Віктору Цою вчора минуло б п’ятдесят років. Сайт echo. msk.ru, зібрав спогади блогерів про те, як вони познайомилися з музикою Цоя. Пропонуємо вашій увазі деякі з цих історій.
yoda-live:
Далекого 90 року, коли мені було лише 8 років, я безтурботно прибіг додому з вулиці. У кімнаті, яку ми ділили із старшим братом, було ще чоловік 4—5. Вони сиділи мовчки з обличчями, що нічого не виражали. На столі стояв магнітофон, з якого лунали слова: «Попробуй спеть вместе со мной! Вставай рядом со мной!».
Незважаючи на те, що мені було лише 8 років, я чудово знав, що це співає Віктор Цой, я так само чудово знав, що «Красное на чорном» співає Кінчев, а «Твой папа — Фашист» співає Михайло Борзикин. Все ж таки сусідство з братом-меломаном не минуло марно. І мені подобалася ця музика. Мені подобався задумливий Бутусов із запаленою цигаркою, що дивився на мене з постера, мені подобався Гарік Сукачов у німецькій касці на іншому постері, і, звичайно, мені подобався Віктор Цой, весь у чорному, зі схрещеними на грудях руками, що дивиться на мене зверху вниз.
Того вечора, коли мій брат із друзями сиділи мовчки в кімнаті під звуки пісень Цоя, я дізнався, що кілька годин тому по радіо повідомили, що цей азійський хлопець із підведеними очима розбився на своїй машині. Розбився на смерть.
Я ніколи не вважав себе «кіноманом», лише на початку дев’яностих друг мого брата привіз мені з Москви залізний чорний значок із білим профілем Віктора Цоя. А наступного року, коли я сам опинився в Москві, на запитання якихось знайомих, що в них ми зупинилися, куди я хочу піти, я відповів, що хочу на Арбат. Вони думали, що мене тягне до «Макдональдс». Так, поїсти американських гамбургерів дуже кортіло, але набагато більше мені хотілося пройтися уздовж стіни Цоя.
Я просто підійшов до стіни і кілька хвилин дивився на неї. Пройшовся туди-сюди. Здається, кивнув головою і пішов.
У Москві я не був понад 10 років, але упевнений, що при першому ж візиті до Білокам’яної неодмінно поїду на Арбат, до стіни Цоя. Не з якихось популістських міркувань чи показової любові. Просто мені там сподобалося, я там почувався добре... і хочеться знову це відчути.
А голос Цоя періодично звучить у моїх навушниках, багато текстів знаю напам’ять, деякі забув, але тільки-но чую перший рядок, пам’ять відновлює весь куплет у голові. Автоматично.
Сьогодні в Цоя день народження, був би день народження, йому виповнилося б 50. Але не виповниться, йому завжди буде 28.
«Сегодня кому-то говорят «До свидания», завтра скажут «Прощай» навсегда.
orancat:
Ось і Цою 50. Я не був на жодному з його концертів. Більш того, спочатку я вважав його бездарністю за «Аллюминиевые огурцы». У чому сенс цього набору слів? — думав я. Ось Нау чи Аліса — це так! БГ у плані філології не розглядався взагалі — він подобався моїй тодішній пасії Ірці Биковій, і робити при ній «фе» було якось незручно. Шахрін і Ко грали на той час забійний рок-н-рол, Борзикін кричав про папу-фашиста, на інші експерименти на кшталт Курьохіна чи АВІА я не звертав особливої уваги. Коли Сашко Комаров приніс платівку «Група крові», то голос Цоя видався мені ще бридкішим. Послухав раз... Потім ще. Потім втретє. І ось тут щось сталося. Своїм шаманством і практично горловим співом Цой зачарував. Машка Білозерова у той час пирхала: «Теж мені, блін, знавець російської мови — «И внезапно вдруг...»
Я не був на жодному з концертів «Кіно», але намагався купувати всі диски Цоя, що виходили. Мене мало цікавила його творчість до альбому «Ніч». Я ходив на «Ассу» та «Иглу», після чого в нашій компанії з’явилися дві знаменні фрази, що їх ми вимовляли з обов’язковим зниженням голосу та іронією, — «Он музыкант» і «Скажи, он тебя трахает?»
Потім була армія. Не пам’ятаю, чи це була ще «учебка» у Стерлітамаку, чи нас уже відправили до Челябінська-15. Про смерть Цоя ми дізналися через два тижні після трагедії з випадково знайденої «Комсомолки». Новини в армію надходоли завжди із запізненням, за викнятком путчу, але зараз не про це. Отже, ми дізналися. Звісно, шок. Цой був в авангарді, решта йшли або поруч, або вже займали пантеон.
Я був на Арбаті біля відомої стіни, я не писав сакральних стверджувальних написів, я грав його пісні упереміш зі своїми, гмикав на бурчання Вовки «Кіпежа» Ніфонтова: «Цой із нами, Цой із нами... Ну і Цой з вами!», я не поїду на могилу Віктора, я просто сиджу і слухаю сьогодні його пісні. Зокрема й про огірки.
І спасибі Віктору Робертовичу Цою за те, що «смерть стоит того, чтобы жить». І ми, як і раніше, «ждем перемен, и сердца требуют их». Спасибі, Цой! Без пафосу й ридань.
minorowsky:
Я пішов до армії 1986 року і всі культурні зміни зустрів у чоботях, за парканом і з рушницею.
Повернувся — а вже на повну силу країною кочує банда російського року з передовими загонами у вигляді «Акваріума», «Наутілуса» і «ДДТ».
І раптом у полі уваги з’явився Цой зі своїм «Кіно». Зухвалий хлопець у чорній куртці, з модними окулярами і образом героя Кун-фу.
Уже загинув Башлачов, друзі-музиканти на повну експериментували з героїном, «палити» вважалося мало не нормою життя. Коли загинув Віктор, це дуже акуратно вклалося в загальний напрям саморуйнування, яким ішли лідери рок-руху: вони випалювали в собі залишки радянської культури і гинули самі.
Минув час. Я прийшов працювати до школи. І раптом навколо всі почали співати Цоя. Діти, яким було по 14 і які були більш ніж на 10 років молодшими від мене, раптом учепилися за цього худорлявого рок-принца. Чого це? Вони будували себе. Цой дав їм культурне й моральне підгрінтя нової правоти життя. Башлачов дав виправдання смерті, але Цой, саме Цой, виправдав життя, став опорою для цілого покоління і, гадаю, не для одного. І саме це покоління воскресило мене, вдихнуло те повітря, яким дихаю я й досі.
Їм нині по 27 років. Як і мені тоді. Нещодавно ми зустрічалися. І мені здалося, що ми знову розуміємо одне одного.
