Наша зустріч із музикантом відбулася в Москві на ХІV Міжнародному конкурсі ім. П. Чайковського, на якому 26-річний піаніст Олександр Романовський завоював дві нагороди (став лауреатом четвертої премії і здобув спеціальний приз, заснований оргкомітетом на згадку про нещодавно померлого видатного піаніста і педагога Володимира Крайнєва), а першу премію журі присудило піаністові Данилу Трифонову (Росія).
Нагадаю, Олександр Романовський в 11 років уже виступав з оркестром «Віртуози Москви» під керівництвом Володимира Співакова, потім концертував з Симфонічним оркестром Маріїнського театру під орудою Валерія Гергієва. У його активі — спільні вечори з Російським національним оркестром (диригент Михайло Плетньов) і Лондонським Королівським філармонічним оркестром. Романовський піднімався на сцену «Барбікан-центру», брав участь у програмах «Зірки білих ночей» і отримав контракт з лейблом Decca...
— Олександре, ви з дитинства мешкаєте в Європі. Училися в різних педагогів, а кого ви вважаєте головним учителем у музиці?
— Моє рідне місто — Харків. І в Харкові, і в Італії я вчився в Леоніда Наумовича Маргаріуса. Коли ми з ним уперше зустрілися, мені було 10 років. Незабаром мій педагог покинув Україну, але виїжджаючи, порадив учитися в його першого учня Ігоря Приходька (я дуже йому вдячний за науку). З Приходьком ми інтенсивно провели два роки. Одного дня прийшов факс з Італії, в якому Л. Маргаріус повідомляв, що його запросили викладати у відомій Міжнародній піаністичній академії міста Імола й запропонував мені приїхати до нього, щоб учитися в Італії. Мої батьки, довго не думаючи, вирішили відправитися за Маргаріусом. Мені в ту пору було тринадцять. І майже п’ятнадцять років ми провели з Леонідом Наумовичем разом. Зараз я закінчив учитися, але ми періодично зустрічаємося, щоб поговорити про життя і передусім про музику...
— У буклеті конкурсу сказано, що ви вчилися в одного з членів журі — Дмитра Алексєєва.
— Три роки тому я справді поїхав до Лондона, щоб вступити до аспірантури до цього видатного майстра. Я потрапив до його класу вже дорослим музикантом — у 23 роки. Під час нашого спілкування я дізнався про інший погляд на музику. Це було радше не навчання, а певний обмін досвідом. Ми не так багато зустрічалися, оскільки він, попри викладацьку діяльність, дає багато концертів. І мені доводилося виїжджати з Лондона. Але все, що я отримав від Алексєєва, дуже важливо, я йому вдячний.
— Де сьогодні ви концертуєте?
— Моя виконавська кар’єра почалася на Заході: у 17 років в Італії я виграв першу премію на конкурсі Ферруччо Бузоні. Це стало поштовхом, щоб давати багато концертів. Спочатку в Італії, потім запрошувати стали не лише в Європу, а й в Японію і США. На жаль, у Харкові я востаннє грав 2005 року — відкривав філармонічний сезон. Уже два роки отримую запрошення з Росії. Гадаю, що тепер до географії моїх гастролей приєднається й Батьківщина, де я ще в 12 років грав із Національним симфонічним оркестром України під орудою Володимира Сіренка.
— Які у вас враження від фінального туру конкурсу ім. П. Чайковського?
— Національний оркестр Росії, з яким я виступав, — колектив дуже відомий. Я з цими музикантами робив записи торік. (РНО випустив диск на Warner Classics за участю Олександра Романовського лютого цього року. — О. К.). Під час конкурсу часу на репетиції дали небагато. Солісти, оркестранти й диригент у подібних умовах відчувають не лише величезну відповідальність, а й тиск. Тому не завжди вдається виразити все, що хотілося б. Плюс особливості акустики зали. Я грав тут, у БЗК, коли був маленьким, і багато чого вже забув. Сьогодні сприймаю звук цієї зали як своєрідний, але в мене були певні складнощі. На конкурсі журі, в якому працюють піаністи, що провадять концертну діяльність, має можливість дізнатися, хто і як справляється з акустикою й уміє зіграти з оркестром. З тих колективів, з ким я раніше грав, подібний рівень у оркестру Маріїнського театру (художній керівник В. Гергієв) і Національного філармонічного оркестру Росії під орудою В. Співакова. Скоро я маю виступати з Нью-Йоркським і Чиказьким оркестрами. Це дуже високий рівень. Виконуватиму твори С. Рахманінова, який багато років мешкав у США. Американські оркестри можуть позмагатися з російськими колегами у виконанні творів цього класика, оскільки там його музика є дуже популярною.
— На ваш погляд, у чому відмінності нашого й західного менеджменту?
— Це абсолютно різні підходи до організації концертів. На Заході все, і не лише в музиці, іде від приватної ініціативи, а в нас — довгий час — від держави. В обох системах є плюси й мінуси. На Заході зараз криза в усьому, і в музиці зокрема. Найбільші агенції втрачають менеджерів і акторів. Тому багато виконавців виступають самотужки. І в звукозаписній індустрії відбувається те ж саме. Раніше все контролювали мейджори: Deutsche Grammophon, Decca, Philips. А тепер виникають нові маленькі «етикетки», і їхні записи мають не менший попит, викликають такий же інтерес слухачів, як і продукція великих компаній. Подібні моменти дають шанс для молоді, яка багато працює, відкриваючи немало доріг у творчості. Зараз піаністи нерідко концентрують, виконуючи твори певного композитора або музику конкретної доби. Я граю музику різних періодів, люблю бароко добахівського періоду: Рамо, Куперена. Російську музику початку ХХ сторіччя: Рахманінова, Прокоф’єва. До речі, в записах стартував з романтиків — Брамса й Рахманінова. А останній диск — я вирішив «відійти назад у часі» — містить варіації Бетховена на тему Діабеллі. Звичайно, легко закріпити думку, нібито Романовський грає лише Рахманінова, а французькі піаністи вважають за краще виконувати Дебюссі... Безперечно, є певні автори, які мені ближчі, і виконувати їхню музику мені легко. Але я вводжу до репертуару твори, які вимагають зусиль, і завдяки їм долаю наступну сходинку в творчості.
— Олександре, у вас є кумири?
— Багато улюблених піаністів — уже історія, а найкращі з них народилися в Україні: Ріхтер, Гілельс, Горовіц. Я вчився в Харкові у продовжувачів справи сестри Горовіца — Регіни Самійлівни. Мій учитель двадцять років провів поряд із нею. Я також пишаюся співпрацею з такими видатними музикантами сучасності, як Михайло Плетньов, Валерій Гергієв і Володимир Співаков. Це особи, з якими ти можеш у чомусь не погоджуватися, але перебувати поряд із ними — уже школа й зростання для кожного музиканта! Мені шкода, що не стало Володимира Крайнєва. Щирішої людини я не зустрічав. Гадаю, що сьогодні він би за мене порадів... (1996-го на Міжнародному конкурсі юних піаністів В. Крайнєва в Харкові О. Романовський завоював Гран-прі. — О.К.).
— Серед молодих виконавців стало модно грати на десятках конкурсів, завойовуючи призи різної творчої й грошової вартості. Часом це перетворюється на заробіток. Ви братимете участь у інших музичних марафонах?
— Чесно кажучи, у мене не було планів і на конкурс ім. П. Чайковського. Востаннє я змагався десять років тому...
— А чому тепер наважилися?
— Я не проти самої ідеї конкурсу: хороші музиканти збираються разом, відбувається певний обмін досвідом, накопичення потрібної інформації в різноманітних сферах виконавської діяльності. Але останнім часом в світі міжнародних конкурсів з’явилися загальновідомі негативні тенденції. Чесність і прозорість стали лише словами, за переможцями стоять інтереси журі. І, як наслідок, менеджери й промоутери прагнуть уникати багатократних переможців. Конкурс ім. П. Чайковського, який останніми роками втратив колишню славу, нині очолив Валерій Гергієв, який постарався переламати цей негатив. Він запросив до журі людей, багато хто з яких вперше був суддею, які не викладають і не зацікавлені в лобіюванні своїх учнів, але всі вони зірки, які знають музику зсередини. Умови конкурсу досить вільні. Наприклад, я вибрав улюблені твори зі свого репертуару, і вони ідеально підійшли під кожен тур. До того ж конкурс надає можливості концертувати своїм учасникам, навіть члени журі були б раді деяким ангажементам, які отримали переможці. І оскільки з’явилися передумови до оздоровлення творчої атмосфери, а я впевнений у тому, що роблю, то чому б мені не представити свою працю на суд журі й публіки? Ось тому я й вирішив подати заявку на участь у конкурсі ім. П. Чайковського.
— Для багатьох конкурсантів стала каменем спотикання новина про виконання концерту Моцарта (Романовський грав у другому турі Концерт № 23 для фортепіано з оркестром ля мажор. — О.К.). Ви впоралися з цим етапом гідно, чому для деяких конкурсантів цей твір став непереборною трудністю?
— За музикою Моцарта не можна сховатися, одразу чути вади, непомітні в іншому репертуарі. Стильова різноманітність вимог дала можливість журі й потенційним менеджерам побачити всі наші сторони. Різнобічна і, чесно кажучи, виснажлива програма, обгрунтована з позицій майбутніх концертів із В. Гергієвим на кращих світових майданчиках... Я багато працював і не чув інших конкурсантів. Уважаю, що конкурс удався. Не є таємницею, що плани оновлення ще не є гарантією поліпшення. Але організатори постаралися, а взаємини всередині журі не були явно суперечливими, тому багато що вдалося.
— Чим, окрім музики, ви захоплюєтеся?
— Музика — головне в моєму житті! Хочу знаходити нове у вічних творах. Є багато ідей і проектів, як зробити класичну музику доступною й відкритою для нових поколінь слухачів, хочу допомагати музикантам-початківцям. Для мене є цікавим спілкування з людьми, історія, я захоплююся фехтуванням, багато часу проводжу влітку на морі, читаю, зустрічаюся з друзями. Хоча на все часу бракує... Мрію частіше бувати в Україні. Після того як я виїхав, з різних причин (економічних і пов’язаних із документами) я не міг приїжджати впродовж восьми років. Але 2005 року зателефонував до Харкова й домовився про концерт... Українську кров, яка дісталася від батьків, не поміняєш. І хоча мої людські підвалини було закладено в Україні, я не менше ввібрав і з італійської культури. З одного боку, в мені уживаються два різних начала, а з другого — відчуваю єдність з усім світом.
ДОВІДКА «Дня»
Олександр Романовсьий — український піаніст, який зараз мешкає в Італії — народився 1984 року в Дніпродзержинську. Учився в Харківській середній спеіальній музичній школі (ХССМШ). З 1997 року навчався в Піаністичній академії Incontri col Maestro в Імолі (Італія), у Леоніда Маргаріуса. 2008-го закінчив Королівський коледж музики в Лондоні (клас Дмитра Алексєєва). Брав участь у міжнародних конкурсах:
1996 — гран-прі на Міжнародному конкурсі юних піаністів Володимира Крайнєва (Україна);
2001 — I премія на Міжнародному конкурсі піаністів ім. Бузоні (Італія);
2001 — I премія на Міжнародному конкурсі піаністів в Канту (Італія);
2011 — IV премія на XIV Міжнародному конкурсі ім. П. Чайковського (Росія).
Грав у багатьох містах Росії та Європи, виступав із Симфонічним оркестром Маріїнського театру під керівництвом В. Гергієва, Російським національним оркестром під керівництвом М. Плетньова.
Випустив два альбоми записів із творами Роберта Шумана, Йоганнеса Брамса й Сергія Рахманінова.
