«Земля блакитна, ніби апельсин» став відомий задовго до національної прем’єри, оскільки отримав приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики фестивалю незалежного кіна «Санденс» (США), а також ряд інших нагород. Назва фільму є цитатою з вірша французького сюрреаліста Поля Елюара:
Земля блакитна,
ніби апельсин
Відтепер омана
неможлива слова
не брешуть
Вони не дозволяють
більше співати
Сюрреалізм — це суміщення несумісного, це речі не на своїх місцях. Що, власне, й коїться під час війни. Цілик відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні ГЛАДКІЙ, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу-»Миру», Настю, Владю й Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури й паралельно робить фільм про життя сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів ба навіть українських військових. Власне, фільм і починається зі зйомок — одне за одним діти, а потім сама Анна сідають перед камерою для перших дублів на тлі чорної тканини, прикріпленої скотчем на стіні. Віддалені звуки обстрілу цьому не заважають. Владя взагалі нічого не може сказати, схлипує від розгубленості. Старші збираються з думками, Мирослава командує: «Починаємо». Але починає сама реальність: клацання кіношної «хлопавки» в руках у Владі спричиняє через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Дзвін у вухах. Розбито сусідній будинок. Земля блакитна, ніби апельсин.
Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які Красногорівка занурена вже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, котра з’являється в найнесподіваніших місцях.
А ще ховаються всією родиною в підвалі — не від обстрілу, а заради зйомок-реконструкції того, як пережили обстріл. Відданість Мири кіну — це того штибу пристрасть, що рухає гори, або, в даному разі, танки: невгамовна постановниця задіює для відтворення спогаду про те, як колись шукали ліки для застудженої дитини, броньовану громадину з екіпажем; це лише одна з двох появ людей у формі — і водночас чи не найзворушливіший момент. Місто з його простріленими стінами саме по собі красномовна декорація, котру Мирослава використовує на повну; але Анна з дочкою (повноцінні співавторки) постійно сперечаються: чи дати загальну панораму руйнувань, чи просто показати людей, котрі йдуть серед руїн. Кіно для них — настільки ж спосіб пригадування, наскільки й терапія; воно так само глушить війну, як і архівує її.
Фільмування фільму — історія не нова; проте Ірина, за допомоги майстра живописної світлотіні, оператора В’ячеслава ЦВЕТКОВА, вибудовує на цьому прийомі прецікавий візуальний сюжет. Зйомки тривають в різних ритмах, інколи дотикаються — як у епізодах із вибухом, з танком чи вже у фіналі, — й тоді дві кінореальності стають нерозрізненними, і ці точки злиття породжують додаткове структурне напруження, котре пронизує «Землю...» Щось на кшталт оптичного лабіринту: фільми відбиваються один в одному; війна відбивається у фільмах; усе відбивається на сітківках свідків — заручниць війни. Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок (чоловіків у місті нема; гендерний мотив у «Землі...» вартий окремого розгляду). І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній.
Війна починається з брехні та живиться нею.
Кіно не може врятувати від війни.
Але воно може зменшити її безумство, кажучи свою правду 24 кадри в секунду.
* * *
«Цей фільм — мій перший серйозний результат»
Ірина Цілик — про зйомки «Земля блакитна, ніби апельсин» та свій повнометражний ігровий дебют «Я і Фелікс».
— В прифронтовій зоні багато сюрреалістичних вражень. Одного разу, наприклад, коли ми в Авдіївці показували дітям епізод із «Останнього імператора» Бертолуччі, почався обстріл. І діти навіть не звернули на це увагу. Дикий контрапункт — на екрані Бертолуччі, на дворі — вибухи, глядачам байдуже. І там такого дуже багато.
— Спочатку ми думали фільмувати про волонтерський проєкт «Жовтий автобус», у межах якого дітей у зоні АТО навчають кіномистецтву, але ті ставки, які я спочатку зробила на героїв і на місце зйомки, не спрацювали. Довелося за кілька місяців починати з нуля. Дві старші дівчинки, сестри — Настя й Мирослава — брали участь у таборах «Жовтого автобуса». Там я з ними й познайомилась, коли показувала «Помин». А потім зустрілася з Мирославою знову й вона запросила мене в гості. Ми навіть довго відмахувались. Згодом я таки вирішила з’їздити. Коли побачила цей дім, місто — дуже фактурне, побите війною — познайомилась з мамою Анею, — зійшлося все. Я дуже полюбила Красногорівку, мене бракує регулярних поїздок туди. Там навіть люди інакші — дуже відкриті, світлі.
— Ми обрали позицію спостерігачів, хоча ясно, що коли ми всі поруч, жили в них удома, то стали друзями, майже частиною сім’ї... Це важко, я досі для себе не вирішила, де червоні лінії, які документалістка не може перетнути. Спостерігаючи за людьми, ти можеш розповісти про них дуже різні історії, особливо, коли вони розслабились, довірились тобі. І мене це в певний момент сильно злякало. Тому що в тебе якісь стосунки з героями, але ж ти маєш скласти сюжет. Тож ми втручалися мінімально, та це все одно був спільний процес, симбіоз.
— Документальне кіно подається саме як документ, і в цьому є величезна маніпуляція. Я не вірю в правду в документалістиці, бо будь-яка правда сформована автором і розказана з його чи її погляду. Фільм не можна сприймати як реальність у чистому вигляді. Люди вже знають, що ти їх знімаєш, тож намагаються показати те, що хочуть показати. Інша річ, що коли ти проводиш з ними дуже багато часу, то рано чи пізно ці оболонки тріскаються, і проступають речі, які вони не планували виявляти. І тут знову питання, що можна демонструвати глядачу. Я намагалася пробігти між крапельками — з одного боку, зробити гарний фільм, з другого — ніяк їх не скривдити.
— Через те, що всього потроху, в мене дуже часто враження, що нічого не роблю по-справжньому добре. Можливо, цей фільм — перший серйозний результат. «Землі...» я віддала два роки життя, більше нічого не робила. Закинула літературу, припинила писати, але це вже питання вибору, надто для жінки, мені здається. Ти розриваєшся між зйомками і дитиною, і вона росте, і я не встигаю вкладати в неї стільки, скільки мусила би. Він мені це вибачає, але я сама буду дуже шкодувати, бо щось пропускаю. Але я не знаю, як інакше.
— Ігрове кіно — такий само живий організм, як і документальне — там є багато можливостей для того, щоб давати цій живій енергії прориватися, й іноді ти відчуваєш, що фільм веде тебе якось не так, як ти собі думала. Особливо багато залежить від акторів. І нам з акторами в «Я і Фелікс», я думаю, пощастило. Майже весь кастинг влучний, і всі наші ставки спрацювали. Звісно, все стане остаточно ясно, коли сяду монтувати, але те, що мені суперкомфортно працювати з цими людьми — факт.
— Я вперше працюю з дітьми. Окреме ускладнення в тому, що один з тих дітей — мій син, який з мене просто варив воду. З ним було працювати важко, але я знала, на що йду. Але в нього багато плюсів. Він, собака, органічний в кадрі. Хороший в імпровізації, йому нецікаво робити кілька дублів. Йому треба кожного разу робити по-новому, з новими репліками й рішеннями, і це дійсно складно, але якщо ти воюєш за живу дитину в кадрі, ти багато що зробиш. Ясно, що я для нього в першу чергу мама, а не режисерка, тож про якусь субординацію не йшлося. Було важко. Але ми якось вижили.
— Мені підлітки надсилали відео з усієї України, і це окремий досвід. Ясно, що це специфічна підбірка, що вони цікавляться мистецтвом і кіном, але загальне враження дуже хороше. Розумні, небайдужі, і десь у 80% — хороша українська. Мене це вразило. Причому навіть зі стереотипно неукраїномовних регіонів. Думаю, що почала давати результати шкільна освіта, тому якщо ти вчиш мову в школі — хочеш не хочеш, але ти її знаєш. І оскільки правила були такі, що розглядаю тільки україномовних, вони присилали відео українською, і нормально звучало. А в мене вухо натреноване, я чую, коли українська — це просто інструмент, яким користується людина, чи вона говорить так і вдома.
— Я поки навіть не знаю, що в мене виходить. Але фільм точно не похмурий. Дуже кольоровий і швидкий.
ДОВІДКА «Дня»
Ірина Цілик народилася в 1982 у Києві. В 2004 закінчила Національний університет театру, кінематографу і телебачення ім. Карпенка-Карого. Працювала в рекламі. Зняла короткометражні ігрові картини «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016), короткометражки «Тайра» і «Малиш» для документального кіноальманаху «Невидимий батальйон» (2017). Є авторкою поетичних збірок «Ці» (2007), «Глибина різкості» (2016); прозових книжок «Післявчора» (2008), «Родимки» (2013), «Червоні на чорному сліди» (2015); книжок для дітей «Таке цікаве життя» (2015), «Місторія однієї дружби» (2016). Окремі твори перекладалися більше ніж десятьма мовами. Співпрацює з українськими виконавцями і музичними гуртами як поетка-пісенниця. Авторка слів пісні «Повертайся живим» (у виконанні гуртів «Сестри Тельнюк» та Коzак System). Зараз завершує свій повнометражний ігровий дебют «Я і Фелікс» за книжкою Артема Чеха.
Мешкає в Києві. Чоловік Ірини, Артем Чех, так само письменник, був призваний до лав ЗСУ, воював на Донбасі. Демобілізований. Синові Андрію 10 років.
