Серед численної когорти російських митців, які своєю творчістю збагатили спадщину України, особливе місце посідає видатний художник ХІХ—ХХ століть Михайло Олександрович Врубель — автор талановитих творів у жанрі живопису, графіки та декоративної скульптури.
Нещодавно у київському видавництві «Щек» вийшов друком роман-есе «Перст Демона» Василя Туркевича, присвячений київському періоду життя і творчості всесвітньо відомого майстра образотворчого мистецтва.
Автор дещо відступив від канонів жанру біографічного роману: події, що описуються в романі-есе, обмежені часовим періодом 1884—1889 років, коли Михайло Врубель на запрошення авторитетного на той час професора-мистецтвознавця Санкт-Петербурзького університету Адріана Вікторовича Прахова працював у Києві над настінним розписом Кирилівської церкви, а також над проектом художнього оформлення Володимирського собору.
У цей період творчості художник створив, зокрема у Кирилівській церкві, дві композиції («Надгробний плач» — у ніші притвору, «Зішестя Святого Духа на апостолів» — на хорах), голови Мойсея й Христа — над входом до хрещальні, двох янголів з лабарами — у молитовні на хорах, архангела Гавриїла — на передвівтарному стовпі, сцену «В’їзд до Єрусалима» — в центральному нефі, чотири ікони на цинкових дошках для мармурового іконостаса — «Святий Афанасій», «Богоматір з немовлям», «Христос», «Святий Кирило».
З перших рядків твору читач занурюється не лише в духовний світ молодого Врубеля, який оформлював стародавні храми, волею випадку потрапивши до Києва — колиски православ’я, а й має нагоду по-новому відкрити для себе історію Візантії, Давньої Русі. Тут, у Києві, Врубель здобув визнання як художник-новатор, створивши справжні шедеври у живописному та графічному мистецтві, які з часом стали окрасою музеїв Росії й України.
Напрочуд вдала назва твору «Перст Демона» закумулювала фатальність і трагічність долі Врубеля. Автор ніби підводить до думки: а чи не заради мистецтва художник змушений був закласти душу дияволу?.. Адже як можна пояснити той факт, що Врубель наче балансував між двома паралельними світами — реальним та ірреальним, коли створював ілюстрації до поетичних творів Михайла Лермонтова, олійні розписи та акварельні ескізи на релігійну тематику. Така роздвоєність, напевне, й призвела до сумного фіналу, коли художник почав безповоротно втрачати реальне сприйняття зовнішнього світу, сліпнути.
Не оминув автор роману-есе й непрості взаємини між Миколою Врубелем і дружиною Адріана Прахова Емілією. Вона була для нього справжньою Музою, якою марив, обожнював, сподіваючись на її прихильність. Фатальне кохання і надихало його, і водночас завдавало нестерпних душевних мук.
Побутує думка, що Емілія Львівна стала прототипом образу Демона. І в цьому окремі мистецтвознавці вбачають своєрідну помсту Врубеля за нерозділене з ним кохання. Втім, наче у свічаді, її риси обличчя, погляд очей, чуттєві губи відбиваються і в образі «Богоматері з немовлям» — ікони, створеної художником під час його перебування в Італії. Світле і темне начало, яке присутнє в душі кожної без винятку людини, напевне, бентежило і Врубеля, змушуючи його замислюватися над одвічним філософським питанням: що у цьому світі зло, а що — добро?
У надзвичайно цікавих діалогах між Врубелем і Марією — матір’ю Ісуса Христа, з самим Ісусом, а також із Демоном автор ніби моделює думки художника, які виникали під час прочитання ним Біблії, історії Стародавнього Риму. І що більше розмірковуєш над словами Марії, котра ніби застерігає Врубеля не переступати межу дозволеного в осягненні вчинків Христа, то дедалі невідворотнішою постає божа кара, якої зазнав художник. «Простим смертним цього не осягнути», — попереджає Марія Врубеля-митця, який надто рано відчув себе богом на землі, відкривши у своїх картинах таїнства, незбагненні для простих смертних. Адже той, хто несе світло пізнання, має не лише страждати, а й бути «вигнаним із раю».
В окремих розділах «Персту Демона» автор органічно передає епоху, започатковану царями Миколою І та Олександром ІІ, у координатах якої жив і творив Михайло Врубель. Приміром, промовистим є епізод у творі, де описано відвідування Врубелем дворянського зібрання у Києві. Читача огортає тогочасна суспільна атмосфера, позначена погано прихованою ненавистю до інородців, зневагою до всього українського, переслідуванням інтелігенції за ліберальні переконання. Достеменно не відомо, чи справді між Врубелем і генералом Резаковим — начальником Володимирського кадетського училища — одного вечора у дворянському зібранні відбулася розмова, під час якої останній дещо іронічно натякнув художнику, що риси обличчя Богоматері, зображеної ним на іконостасі Кирилівської церкви, надто схожі на риси обличчя дружини одного поважного професора — матері трьох дітей... Радше це авторський домисел, завдяки якому наш сучасник має змогу відчути всю глибину антагонізму між суспільними прошарками тодішньої Російської імперії, коли найменший вияв свободи думки, відхід від усталених канонів у літературі й мистецтві ставав підставою не лише для нищівної критики з боку реакційної преси, представників влади, а й для судових переслідувань.
Врешті-решт, автор роману-есе так оцінює суспільну атмосферу, що панувала в Росії у 80-ті роки ХІХ століття, на які припадає формування художнього таланту Врубеля: «Половинчасті заходи щодо лібералізації суспільного життя, впроваджені урядом у шістдесяті й частково вісімдесяті роки, були відкинуті далеко в минуле вибухом бомби 1 березня 1881 року, яка розкромсала не тільки ноги Олександрові ІІ, а й російське суспільство. Усе заповнювалося і дихало страхом і безвихіддю».
Важливу роль у «Персті Демона» відіграють екскурси в минуле, в часи Київської Русі. Перед читачем розгортається захоплива історія будівництва двох храмів — Володимирського собору й Кирилівської церкви, над оформленням яких, окрім Врубеля, працювали такі визнані майстри художньої справи, як Васнєцов, Нестеров, Пимоненко, Мурашко, Котарбінський, Мамонтов, брати Свєдомські.
З волі автора твору постає з глибини віків чернігівський князь Всеволод Ольгович, який, виконуючи заповіт батька, князя Олега Святославовича, наказав заснувати чоловічий монастир в ім’я святого Кирила Олександрійського та збудувати храм на північно-західній околиці Києва в урочищі Дорогожичі.
Сьогодні можна лише уявляти, з яким душевним трепетом Михайло Врубель відновлював у храмі фрески, створені ще у ХІІ столітті ізографами — церковними іконописцями, які на запрошення князя Всеволода Ольговича прибули до Києва з Константинополя.
В цьому ж розділі книги йдеться про цікавий історичний факт, пов’язаний із Кирилом Олександрійським. Саме цей єгипетський єпископ на Ефеському соборі, скликаному за ініціативою імператора Феодосія II, ще у 431 році фактично утвердив догмат Вселенської церкви про Христа як боголюдину, а Марію як матір Божу. Тому для Врубеля, мабуть, найскладніше було в образі Марії відтворити її божественну суть, не забуваючи про те, що вона від народження звичайна земна жінка.
Особливу увагу Василь Туркевич приділяє й іншій архітектурній пам’ятці Києва — Володимирському собору, намагаючись з’ясувати, чому художнику так і не судилось оформити стіни цієї величної будови, навколо якої відбувалися різноманітні колізії, власними композиціями.
Аналізуючи описані у романі-есе перипетії, пов’язані з будівництвом цього храму, насамперед робиш висновок, що у царській Росії важливі державні рішення приймалися легковажно й непродумано. Адже як можна пояснити той факт, що спорудження собору мало відбуватися винятково за рахунок пожертв, тобто потрібно було з мирян зібрати на ці цілі чималу суму — 700 тисяч рублів сріблом! Врешті-решт, побудували за 100 тисяч рублів. Через брак коштів замість запланованих тринадцяти золотоверхих куполів, кількість яких символізувала Христа і його апостолів, залишили лише сім. Планували спорудити Володимирський собор упродовж чотирьох років, а насправді будівництво тривало аж чотири десятиліття! Варто згадати ще про один казус. Щоб виправити помилки в математичних розрахунках архітектурного проекту, внаслідок чого стіни, арки й перекриття храму під вагою важких куполів дали тріщини, довелося добудовувати бічні нефи й контрфорси (вертикальні поперечні стінки), насипавши 40 тисяч пудів (640 тонн) землі для випробування їхньої міцності!
Долаючи труднощі, що постійно виникали під час спорудження Володимирського собору в архітекторів та будівельників, храм таки звели. І вже будівельному комітету, до складу якого входив і Адріан Прахов, довелося вирішувати, кого із художників варто залучити до оформлення собору.
Відповідь на запитання, чому Михайло Врубель не брав участі в оформленні Володимирського собору, знаходимо в одній із сцен, описаних у романі «Перст Демона». Коли Адріан Прахов показав ескіз композиції «Надгробний плач» Михайла Врубеля іншому художнику — Віктору Васнєцову, якому, до речі, належить у соборі три тисячі квадратних метрів розписів, то почув у відповідь: «Адріане Вікторовичу! Невже тримаєте мене за якогось богомаза, якому байдуже, що говоритимуть люди про розписи нашого з вами храму?! Та таке малювання, Господи прости, у нашому храмі — як верблюд у кінському табуні, пробачте за порівняння».
Вкладаючи в уста свого літературного героя такі слова, автор роману-есе, напевне, дещо гіперболізував критику Васнєцова на адресу молодшого колеги. Як свідчать у спогадах сучасники, між цими двома художниками панувала взаємоповага, вони завжди висловлювали один одному дружні поради щодо мистецтва живопису, й як люди високої духовної культури уникали різких суджень. Водночас повністю можна погодитися з авторським висновком про те, що Врубель просто не зміг підлаштуватися під загальну стилістику живописців, які розписували стіни Володимирського собору, врешті-решт, підкоритися церковним канонам, яких дотримувалися на той час священнослужителі. Та й сам Адріан Прахов, як згадують свідки давніх подій, втомився від постійних творчих пошуків Врубеля. Тому й не знаходимо Врубеля серед прізвищ художників-оформлювачів Володимирського собору, закарбованих у спеціальній пам’ятній табличці, що збереглася до наших днів у храмі.
Завершується роман-есе уявною розмовою між художником і Демоном, в якій з’ясовується, що лише у стражданнях можна осягнути сутність життя. І з цим важко не погодитись. От лише ціна, яку платить людина за прозріння, дуже часто буває надто високою, особливо тоді, коли чимось розгніває Сина Божого...
