Навряд чи хтось докорятиме відомого естрадного співака Вадима Мулермана в тому, що він особа зацікавлена. У книзі про Харківський театр опери і балету про нього немає жодного рядка. І все-таки до її героїв він має стосунок. Адже багато хто з них – друзі Мулермана по навчанню в Харкові й улюблені артисти…
Книжка сподобалася своїми щирими інтонаціями, відсутністю мудрованих мистецтвознавчих термінів і особливою теплотою ставлення до предмета оповіді. Хіба жарт – майже 40 років Олександр Чепалов служить в одному й тому самому театрі! Мені, артистові, який довгі роки жив поза рідним Харковом, відомо, що наш оперний театр часом стрясали конфлікти. І не можна сказати, що доля всіх без винятку виконавців складалась тут щасливо. Але книжка геть позбавлена негативних моментів, докорів заднім числом тощо. Та й сам автор пояснює свій відбір доволі переконливо: «У цій книжці я вирішив написати про людей і вистави, які для мене цікаві й дорогі. Не слід думати, що інші гірші. Просто до цього фотолітопису вони не потрапили. Хіба так не буває?».
Гортаю сторінки чудово ілюстрованої книжки. У ній близько 500 фото, зокрема кольорових! Майже на кожній сторінці знаходжу знайомі і дорогі імена, обличчя. Ось Валентина Арканова – чудова артистка і співачка, моя товаришка по навчанню у консерваторії, з якою ми дружимо й досі. До речі, вона була близька з Євгенією Мірошниченко, і це той рідкісний випадок, коли співачки одного рангу й амплуа мирно уживались. Побачивши Валентину Федорівну на фотографії із Сергієм Яковичем Лемєшевим, пригадую зустріч із цим великим співаком. Саме він врятував мене від служби в армії! Коли в консерваторії ліквідували військову кафедру, виникла реальна загроза моєму голосу і вокальним навичкам, які за три роки служби було легко втратити. Лемєшев, прослухавши мене, одразу ж зателефонував командувачу Київським військовим округом. Так я замість піхоти потрапив до Ансамблю пісні й танцю.
А ось Микола Манойло – один із кращих баритонів України, який, навіть за наявності таких виконавців, як Дмитро Гнатюк або Юрій Гуляєв, багато в чому вигравав як співак-артист. У нього був розкішний голос і надзвичайний сценічний темперамент!
Читаючи цю книжку, я відчував відгомони тієї негласної суперечки, яка донині проявляється у взаєминах Харкова як першої столиці України й Києва. По суті Харківський театр був колискою таких майбутніх зірок оперного виконання, як Іван Паторжинський і Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай і Петро Белинник, Юрій Кипоренко-Доманський і Михайло Гришко, диригент Веніамін Тольба, не говорячи вже про тих, кого майже одразу «переманив» Большой театр у Москві – Івана Козловського і Марка Рейзена, Броніславу Златогорову і Пантелеймона Норцова, а пізніше ще добрий десяток яскравих виконавців – таких як Ірина Журіна, Людмила Сергієнко, Владислав Верестников, Максим Пастер. Незважаючи на це, харківський театр не можна розглядати лише як «донора». З нього ще до війни починалися творчі зв'язки з грузинськими майстрами співу, тут було поставлено десятки опер і балетів сучасних авторів, і чимало серед них були дуже вдалими. Про це теж не варто забувати.
Я тривалий час жив в Америці, де немає почесних звань. Було б смішно оголошувати Еллу Фітцджеральд народною артисткою США. Але в наших умовах, коли звання приносять не лише популярність, але і якісь матеріальні блага, я сам клопотав про присвоєння колишньому солісту Харківського театру опери і балету Костянтину Шаші звання народного артиста. Неправдоподібно, щоб співак зберіг до глибокої сивини таке звучання голосу, таку вокальну майстерність. Серед тенорів це вдавалося, здається, тільки Івану Семеновичу Козловському. Подібних людей «реліктової» породи треба, звичайно, всіляко підтримувати. На сторінках книжки їх чимало.
Хто ще згадався з героїв цього літопису? Звісно, блискуча балетна пара Світлана Коливанова – Теодор Попеску. Світлана, до речі, першою в Україні отримала звання лауреата міжнародного конкурсу з рук самої Галини Уланової. Пам'ятаю співачку-красуню Нонну Суржину, яка пізніше перейшла в дніпропетровську трупу. У її героїнь, та й у неї неможливо було не закохатися. Весь цвіт трупи минулих (і нинішніх) років постає перед очима, коли перегортаєш сторінки книжки «Записки «привиду опери». Ясна річ, написав її не «привид», а живий свідок творчих подій, історик театру і його патріот (доктор мистецтвознавства Олександр Чепалов). Гадаю, це книжка не «місцевого» масштабу. Вона заслужила свого, небайдужого читача, якого мікрофонний спів і танцювальна попса не відучили від високих зразків опери і балету.
