Київський кіно-відео фестиваль «Відкрита ніч» хіба не найменший у світі? Але, як сказав після його завершення завжди песимістично налаштований його організатор Михайло Іллєнко, наступного року «Ніч» обов’язково здеградує у щось інше, або зникне взагалі. Причина у різкому скороченні фінансування.
Однак те, що цьогорічний «дубль-8» безсумнівно знайшов своє місце в історії, ніхто й не сумнівається. Ну, якщо не весь фестиваль, то хоча б окремі роботи того дійсно заслуговують. А цей факт, даруйте, вже ніякою зашкарублою пучкою українського культурного безгрошів’я не затерти. Навіть у тому випадку, коли бюджет фестивалю хай «культурно», але врізали ще на 2/3.
Виходячи з цього, сучасними мучениками-пророками без сумніву можна назвати звершувачів нашого культурного поприща. Чому? А ви спробуйте щось доладно зафільмувати застарілою ще в радянські часи технікою, або розбігтися на зішкрябаній податті власної кишені...
І хоч, відповідно до регламенту фестивалю, гран-прі не існує, стрічки все одно трапляються достойні. Візьмемо хоча б роботу із категорії «Cinema» «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» (режисер Тарас Ткаченко), що стала кращою серед студентських ігрових фільмів, операторських робіт і, звісно ж, виборола приз глядацьких симпатій, при чому не лише на цьому фестивалі.
А все б, здавалося, дуже просто. Вони, двоє хлопчиків середнього віку, кохають її, себто Нюсю, дівчину, набагато старшу за себе. Не стерпівши її неуваги, ці «кавалєри», вирішують померти так, щоб вона все життя плакала. Проте сталося непербачуване — хлопці помилково прийняли пурген. І їхню любов змогли оцінити хіба суміжні кабінки сільської вбиральні та, вже згодом, кусюча кропива з рук «лямурної зрадниці».
Поза тим, хоч тема кохання і набила глядачеві своєрідну оскому, воно все одно залишиться головним рушієм нашого життя. Скажімо, відео «Щиро ваш», молодого режисера Олени Голосій також про це почуття. Тут листоноша у вже досить поважному віці запалюється глибоким почуттям до жінки зі свого рідного села. Кожного дня той приносить під її двері пакунки... зі своїми фото. Жінці до того байдуже, вона просто стинає плечима і механічно ставить чергову раму із фото за шафу. Та коли врешті змінює свою думку, стає запізно — кохана людина помирає на півдорозі. І вся ця історія проходить перед глядачем без жодного звуку, без будь-яких роз’яснювальних трансформацій! Виходить, «Щиро ваш» вже й не такий ваш... «Дуже шкода, — наголосив на підбитті підсумків Михайло Герасимович, — що Олена не подала цю роботу минулого року. Нині, будучи відзнятим у 2001 році, фільм на жодну призову номінацію не претентує». А тому найбільше, чого реально було сподіватися, так це спеціальної відзнаки від оргкомітету.
Чи не підкупною унікальністю запам’яталася глядачам відеокартина «Ойра» про історію любовного трикутника (Галі, Гриця і Максима) за часів громадянської війни? Унікальність у тому, що робота належить режисерові-любителю Владиславу Чабанюку, сільському вчителеві з маленького села, що на Черкащині. Вже згодом картина, зфільмована у рідному селі і своїми ж акторами-сусідами, перемогла у номінації «Паралельне кіно», чим спростувала думку, що професійні здібності людини найперше залежать від наявності за плечима відповідної вищої освіти. Крім того, не обійшлося без лаврування «Кіноманії» режисера Олени Яровенко, такого собі кіно-про-кіно у номінації «Неігровий професійний фільм». Іншими словами, документалістики про вже згадуваного режисера-любителя із Черкащини, і власне про його нелегку (тим паче для села) долю місцевого кіношника. Звісно, не останню скрипку при відборі відіграла й давня автентика, що органічно поєднувалася з мальовничими куточками Легедзино, яким борознила знімальна група обох, поки що не зовсім визнаних, метрів кіно.
І хоч українським фільмам ще далеко до фільмів закордонних, виходячи з практичної відсутності спецефектів та інших «наворотів», з українськими засобами психологічної атаки навіть голівудівцям не гріх позмагатися. І як приклад, своєрідний телесюжет «Пори року на майдані», режисера Оксани Плисюк, що, у принципі, не став визнаним, проте глибоко засів у свідомості. У творі, що заслуговує називатися «телевізійним», таки оригінально поєднано авторське відео різних етапів становлення України. Актуалізовані питання: яке воно, наше середовище, що ми створюємо, і яким йому бути. Якими в ньому будемо ми? І все це, що й не дивно, виїжджає за рахунок уже згаданих високих ноток і не менш крикливих для сучасності імен, наприклад, Юрій Андрухович. Ось як його голос підстраховує фільм: «...здається хата з жінкою та басейном..., стріляю без промаху.., купуємо волосся і нігті.» Або, скажімо, не менш реалістичне щодо тяжкого економічного стану в країні, у прочитаному оголошенні: «...пропонують роботу на фірмі. (Чи не за кордоном?! — Авт. ) Секретарем-референтом. Обов’язкове знання комп’ютера. Оплата — 100 баксів на місяць і всі тебе тра...ють. 100 баксів на місяць, — подумав я, — і всі тебе тра...ють. Це плюс чи мінус, як зрозуміти?!. І в якому сенсі було би краще?!» Що тут іще додаси?
А поза тим фестиваль, хоч із затримкою на цілий тиждень, а завершився. Шість годин кінопоказу, і відповідно 34 картини вже поціновані, і здається, таки достойно. Прикро, але конкурс кіносценаріїв, де цього року, без зазначення призового місця, перемогу отримали троє дівчат, знову не обіцяє екранізації відібраних робіт. Досить слушно зауважити словами пана Процюка з його есеїстики: «Старий ( у нашому випадку; стара, ба, навіть старі), ти написав геніальний текст». І не менш слушно продовжити вже від себе: але твоя робота нікого не обходить.
Поряд із цим глядачі надзвичайно цікавилися, чому у програмі «Ночі» немає жодної анімації, на що Михайло Іллєнко відповів: «Вони мали бути, але, зваживши на нефестивальний рівень, їх до програми не включили». От вам і тенденції у стараннях. Ніколи не вгадаєш. То наші трамваї під №9 «об’їздять» півсвіту, а то й своїм про них незручно сказати.
