У зв’язку з тим, що проект газети «День» — двотомник «Україна Incognita» та «Дві Русі» — назбирав усі мислимі та немислимі нагороди на батьківщині, в тому числі й «Найкраща книжка року», було зрозуміло, що час перетнути кордон. А тема книжки «Дві Русі» наштовхувала на думку, що кордон цей українсько-російський.
Найбільший форум на просторі СНД — Московська міжнародна книжкова виставка-ярмарок. Вона дає точне уявлення про стан книжкового ринку на одній шостій частині суші. Я бував там неодноразово. Вищезазначених аргументів було цілком досить, щоб ми виявилися на ХVII Московській міжнародній виставці-ярмарку.
Територіально вона займає два величезні корпуси ВВЦ (Всеросійського виставкового центру, колишнього ВДНГ) 57-й і 20-й, кожен iз яких близький за розмірами до Палацу спорту.
57-й престижніший. Там біля входу скупчуються монстри російського видавничого бізнесу: «ЭКСМО», «АСТ», «ОЛМА-прес». Стенд України знаходився саме в 57-му, хоч і не біля центрального входу, що, мабуть, дуже дорого, але всі охочі отримати відомості про Україну спокійно нас знаходили.
Книжковий ярмарок відкривав керівник Федеративного агентства з питань друку та масових комунікацій Михайло Сеславський. У своїй небагатослівній, але не позбавленій дотепності промові він повідомив, що все на Землі починалося з букв і слів, які складаються з них, а всі відкриття є їхнім наслідком.
Другим ешелоном ішов віце-спікер Держдуми, незрівнянний Володимир Жириновський. Спочатку його спіч складався з низки іменників на кшталт: книжка, дитинство, навчання, розвага. Ймовірно, він імпровізував і спонтанно підбирав матеріал для конструкції виступу. Нарешті, відчувши, що кістяк знайдено, Володимир Вольфович повідомив народу про те, що «одяг зношують, продукти з’їдають, а книжка завжди стоятиме на полиці...» Додамо від себе — крім тих випадків, коли її читають.
Публіка нагородила ораторів прихильними оплесками та розiйшлася по експозиціях.
Нашу експозицію відкрив перший заступник голови Держкомітету телебачення та радіомовлення України — Василь Шевченко. Хор, паляниця, дівчата у віночках, загальний тріумф — усе це з ентузіазмом продемонструвала українська делегація. Тут усе було, як завжди, без особливих творчих премудростей.
У День української книжки, крім Шевченка, був присутній і Сеславський. Михайло, схильний до словесних візерунків, висловився витіювато, але не без поетичності, що ми, мовляв, сприятимемо книжковому обміну між нашими державами та «згладимо митну шорсткість». Швидше б! (Маючи на руках листа до керівника української митниці, ми були спокійні за товар, виявилося — даремно. Цей лист не справив жодного враження на російських митників і вони погрожували книжки наших колег вивантажити з поїзда. Поки не отримали «компенсацію за неспокій». Нам (менi і директору відділу реалізації) — пощастило. Наш духовний вантаж — «Дві Русі» ми благополучно провезли «контрабандою» — митниця на відміну від читачів ним не зацікавилася). Хотілося б, згадуючи першу промову Сеславського, щоб були не лише слова, але й їхні реальні наслідки, яких поки що небагато.
«Дві Русі» як жоден інший проект підходив під дружній тон розмови, і ми урочисто вручили по двотомнику кожній з уповноважених сторін: Сеславському — російською мовою, Шевченку — українською. Більше безплатно ми цього не робили, про що згодом не шкодували. Ми самі не думали, що наші науково-популярні книжки викличуть таку велику зацікавленість. На українській експозиції продукція лише ще двох видавництв користувалася таким самим незмінним попитом.
Підходили десятки людей. Виявилося, що історичних нарисів із української та українсько-російської тематики, поданих у сучасній формі, — дефіцит. Як і взагалі українських книжок!
Народ одностайно скаржився, що не працює магазин «Українська книга» на Арбаті, 9 та інше. Що за Радянського Союзу там був набагато більший вибір, ніж зараз...
Спочатку в нас більше книжок розбирали російською мовою. Директор свідомо не ставив захмарних цін, щоб пересвідчитися, що книжки користуються попитом. Тим більше, судячи з навколишнього рівня цін, на виставці свідомо йдуть на певне зниження вартості, оскільки немає магазинних націнок. До того ж, читачі, крім усього іншого, платять за вхід (60 — 80 рублів).
Спочатку, повторюю, буквально розмели російською мовою, потім — українською (книжки треба поставляти в співвідношенні — два до одного), а в останній день ми торгували лише фотоальбомами.
Покупці в більшості (вже традиційно) — інтелігенція: вчені, студенти і був навіть один депутат останнього скликання СРСР. Але брали двотомник і «прості» громадян, які знудьгувалися за українським.
Ось що повідомив доктор історичних наук, професор Георгій Мельников . Він автор тритомника «Історія культури зарубіжних слов’янських народів». Крім чехів із поляками, він заніс туди й українців із білорусами.
— Ще в 1994 році я вигадав тему для дисертації з аналогічною назвою. Слово «зарубіжні» викликало невдоволення і в Україні, і в Білорусії, і, зрозуміло, в Росії. І навіть опір. Тоді дуже багато хто був проти такої постановки питання. Однак результат досліджень показав її історичну правильність. У нас є точки перетину, які не виключають самобутності культур. Багато моїх друзів-учених цікавляться Україною, бувають у магазині «Українська книга», але там — мізерний асортимент. А останнім часом цей магазин просто закритий. І дуже добре, що ви заповнюєте цю прогалину, — сказав професор, вкладаючи до рюкзака своєї аспірантки Ані наш двотомник. А потім насамкінець додав. — Відкривайте свій магазин!
Ми б і раді, але це вже точно — перспективи неблизького майбутнього. Хоча хто знає...
Оксана з Федеративного агентства друку , розповіла, що на конкурс, який проводила їхня організація цього року, були представлені лише дві (?!) українські книжки. Що це просто образливо мала кількість для такої країни!
Згодні! Насичуватимемо російський ринок!
Двотомник українською придбав торговець запчастинами Анатолій із коментарем: «Тому що мову треба знати! Ми за нею дуже скучаємо».
Олександр, військовослужбовець:
— У мене немає українського коріння. Проте я в Києві буваю часто, у мене там багато друзів. Тут великий дефіцит української літератури. Та не лише книжок, а й музики. Неможливо купити ні записів старовинних народних пісень, ні сучасних. Може, за винятком «Океану Ельзи». Хотілося б й українського радіо на FM. Хоч я росіянин, я б із великим задоволенням слухав передачі українською мовою.
Микола Вишинський, перекладач, психолог:
— У мене дядьки, тітки та племінники з України. Моя мати — українка, вона приїхала сюди в 1941 році і викладає вже п’ятдесят років англійську. У моєї бабусі батько був росіянин, а мати українка. Тому ми розмовляли на суміші двох мов.
Із дев’яти мільйонів москвичів, три мільйони — українці. І вони — на провідних позиціях у всіх сферах. Я як перекладач був у Зоряному містечку, і можу сказати, що космонавти — суцільно українці. У Думі, як ви знаєте, безліч українців. Валентина Матвієнко — з Шепетівки.
— Але всі вони, як правило, дистанціюються від свого українського коріння.
— Я вважаю, що це скромні люди, які просто хочуть досягти успіху. Особисто я не можу сказати про себе: я більше росіянин чи українець? Я — продукт двох культур. Мені начхати на відмінності та кордони. Але водночас мені подобаються особливості кожної з цих культур. Мета Євросоюзу — стерти відмінності. Гуртом перейти на англійську та забути національну гідність, мову, історію, фольклор. Зараз у нас пріоритет за англо- і проанглійською літературою. Але культури повинні мати відмінності, щоб взаємно переплітатися... Ось, наприклад, Жванецький. Він — продукт якої культури: російської, української, єврейської? Я думаю, що спільної.
Цього літа я взявся вчити українську мову за самовчителем і виявив, що жодних складнощів при цьому не відчуваю. Може латиську освоїти непросто, а українська мені близька. Людина щаслива тоді, коли отримує максимум можливостей. Я — за максимальний обмін культурними продуктами! Але ні магазин «Українська книжка», ні бібліотека до пуття не працюють. Я хочу та не можу купити українську продукцію!
(Для читачів скажу, що ми побуваємо і в українській бібліотеці, і в магазині, щоб визначитися, чому в них такі «простої»).
Руслан Нестеренко, інженер-фізик:
— Я приїхав сюди ще в 1970 році, мої батьки переїхали. Живуть тут понад 30 років.
— Ви до кінця не асимілювалися?
— І не збираюся. Українську мої діти трохи знають. Але не розмовляють нею. Тут це непрестижно.
— Чи є якийсь новий позитив у ставленні до України?
— Я вважаю, що нічого не змінилося. Хоча населення стало байдужіше ставитися до цього питання. Люди звикають до нормальності ситуації, що Україна та Росія існують автономно. Але й нам треба ворушитися, треба представляти власні книжки, тому що з нашої сторони — рухів небагато. Ваш проект — відрадне явище. Хоча політика російських офіційних кіл, Путіна зводиться до того, щоб усе повернулося до старого. І звідси — імперська неповага до всього українського.
— Що ви побажаєте читачам «Дня»?
— Хочу, щоб більше читали та поважали українську книжку, хоча й можливості для її поширення тут поки що бідненькі. Але треба рухати українську культуру! І попит, i інтерес до неї тут є.
У чому ми пересвідчилися самі. Усі шість днів ішов потік громадян. На жаль, у багатьох наших колег справи були не такі чудові. А нам у цій ніші — історичних нарисів — виявилося ні з ким конкурувати.
Деякі читачі висували претензії в дусі: «Чому ви не маєте книжок про Пестеля? Ви знаєте, що цей декабрист був українцем?» Або: «Де у вас докладна біографія Сковороди?»
На що ми заперечували, що суспільно-політична газета може видавати на основі своїх статей оглядові книжки, але аж ніяк не наукові монографії. Це прерогатива академічних інститутів. Хоча переконати опонентів було неможливо. Однак їхня гарячковість однаково була приємна.
У день від’їзду наш директор зайшов до знаменитого «Будинку книги» на Новому Арбаті (колишній Калінінський проспект), поговорити стосовно співпраці. Отримавши буклет, їхній менеджер попросила зразки книжок. Наш директор винувато розвів руками: «На жаль, усі книги розпродали на ярмарку». — «Чому на жаль? — усміхнулася вона. — На щастя!»
Про те, які справи з «Українською книжкою» та Бібліотекою української літератури в Москві, про атмосферу на виставці та в самій столиці Росії, а так само невелике інтерв’ю з режисером Ельдаром Рязановим і письменником Юрієм Поляковим — читайте в найближчому п’ятничному номері.
