До речі, через образ «людини у кальсонах» перед глядачем розгортається авторська стратегія в дослідженні й осмисленні впливу недалекого історичного минулого на сучасну реальність і перспективи його повторення. Віктор Сидоренко послідовно вивчає етапи існування особистості — від її рефлексії в монолітній ієрархічній системі суспільства до усвідомлення себе метою і мірою всіх перетворень у теперішньому та майбутньому, що відобразилось у проектах: «Жорна часу» (представленому на Венеціанській бієнале 2003 року), «Аутентифікації», яку побачили в Києві, Утрехті та Парижі, в дещо провокаційній мобільній інсталяції в просторі міського середовища «Деперсоналізації» (2008) та в проектах «Левітація» (2009) і «Новий ковчег» (2009) та інших.
Треба зазначити, що першим великим зіткненням пересічних громадян із сучасним мистецтвом можна вважати відкриття PinchukArtCentre. Навіть ті, хто не цікавився мистецтвом у принципі, ставали в довжелезні черги й вичікували годинами на безплатний вхід, щоб побачити те, що здебільшого шокувало глядачів. Хоча дехто не розумів такого мистецтва, але несвідомо підсів на «голку» — чи то безплатний вхід, чи потреба чергової порції «допінгу» знову вели до Центру сучасного мистецтва... Після такого потужного поштовху збентежені різноманіттям сучасного мистецтва люди частіше відвідують галереї.
Врешті, відкриття «Мистецького Арсеналу» та цьогоріч проведена перша Бієнале ознаменували масштабне вторгнення сучасного мистецтва в спокійне життя пересічних наших громадян. Сховатися від нього стало неможливо! Ставши масовим, сучасне мистецтво звертає на себе увагу дедалі більше. А тому «День» вирішив поговорити про з директором Інституту проблем сучасного мистецтва Віктором Сидоренком, який добре знає реалії та проблеми арт-мистецтва.
ЗАМІСТЬ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ТЕПЕР МАЛЮЮТЬ КОЗАКІВ
— Як і в кожній галузі, в сучасному мистецтві є проблеми, — вважає Віктор СИДОРЕНКО. — Якщо говорити про назву нашої установи, то це стандартна назва для науково-дослідних інститутів. Такий самий інститут є й у Москві, але він приватний. Нині в Україні все вже більш-менш структуровано, з’явились інституції (зокрема й наш інститут, який займається суто науковою діяльністю), є «Мистецький Арсенал», уже навіть перша Бієнале пройшла. Це свідчить про те, що є повна інфраструктура. Інша справа — розвиток сучасного мистецтва. Фактично воно розвивається в Києві, Харкові, Львові, Одесі та ще в кількох містах, де є один-два митці цього напряму. Головна проблема — сконцентрованість у двох-трьох містах.
Мистецтво стає справді потрібним для суспільства лише тоді, коли воно розвиватиметься не тільки в столиці. Сказати, що в системі освіти чи музейній системі воно вже стало актуальним і потрібним у державному сенсі, як, наприклад, на Заході, на жаль, не можу. Нам потрібні музеї, які б займалися цим мистецтвом та його розвитком по всій державі, щоб були окремі музеї сучасного мистецтва, які б стали осередками для молоді. У деяких великих містах є осередки — це переважно приватні громадські заклади (наприклад, кав’ярня «Дзиѓа» у Львові). Той факт, що на державному рівні даються кошти на Венецію та на «Арсенале», свідчить, що зрушення відбуваються. Хоча можновладці ще не розуміють цього, але вважають, що це потрібно (як колись партійні начальники ходили на балет, хоча не розуміли його). Дай Боже, щоб зараз стало б модно розуміти сучасне мистецтво й ходити на виставки. Якщо говорити про Київ, то тут уже є позитивні зрушення. На рівні ж обласних центрів найбільше розвиваються залишки соціалістичного мистецтва, тільки замість революціонерів тепер малюють козаків. Хочеться, щоб була національна політика щодо сучасного образотворення, як це, наприклад, є в Японії та Китаї. У нас все розвивається нормально, але бракує якоїсь експансії мистецтва України у світі, щоб ми не творили самі для себе. Без активної участі в міжнародних бієнале та без розголосу в пресі успіху не доб’ємося.
— Нині в Україні практично немає музеїв сучасного мистецтва, створених як державні об’єкти.
— Зрозуміло, що формат музею повинен бути не таким, як стандартні обласні музеї, де досі живуть радянські традиції. Регіональним музеям краще працювати з місцевими митцями, в яких є нахил до сучасного мистецтва. Робота закладу має бути досить активною, бо й сучасне мистецтво активне само по собі. Йому слід бути більш відкритим для взаємодії з суспільством. Якщо говорити про нинішніх художників, особливо молодь, то бачимо ухил до акційних дій. Мистецтво має виходити за межі музею, але для цього теж потрібен музей як консолідація всіх сил, які займаються сучасним мистецтвом. Крім того, ці заклади мають займатися широкою лекційною діяльністю. Наприклад, на Заході навіть у невеличких містах дітей водять до музеїв сучасного мистецтва. І вони розуміються на ньому, бо їх з дитинства до цього привчають. Там не написано «руками не чіпати», а якраз навпаки, де потрібно активно брати участь у тому, що відбувається. Щоб революція сучасного мистецтва перемогла остаточно, нам необхідні центри в областях.
МИСТЕЦТВО — ЦЕ ТАКОЖ МОВА, НАВІТЬ ДУЖЕ НЕПРОСТА, ЯКУ ТРЕБА ВЧИТИ, ЩОБ ОСЯГНУТИ
— Як ви вважаєте, чи потрібна класична художня освіта митцям і тим, хто прагне зрозуміти сучасне мистецтво?
— Якось Пікассо сказали, що не розуміють його мистецтва, а він запитав у співрозмовника, чи вчив той китайську мову. Мистецтво — це також мова, навіть дуже непроста, яку треба вчити, щоб осягнути. Я бачив, як у Нюрнбергзі до Музею сучасного мистецтва привели діток віком, як у нас перший-другий клас. Вони брали участь у інтерактивних іграх і сприймали це мистецтво! А це тому, що на уроках малювання діти не тільки малюють (якщо є потяг до малярства — він із часом і так виявиться), а суть уроків полягає в освітній роботі, один із напрямів якої — водити дітей до музеїв, щоб вони розуміли різне мистецтво. Щодо дорослих, то коли людина хоче знатися на сучасному мистецтві, вона вчитиметься й цікавитиметься. Тим, хто починає сприймати його, вже не цікаві звичайні виставки краєвидів і натюрмортів у стандартних техніках, які штампуються ще з ХІХ століття. Якщо говорити про митців, то академічна художня освіта не є запорукою успіху! Це ж не обов’язково малювання, а й кіно- чи театральна діяльність тощо. Головне, щоб людина любила мистецтво...
— Нині думки щодо творчості молодих авторів розділилися: дехто поважає їхню творчість, інші ж називають поверховою та несерйозною. Як ви ставитеся до молодого покоління митців?
— Це цікаве покоління, яке знає, що робить. Вони всі дуже обізнані, грамотні, підковані. Їм вдається те, що навіть нам не вдавалося. Коли я вчився, було засилля однієї філософії — марксистсько-ленінської, й було важко знайти щось цікаве. Зараз є купа літератури, багато дискусійних клубів. Іноді, критикуючи, наше покоління не розуміє, що вони інші, й підходити до них із тими самими мірками не варто. Вони цікаві не тільки нам — багато хто виставляється на Заході. Часто критика — це банальне бурчання. Можливо, молоді митці де в чому повторюють деякі західні акції, в їхньому самовираженні є якась вторинність. Але за браком власного досвіду вони вимушені цей досвід звідкись набирати, бо його нема тут, у цій державі. Старше ж покоління вже відстояло в черзі й тепер хоче «оприходувати» свої статки й набутки в матеріальному плані. Тому вони займаються більшою мірою комерційним мистецтвом. Це теж непогано, бо мистецтво й авангардне, й передове так чи інакше потрапляє на аукціони та в музеї, стаючи надбанням матеріальним.
— Які ще тенденції ви можете виокремити в сучасному українському мистецтві?
— Варто відзначити соціальну орієнтацію мистецтва та його протестність. Згадаймо акції, які проводилися в Москві протестними групами «Война», Pussy Riot, а також американську «Окупуй Волл-Стріт». Ці нові віяння охоче розвиває молодь і в Україні. У нас можна згадати протестну арт-групу Femen, також останнім часом стали дуже популярними флешмоби. Зараз суспільство настільки інформаційоване, що неважко зібрати групи людей. Ми звикли до протестів. У тих же соціальних мережах постійно кудись запрошують. Ще одна тенденція — мистецтво тяжіє до масовості. Візьмемо хоча б згадані вище акції, якраз вони і залучають якомога більше людей до сучасного мистецтва. Крім того, вважаю, в сучасному світі мистецтво виходить, як раніше говорили комуністи, на вулиці, але зараз воно виходить на вулиці в прямому значенні. Соціальне, вуличне, акційне мистецтво — молодь досить активно працює в цих нових тенденціях.
— Минулого року вас висували на Шевченківську премію, але тоді її не дістав ніхто. Хотілося б дізнатися вашу думку з приводу того, що висунення актуального мистецтва, яке вже не чуже українському поціновувачеві, на найвищу державну нагороду вважається аномальним. Невже на державному рівні країна ще не готова сприймати актуальне мистецтво серйозно?
— Члени комісії звертають увагу на ілюстрації до Шевченка, Франка, краєвиди України — тобто роблять дуже велику прив’язку до національної складової. Нічого дивуватися такому результату, бо це єдина державна премія. Ось Анатолій Криволап здобув премію, але не за абстрактні роботи, а за серію «Український пейзаж». Держава ще не готова сприйняти серйозно сучасне мистецтво. І доки так є, то й руху в цьому напрямі не буде. Але треба привчати людей, що є щось інше, крім звичного й зрозумілого соцреалізму.
НА ЗАХОДІ НАС ЩЕ НЕ ЗНАЮТЬ, НАС БОЯТЬСЯ
— Чи закодовуєте у своїх роботах якісь послання до глядачів?
— Мене мало цікавить прив’язка національна, більше звертаю увагу на нашу політичну ідентичність у світі, бо ми все-таки посттоталітарна держава, й у нас є особливий досвід — і мистецький, і життєвий. І саме це цікаво на Заході, а не наші переспіви їхнього ж. Ми викликаємо інтерес, бо маємо досвід переходу від соціалізму до капіталізму, від тоталітаризму до демократії. Але нас ще не знають, нас бояться — пригадайте хоча б антирекламу в Англії перед Євро-2012, яка, до речі, спрацювала. Нас сприймають як чужих і недружніх. Хоча виходить якраз навпаки. Так само, як сексуальні меншини чи темношкірі, — вони себе не вважали агресивними, але суспільство до них агресивно ставилося, й вони вимушені були відповідати на агресію агресією. Зараз це відбувається з нашою людиною пострадянською, яку не сприймають. Мій «персонаж у кальсонах» ідентифікується як людина пострадянська завдяки прикметній деталі одягу. Я прагну показати, що ця персона нічим не страшна і, маючи досвід переходу від тоталітарного до демократичного, може навіть бути корисною. І, можливо, завдяки цьому досвіду мій персонаж зможе полинути в новий вимір. І оці кальсони потихеньку переходять в одяг східного мудреця, який теж ходить у білих одежах. Це я й хочу сказати своїми роботами.
Мій учитель Борис Косарєв казав: «Якщо можеш намалювати — намалюй, можеш сфотографувати — сфотографуй, можеш написати — напиши, навіть якщо не маєш літературного таланту — бери й пиши в стовпчик свої враження, почуття, пов’язані з тим чи іншим сюжетом». Хоча тоді традиційними були картини та скульптура, але це його навчання дало свої плоди. Спочатку я писав гарних жінок. А почалося все з проекту «Амнезія», потім — «Цитохронізми», де ніби знищуються роботи соціалістичного реалізму. Пригадую й те, як знайшов свого «персонажа в кальсонах». Я люблю старі альбоми. І його я випадково знайшов у архівних фотографіях із далеких 1940-х. Почав розробляти цей образ. Тож цей персонаж виник із реального життя й тепер зустрічається в багатьох моїх проектах.
ДОВІДКА «Дня»
Віктор Дмитрович Сидоренко народився 31 грудня 1953 року в м. Талди-Курган, Казахстан. 1974 — 1979 рр. —навчання в Харківському художньо-промисловому інституті (професор Б.Косарєв). Із 1985 по 1988 рр. — аспірант творчих майстерень Академії мистецтв СРСР (керівник — академік, професор С.Григор’єв). В.Д. Сидоренко — народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, член Національної спілки художників України, Академії мистецтв України. Із 2001р. по теперішній час — фундатор і директор Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. Із 1997-го — віце-президент Національної академії мистецтв України, з 2002-го — професор Харківської державної академії дизайну і мистецтв.
Основні кураторські проекти:
2007 — «Поема про внутрішнє море», 52-е Венеціанське бієнале (співкуратор).
2003 — «Жорна часу» , 50-е Венеціанське бієнале (каталог, CD-Rom).
2000, 2002, 2005 — «Нові спрямування».
1997, 2000, 2003 — триєнале графіки, (каталог).
1998, 2001 — триєнале живопису (каталог).
1999, 2002 — триєнале скульптури (каталог) та інші.
Персональні виставки (вибірково):
2010 — «Левітація», галерея Taiss, Париж, Франція.
2009 — «Деперсоналізація», Plaza Athenee’s, Париж, Франція.
2009 — «Новий Ковчег», галерея «Колекція», Київ, Україна.
2009 — «Левітація», Національний художній музей України, Київ.
2008 — «Аутентифікація», галерея Taiss, Париж, Франція.
2006 — «Аутентифікація» (каталог), Муніципальна галерея «Лавра», Київ, Україна.
2004 — «Жорна часу», Національний художній музей України, Київ.
2003 — 2004 — «Амнезія» (каталог), галерея L-Art, Київ, Україна.
2003 — галерея «Лора Д.», Чикаго, США.
