На експозиції «Олег Голосій. Живопис нон-стоп» представлені понад 70 полотен, 50 графічних творів, 40 фотографій, архівні матеріали з 20 музейних та приватних зібрань України, а також із зібрання родини Олега. Більшість робіт маловідомі, деякі експонуються вперше. За допомогою відео та інших мультимедійних засобів у «Арсеналі» також представлені найцікавіші варіанти попередніх експозиційних рішень, утілених на зарубіжних виставках за життя автора. Назагал це, вочевидь, найбільша репрезентація творів Голосія за всю історію: виставка до десятиріччя від дня смерті Олега в Національному художньому музеї (2003) явно поступалася за масштабами.
У центрі спеціальної програми — постать Голосія, як видатного художника та мистецький, культурний, філософський та літературний контекст, у якому він сформувався. У лекціях, авторських екскурсіях та дискусіях організатори мають намір торкнутися близьких художнику мистецьких течій XIX—XX століття (зокрема, романтизму, експресіонізму, необароко, трансавангарду), проаналізують коло літератури, яка вплинула на Олега. У дитячій та підлітковій програмах головний акцент буде зроблено на візуальному мистецтві як способі емоційного самовираження та філософської рефлексії. Спеціальна освітня програма «Факультатив» для студентів і молодих науковців, що цікавляться сучасною культурою та мистецтвом, працюватиме як платформа для обміну знаннями. Учасники й учасниці зможуть послухати лекції редакторів провідних онлайнвидань, що пишуть на тему культури та поспілкуватися з кураторами проєкту.
Олег Голосій народився 31 травня 1965 у Дніпрі (Дніпропетровську). Вже наприкінці 1980-х він став зіркою нашої художньої сцени, неформальним лідером групи, що сформувалась у самозахоплених майстернях на вулиці Паризької комуни в Києві (сквот, більш відомий як Парком; нині — вулиця Михайлівська), справляв великий вплив на творчість інших авторів. За останні п’ять років свого життя цей ще зовсім молодий чоловік створив понад 270 самобутніх живописних робіт — цілковито відмінних як від радянського академізму, так і від експериментів однолітків Олега. Він загинув у Києві в 1993 за нез’ясованих обставин.
«Олег Голосій. Живопис нон-стоп» є частиною великого дослідницького проєкту, присвяченого творчості митця. Перша виставка серії — «Хлопець і комета» — тривала в столичній галереі? The Naked Room із 15 травня до 11 червня. А підсумком проєкту стане камерна експозиція «Олег Голосій. Художник у музеі?» в межах відзначення 120-річчя Національного художнього музею Украі?ни у вересні 2019 року. В музеї так само відбудеться круглий стіл із питань колекціонування сучасного мистецтва.
«НЕ ДОЖЕНУТЬ», 1992 Р. ЗІ ЗБІРКИ РОДИНИ ХУДОЖНИКА
У день відкриття в «Мистецькому Арсеналі» ми поговорили з Денісом Голосієм — молодшим братом Олега.
Деніс народився в 1974 у Дніпрі (тоді Дніпропетровську). Працював у московській галереї «Ріджина», професійно захоплювався дизайнером, фотографією. У 2004—2012 — журналіст та підводний фотограф для журналу «Октопус». Нині живе в Дніпрі. Надав для виставки значне число ранніх робіт та архівних матеріалів.
— Денісе, які твої перші враження від експозиції?
— Настрій дуже гарний, бо багато людей, а це, мабуть, найголовніше. Те, як воно скомпоновано, розвішано — теж добре. Я дивлюся, звісно, більше на роботи. Деякі з цих картин, зокрема, 1986—1987 років, бачив ще в дитинстві. Якісь із них є в каталогах, але це не те саме. А тут наче зустрів людину, яку не бачив років 30.
— Складно було це зібрати?
— Радше складно було все це зсунути й зрозуміти, що саме хочу зсунути. Мені дуже допомогла Катя СЕМЕНЮК, яка працювала в «Я-галереї» в Дніпрі, нині вже, на жаль, закритій. Коли вона дізналася, що я брат Олега й удома є його роботи, загорілася, що треба щось із цим робити. Почала мене шарпати, спонукати до дії. Ми зустрічалися з галереєю «Арт-світ» у Дніпрі, з Тетяною КОЧУБИНСЬКОЮ з Пінчук-арт-центра, з дівчатами з Національного художнього музею. Кінець кінцем я теж загорівся цією ідеєю. Адже раніше чіткого розуміння, що робити з цими роботами, в мене не було.
— Усе, що зараз можна побачити в «Арсеналі» — з України?
— Так. Можливо, щось з-за кордону, крім Росії, але ось знамениту картину Олега «Психоделічна атака блакитних кроликів» з Амстердама привезти не вдалося. Здебільшого це полотна з приватних зібрань, але я приємно здивувався, виявивши, що кілька робіт — із Сумського художнього музею. Виявляється, вони такі молодці, що купували сучасний український живопис ще тоді. Хороший музей, реально дбають про колекцію.
— Загалом, це серія з трьох виставок, яка діє все літо й навіть частину вересня. Чому така тривалість?
— Бо настав час. Щось показували в Москві — кільна картин на колективних вернісажах, щось у Дніпрі. А ще ж є архіви, не менш цікаві. Так що — назріло, зачекалися. До того ж ніхто цим не займався. Катя мене стимулювала, Олександр Соловйов (відомий арт-критик і куратор, працює в «Мистецькому Арсеналі». — Д.Д.) дізнався, яка кількість робіт у мене є, в нього з’явився план великої виставки, до якої можна залучити колекціонерів. А те, що це перетворилося аж на три експозиції — це наче й випадковість, але випадковостей не буває. Катя казала: зачекай, за півроку відкривається класна галерея The Naked Room, і добре б саме там Олега показати. Запустили переговори, арт-спільнота засвоїла інформацію, почали дзвонити колекціонери. І Нацмузей теж включився. Мало не стався конфлікт — хто буде першим. Дуже добре, що всі змогли домовитись і зробити один тривалий проєкт.
— Не утримаюся від більш особистого питання: яким ти пам’ятаєш Олега?
— Для мене він майже не змінювався. Мабуть, тому, що це дуже короткий проміжок часу. Я не беру зовсім уже дитинство, а той час, коли він повернувся з армії та почалося його доросле життя. Я намагався проводити з ним більше часу, бо відірватися від батьків і махнути до нього в Київ було завжди в радість. Мама спокійна, бо я під наглядом, а мені 12—15 років. Нагляд, звісно, дуже специфічний. На Паркомі я дуже любив бувати — вони там уміли веселитися. Пам’ятаю, сиділи вони, пили пиво, й тут Олег раптом: «О, слухай, Денісе, відвези дяді Толі пива на Борщагівку. Треба його терміново пригостити». Знайшов дві трилітрових банки — відвези, швидше! Я упирався деякий час, але повірив, що дяді Толі життєво необхідне пиво й поперся на громадському транспорті — іншого не було — з величезною торбою. Пиво я, звісно, не довіз. Розбив.
— Який кошмар!
— Я дуже сумний повернувся. Мене через багато років наздогнав цей флешбек, я зрозумів, що це вони просто від мене на деякий час позбавитися хотіли. Але тоді я вірив у свою місію.
— Мабуть, мати настільки відомого брата — це певний виклик?
— У мене з ним були, вважаю, дуже хороші стосунки. Зворушливі. Він узагалі був дуже відкритим, казав речі, від яких мурашки бігали шкірою. Певний час він захоплювався тенісом, я їздив купувати ракетки, ми грали в парку на Дніпрі. Одного разу, пам’ятаю, ми вийшли отак на природу, на пляж, розстелилися на траві, й він мені сказав, дуже серйозно й проникливо: «Ти знай, я тебе не покину». Пам’ятаю відчуття, коли його не стало — образа, що він не стримав обіцянки. Таке, дитяче...
«БРАТИШКА», 1987
Він насправді був дуже світлою людиною. Не люблю це слово, але не можу добрати синонім. Дуже легким, повітряним. Веселим. Любив шумні компанії. І при цьому міг раптом кудись зникнути (з динаміків на вулиці починає грати музика). «Адажіо» Альбіноні — Олег його любив, до речі... (зітхає) На касеті було, часто крутив. Досі це мене пробирає, коли чую.
— Можеш пригадати ще якийсь цікавий випадок із вашого життя? Такий, як то кажуть, мистецький?
— Якось ми везли Олегу підрамники до Києва з моїм другом Боріком. Це 2х3 метри. Батько працював на заводі, дружив із начальником модельного цеху, де це могли зробити. Підрамників потребувалося багато, бо Олег був дуже продуктивним. Ми не раз їздили. І ось ніч, зима, їдемо в загальному вагоні. Підрамники влізли лише в тамбур, причому по діагоналі. Коли поїзд поїхав, прийшла провідниця й сказала, що її насварив начальник поїзда, тож вона відкриває двері й викидає ці дурні дошки, бо їй це не треба. Ми її вмовили почекати до станції — мовляв, скоренько перенесемо підрамники в неробочий тамбур. Через вагон їх не пронесеш, бо величезні. Тобто треба по вулиці. Стоянка — 2 хвилини. Весь проєкт дарма, якщо зазнаємо фіаско. Отже, поїзд зупиняється, відкриваються двері тамбура, вискакуємо, пара з рота, ліхтарі, хапаємо підрамники під пахву, Борік попереду, я позаду й біжимо уздовж вагона до неробочого тамбура. Провідниця обіцяла відкрити. Ми біжимо і в мене в голові одна думка: якщо не відкриє, то назад не добіжимо, лишимося з цими підрамниками на невідомому полустанку. На щастя, відкрила. Ми з Боріком реготали до самого Києва, настільки це кумедно виглядало.
— Якою ти бачиш подальшу долю полотен і малюнків, що зберігаються в тебе?
— Мені хотілося б, щоб вони лишилися в Україні наскільки це можливо, щоб їх побачила максимальна кількість людей. Те, що трапилось у підсумку з виставковим проєктом, перевершило мої сподівання.
Тепер роботи з нашого сімейного зібрання мають статус, який дівчата з галереї The Naked Room назвали artist estate — маєток родини художника. Вони з мене зняли величезний головний біль стосовно архівних матеріалів — бо, звісно, я їх ніколи б не викинув, але з кожним переїздом чи ремонтом їхня кількість поступово б зменшувалася. Тож коли галерея запропонувала облаштувати отаку дослідницьку інституцію, я з радістю привіз і віддав їм усе, що знайшов, і продовжую знаходити, бо все це тонким шаром розмазано по дому. А загалом, ми попередньо домовлялись, зокрема й із Національним художнім музеєм, щоб більшу частину робіт передати туди для формування постійної експозиції. Люди мають це бачити.
