явилися наприкінці року, то найкращі переклади — на початку. Роман побачив світ в українському перекладі Віктора Дмитрука. Дія в ньому відбувається впродовж кількох десятиліть. «Спокуту» Мак’юена можна назвати мініатюрною епопею, що складається з чотирьох великих епізодів, а саме: «Злочин», «Війна», «Спокута», «Лондон, 1999» (період великого єднання родини перед світлом голівудської рампи). Відразу проглядає відповідь, чому роман було видано так скоро. Сама обкладинка відсилає читача до нещодавньої екранізації «Спокути» (режисер Джо Райт, у головних ролях — Джеймз МакЕвой і Кіра Найтлі). Розуміючи комерційну зумовленість видання, водночас хочу висловити й свої розчарування щодо якості перекладу, його недостатньої відредагованості (хоча видання має й редактора, й коректора, і випускового редактора).
Дія починається одного спекотного літнього дня 1935 року. Перша частина «Спокути» — найдовша в романі — відбувається в маєтку родини Толлісів, у англійському передмісті. Мак’юен не квапиться, виводячи на сцену персонажів і знайомлячи їх із читацькою аудиторією та одного з одним. Здається, якийсь час Мак’юен ніби навмисно вичікує, не даючи можливості навіть собі втручатися в розпочату за власними законами гру. Історія сама починає розповідати про себе, змінюючи тональність і часову плинність. Але раптом, за шекспірівськими законами, щось у данському королівстві починає не спрацьовувати. Принаймні це можна припустити, звертаючи увагу на «чорні» знаки: розбилася улюблена ваза, всі ці інциденти починають неправильно прочитуватися у сприйнятті інших героїв роману... Книгу завершують медитації про філософську природу спокути. Фінал роману нібито зіткано з реального, життєвого, й уявного, вигаданого. Цікавою постає подвійність фіналу.
«Спокута» — приклад відповіді на запитання: чому все ж таки автор пише роман? Це роман, у якому перша частина нагадує в чомусь «Будинок, де розбиваються серця» Бернарда Шоу, на стилістичному, ідейно-тематичному рівнях твір належить до традиції англійського роману (згадується і «Ярмарок марнославства» Вільяма Теккерея, і «Нортенгерське абатство» Джейн Остін, і «Кларісса» Семюеля Ричардсона, «До маяка» Вірджинії Вулф і, звичайно, «Буря», «Дванадцята ніч» і «Макбет» улюбленого всіма Вільяма Шекспіра).
У категорії «Науково-популярна література» хочеться відзначити: видання «Пізнаний і непізнаний сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима» Валерія Шевчука (університетське видавництво «Пульсари»), «Сяйво Гіппокрени» (видавничий дім «Всесвіт») Юрія Микитенка, переклад відомої в Європі «Ідеології та утопії» Карла Мангайма («Дух і літера») та фундаментальне видання Оксани Пахльовської «Ave, Europa!» (університетське видавництво «Пульсари»). Незважаючи на те, що ця книжка — про Україну, в її назву винесено саме Європу. Та ще й у біномному сполученні з «Ave», яке може означати вітання під час зустрічі, а може — й прощання. Оксана Пахльовська в передмові «Від автора», прагнучи розставити акценти, одразу дає дві можливі перспективи вживання цього латинського слова (наразі залишається зробити вибір): «Я не знаю, яке з цих двох «AVE!» скаже Україна в найближчі роки». Отже, ця студія не буде ані вироком, ані діагнозом, а лише аналізом історичної ситуації за кількома векторами: історії, культури, політики. Пригадуєте слова гладіаторів: «Вітаємо тебе, Цезарю, йдучи на смерть!». Так от, у цьому вислові також ужито «AVE!». Тільки чи саме це буде взято за мотто України в найближчі роки? Книжка, що нараховує понад 600 сторінок, в межах п’яти основних розділів (їхні назви вкрай симптоматичні, як-от: «Старт з руїни космодрому», «Десятиліття втрачених можливостей», «Майдан: друге падіння Берлінського муру», «Помаранчева Україна: перемога і ризик», «Вашингтон—Москва—Брюссель: геополітичні кросворди постпомаранчевої України») не пропонує ствердної відповіді. Певно, це все ж таки пошук істини, яка в кожного, як писав Ніцше, може бути своя. Тільки от чи справді істин так багато?
«AVE, EUROPA!» Оксани Пахльовської ставить украй важливе запитання: чи можлива реінтеграція України в Європу, якими є зовнішні та внутрішні соціокультурні механізми, шляхи і методи подолання прірви між Україною та Європою? У книжці відображено той факт, що сьогодні часто трапляється так, що ті, хто представляє Україну в європейському світі, не завжди належать до української еліти, яка мала б сформувати реальні містки повернення України в Європу. А цього не відбудеться, допоки в Україні не відбудеться осмислення власної історії та віднаходження основи європейської спорідненості. Українська політика, орієнтована на зовнішні відносини, сьогодні все більше набуває форми двоголового орла, духовно чужого й історично хижого для України. Незважаючи на всі запевняння і переконання, які можна почути з телеекранів, про те, що Україна просувається в бік європейської інтеграції, в бік інтеграції у світову культурну та економічну спільноту, реально до таких тверджень іще дуже далеко. «AVE, EUROPA!» — це в жодному разі не спроба пошуків утраченого часу, не епітафія минулому, не спроба творення штучної ідеології світлого майбутнього. Це гострий рентгенівський погляд на українську історію, який цікавий уже тому, що він фокусується не з центру проблеми, який можна було б порівняти з живою клітиною, навколо якої — виразки і пухлини, а з відстороненим поглядом із центру Європи. Центр можна розуміти і метафорично, і буквально, адже Рим, безперечно, є одним із центральних просторів західноєвропейської цивілізації...
